Туча

Злива така щільна, про таку кажуть: туча.
На своєму 16 поверсі з довгою-довгою лоджією 
я немовби всередині океану:
простір переді мною увесь заповнений водою,
її потоки клубочаться, перемішуються, 
дерева внизу колихаються водоростями,
купка великих краплин раптом завмерла перед моїми очима
і зграйкою рибин пішла вгору, розширюючись!

Хто ти?

                            Марині Генчикмахер на її світлину


Хто ти, біла пташко в білій піні?
Ця зворушлива самотня постать...
Я сама так почуваюсь нині:
Дивно. Просто.




Маріо Бенедетті. Літо

 Зі збірки «Конторські вірші» (1953–1956)
Літо
 
Я зачиняю вечір
скінчено
по роботі
от же ж мені це небо
що струмує рікою
це настійне повітря
що нетерпеливиться зовні
скінчено
по роботі
пальці уже мов ватяні
голова десь далеко
а очі наповнені снами
хіба знаю
бачу лиш стіни
скінчено
по роботі
стіни з до́корами наганами 
із наказами
з люттю
бідні-біднесенькі стіни
із самотнім календарем
скінчено
по роботі
най перегортається звільна
це шістнадцяте грудня.

Я зачиняю вечір
але дзвенить телефон
так сеньйоре сю ж мить
чомуні колизабажаєте.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Для розуміння значення цієї збірки, яка принесла авторові довгоочікуване визнання, в кінці публікації я наведу фрагмент передмови до російського видання вибраних творів Маріо Бенедетті. «Неокончательное слово Марио Бенедетти»

Маріо Бенедетті. Провідна стаття

Зі збірки «Поезії сьогоднення» (19581961)
Провідна стаття

Нація — це яблуко
принадне червоне яблуко
й не знати хто його вкусить

нація — це сурма
стара хрипата сурма
і не знати хто в неї засурмить

нація — це лангуст
жахливий м’язистий лангуст
і не знати хто його вб’є

о ми усі стоїмо за Реформу
себто за те щоби втопити сурми у чорнилі 
з’їсти яблука зі шкіркою
та запросити лангустів на недільний чай

авжеж ми обома руками за реформу
чи  — инакше кажучи — проти Реформи
і як нам нагадує шанований колега
одинадцять відсотків наших немовлят
є комуністами й корисними ідіотами
а отже наступним нашим гаслом має бути
додамо їм арсен у пляшечки

так ми будемо морально готові
методично і навіть співчутливо
зрошувати землю людей доброї волі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Обложений Мадрід

Друкувалося під час війни у збірці 
«Загальний романсеро громадянської війни в Еспанії»

Обложений Мадрід
 
Дивлюсь уперед між гарматами,
між гарматами переміщуюсь:
мого розуму цитаделі
і границі моєї мрії,
де початок моєї істотности,
і де кінчається вітер?
Ніщо не пульсує, не дихає,
лише котиться гуркіт по жилах
і люті смерчі проносяться
лісом нервів моїх без упину;
натовпи, що в мене б’ються,
очі, що палять жаріння
моє, і клуби перемоги,
криваві й сталеві гімни,
і птахи, що зі мною стинаються,
щоб мій погляд за ними полинув,
щоб земля моя задвигтіла,
хмари червінню запалилися.
Он вони: по моїх залізних
жилах несуться махині;
обкопавшись у власних кістках,
чекає моя непохитність.
Товариші теперішнього,
споминів давніх привиди,
хлоп’ячих рук сподівання,
дитячих забав ностальгії:
Вставайте усі, захищаймося!
Небезпекою в грудях забийтеся:
правду нашу обложено,
саме живоття обступили.
Вставайте, на барикади!
Серце, палай жаркіше,
щоб тебе не загасили
вибухи чорної криги.
Швидше, хутчіш, моя крове,
нехай обернуся на вихор!
До зброї, хапайте всю зброю
і гайда у центр битви,
де все тремтить і вирує
і спалахує ярими криками.
До зброї, хутчіш, моя крове,
мій пломінь реве і яскриться!
Хто насмілиться стятись зі мною,
пустить на згар свою мрію.
О місто, обложене місто,
у моїх грудях твій прихисток,
якщо ворог до тебе ступить,
поки ще не загину!
Мого розуму цитаделі
і границі моєї мрії,
моє місто в облозі:
між гарматами переміщуюсь.
 
