Хуан Ларреа. Море власною персоною

Море власною персоною
 

Ось море безсонне мов великий острах квітучої конюшини

яка являє своїм виглядом земну покірність

Вони вже йдуть зі своєю шерстю очевидности своєю хмарою і своєю працею

У тіні в’яза ніколи гаяти час

Чудесно довірлива темрява вирушає мені назустріч

Приховану під чолом ношу в собі скоринку хліба

подібну на дзьоб на невпевненому птахові

І так віддаляюсь під дією фортепіано

що пришиває мене до рослин — провісниць моря

Олень осені спускається щоб лизнути місяць твоєї руки

І тепер на моєму березі світ починає оголюватися

щоб померти від дерев на споді моїх очей.

Моє волосся наповнене рибами-тінями

й кістяками розтрощених кораблів

Але годі про це

ти холодна мов сокира що валить тишу

у герці між кравидом та його поглядом

Та коли небо експортує своїх славетних піаністів

а дощ запах моєї особистості

як же зраджує себе твоє прекрасне серце

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. [На звороті однієї світлини]

Дамасо Алонсо і Вісенте Алейксандре 

Зворот: поезія з підписом Льорки

Поезії різних років

 
[На звороті однієї світлини]

За решіткою — кринички в’ється лента,
дзюркіт її слухають Дамасо й Вісенте.
Дамасо з книжкою в руках і капелюхом
от-от усміхнеться від вуха до вуха,
Вісенте зі своєю хустиною
замріявсь про холодні долини.
А я, що звусь Фередіко,
машу вам крильми і вітаю пташим криком.
 
10 квітня 1931
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
 
У повному зібранні поезій Федеріко Гарсії Льорки серед віршів, написаних з різних приводів, я натрапила на оцю мініатюру і згадала, що в папці зі світлинами Льорки маю подібну знімку. Знайшла, ще й колоризовану, але на ній було аж четверо поетів: Дамасо Алонсо, Люіс Сернуда, Федеріко Гарсія Льорка і Вісенте Алейксандре. 

Зліва направо: Дамасо Алонсо, Люіс Сернуда, Федеріко Гарсія Льорка і Вісенте Алейксандре

Тож загуглила — і знайшлася та сама світлина, де Дамасо Алонсо з книжкою і капелюхом і поруч з ним Вісенте Алейксандре, а просто на звороті світлини написана Льоркою від руки поезія.

 
У повному зібранні поезій Федеріко Гарсії Льорки серед віршів, написаних з різних приводів, я натрапила на оцю мініатюру і згадала, що в папці зі світлинами Льорки маю подібну знімку. Знайшла, ще й колоризовану, але на ній було аж четверо поетів (зліва направо): Дамасо Алонсо, Луїс Сернуда, Федеріко Гарсія Льорка і Вісенте Алейксандре. Тож загуглила — і знайшлася та сама світлина, де Дамасо Алонсо з книжкою і капелюхом і поруч з ним Вісенте Алейксандре, а просто на звороті світлини написана Льоркою від руки поезія.
 
Льорка, Алонсо, Сернуда, Алейксандре — це представники так званої генерації 27 року, яка налічує десятки талановитих еспанських поетів, —  разом із попередньою генерацією 98 року то був вибух талантів, у певному сенсі подібний до нашого Розстріляного відродження, бо декілька з цих поетів, найталановитіших, серед яких і Льорка, загинули під час громадянській війни, а решта, буквально за кількома винятками, після поразки республіканців були змушені назавжди покинути країну. Винятками за збігом обставин стали як раз Алонсо (завдяки протекції впливового друга) і Алейксандре (прикутий до ліжка через важку хворобу), а от Сернуда емігрував спочатку до США, а тоді до Мексики, де і помер, не доживши до смерти диктатора Франко.
 
Але на цих світлинах вони ще веселі і щасливі.

Федеріко Гарсія Льорка. Якби мої руки уміли пелюстки обривати

Якби мої руки уміли пелюстки обривати

Промовляю ім’я твоє
Вечорами невидними,
Коли збираються зорі
Напуватись із місяця
Й засинає пагілля і листя
В заростях таємничих.
Я почуваюсь дуплом,
Повним музики й пристрасти.
Дзиґарем, який бавить
Давно мертві години.
 
Промовляю ім’я твоє
У цей вечір невидний.
І воно мені чується
Ще відлеглішим нині.
Більш відлеглим за будь-яку зірку
Й більш болючим за дощ тихомирний.
 
Чи кохатиму тебе знову,
Як колись? І хіба завинило
Чимось оце моє серце?
За туманом вже десь даленіє
Нове почуття? Яке воно?
Чи буде спокійним і чистим?
Якби мої пальці уміли
Пелюстки обривати місячні!!!
 