Де твій початок, Мадріде?
Мадріде, ти є моїм тілом?

 
Написано в обложеному Мадріді
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Опівночі


Опівночі
 
Спить супокій у порту
під укривалом світним,
місяць у небокруг
кітви стромить золоті.
 
Серце,
веслуй!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Копла

Копла
 
Поки їх не співають люди,
вони коплами ще не є,
а коли їх заспівають —
згублять імення твоє.
 
Скажуть, мій друже Гільєне:
«Ця пісня не має творця».
Та чи буває слава
кращою, ніж оця?

Радо даруючи копли
народові, ти їх пиши,
зрікаючись себе назавжди
задля людської душі,

перетопивши серце
у співу народного плин...
Втрата імення — дрібниця,
як вічність дається взамін! 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
        Примітки
        Першу редакцію цієї поезії було опубліковано 1918 року як прелюд до збірки Сантьяго Гільєна (Santiago Guillen) «PINCELADAS: Coplas y pensamientos rimados» («Мазки: копли та римовані роздуми»).
        Копла — мала форма еспанського пісенного фольклору, чотиривірш, найчастіше восьмискладовий з асонансною римовкою непарних рядків.
        В оригіналі ця поезія Мануеля Мачадо також має асонансну риму, а друга строфа у ній ще й відрізняється від решти тим, що рима у ній жіноча. Однак мені (як, вочевидь, і решті перекладачів) не вдалося зберегти ці особливості форми: поезія виходила якоюсь неоковирною і я «підшлифувала» форму, щоб не відволікати увагу читача від змісту.

Мігель де Унамуно. Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес

 
Зі збірки «Поезії та пісні Андаю», 1928
Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес
 
У степах позабуті руїни,
де колись панувало море, —
твої башти роз’їдено пилом,
Мадріга́ль-де-лас- А́льтас-То́ррес.
Ізабели колиско, могило
дона Хуана, прорість
доленосна в золотій Салама́нці
й А́віли замку скорботному.
Мріє Медіна-дель-Ка́мпо,
— лелеки, й навколо — воро́ни, —
де карались Чезаре Борджіа
і Сан Хуан де ла Крус босоногий.
Чорні північні хмари
тьмарять небо орла двоголового;
Мальдона́до, Бра́во, Паді́лья;
Лютер здалека відговорює.
Дон Себа́стіан Потаємний,
і Кіхот — загадковий королю
португальський, не знати, відкуди
ти з’явився, верткий, мов погодник!..
Фрай Люі́с де Лео́н — самі очі,
й рук останній жест молитовний;
зруйновано тюрму плоті,
і розум поринув у спокій.
Кастилья! Кастилья! Кастилья! —
край чоловіків суворих;
твої замки з’їдає порох,
Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес;
Руїни в сухому ложбищі
величезного колись болота.

Андай, 17-IX-1929
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Андай — муніципалітет у Франції, де Унамуно перебував в екзилі під час Прімо де Рівери.

Хосе Марті. XXIII. Я хотів би цей світ полишити...

Зі збірки «Прості вірші» 
XXIII

Я хотів би цей світ полишити
Дорогою найприроднішою:
Щоб несли туди, де впокоюсь,
На листям укритих ношах.

І нехай не кладуть у тіняву,
Наче зрадника, в смертну годину;
Я помру обличчям до сонця,
Як належить чесній людині!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)