10 грудня 1919
Гранада
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Біль п’яти голосних

    Зриш

сум

у

дні

    а

я 

вже

ні.

    Бо

хрест

ллє

    світ

всі

дні

 
1919
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Сонет написано під впливом розриву з коханою Отилією Вільянуеве. Вперше опубліковано у виданні: Juan Espejo Asturrizaga «César Vallejo: itinenario del hombre (1892—1923)»

Сесар Вальєхо. Святе облетіння

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Святе облетіння
 
Місяцю! Безміру сяйна короно,
що облітаєш тіньми резедовими,
утоплена — Йсусів вінець червоний —
в дум ізмарагдових трагічну солодь!
 
Місяцю! Навісне небесне серце,
чому на захід ти веслуєш вперто
у чаші, в яку синь винова ллється,
корма зболіла, трощею подерта?
 
Місяцю! Покликом простору зваблений,
ти в розсипи опалів всепалишся,
моїм циганським серцем є ти, мабуть,
що в синяву зроняє сльози-вірші!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Федеріко Гарсія Льорка. Сонет солодкого нарікання

 Із циклу «Сонети» (1929–1935):

— «Сонети темного кохання»

Сонет солодкого нарікання
 
О, тільки б цього дива не рішитися:
очей статуї і меандру образів,
які кладе мені на лиця розпашілі
нічного дихання твого самотня роза.
 
Мені так боляче було лишитися
безвітим стовбуром понад річковим обсувом,
й для червака гризоти невтишимої
не мати квітки, плоду а чорнозему.
 
Коли ти скарбом є моїм таємним,
хрестом моїм і стугоном у жилах,
коли я псом є у твоїй маєтності,
 
не позбавляй мене мого нажитку
і поцвіткуй води свої сутемні
моїм осіннім листям очужілим.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

У цій поезії є кілька цікавих місць, над якими перекладачеві доводиться поміркувати.

Люіс Карльос Льопес. Чверть години

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Чверть години
 
Журавель, клясичний садовий
журавель доїть вим’я цеброве.
А моя душа мріє нервово...
Мельниківно в картатій сукенці
 
й брилику, непевні денця
мають твої циганські очі —
наче прірви для мого серця,
крутиш мною, як хочеш.
 
Сперсь на кладку й смалю цигарки,
здається, спливають роки,
а ти все не йдеш... І щомить
 
захід сонця горить червоніше,
вже аж сипле приском, й у тиші
вечірній вода жебонить.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка. Еспанське слово cigüeña має два значення: це птах бусол (лелека), а також пристрій для підіймання води з криниці, який ми звемо журавлем.

Сесар Вальєхо. . . . . . . . . . . . ? (Якби полюбив тебе я...)

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «З землі»

. . . . . . . . . . . ?
 
— Якби полюбив тебе я...
що би сталося?
— Оргія!
— А якби то був він?
Тоді все було би пристойно,
але не так гойно.
 
А коли б ти покохала мене від своєї ласки?
Тоді б зазнала поразки
тінь в твоїх зіницях-черницях.
 
Чи періщить батіг
пса, що господаря любить?
— Ні; проте в нас є світло.
Ти хворий... Забирайся... Я сплю!
 
(Під навзахідним тополиним
гаєм — рожевий гуркіт).
— Тікайте хутко, зіниці...
Вже сельва в моїм кришталю проростає!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Братові Міґелю

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Пісні родинного вогнища» 

Братові Міґелю

In memoriam

Брате! Я сиджу біля нашого будинку, де нам

так сильно тебе бракує!

Пам’ятаю, як ми гралися о цій самій годині і мама

пожалувала нас по голівках: «Годі, синочки...»

Тепер ти рахуєш,

а я ховаюся, як колись, і так само

лунає вечірній дзвін, і я сподіваюся,

що ти мене не знайдеш. Сіні, коридори, зала.

Потім знову ховаєшся ти, а я тебе не знаходжу.

І я згадую, як оця гра

скінчалася, бувало, нашими сльозами.

Міґелю, однієї серпневої ночі перед світом

ти сховавсь; але замість чаїтися десь зі сміхом,

ти був печальним. І цими погаслими вечорами

моє близнюче серце сумує, не знаходячи тебе. І лягає

на душу тінь.

Чуєш, братику, швидше

виходь. Гаразд? Адже мама хвилюватиметься.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У батьків Сесара Вальєхо було 11 дітей, серед яких він був наймолодшим; та найближчим серед них був для нього брат Міґель, який помер рано, коли Сесарові було усього 23 роки. Образ Міґеля не раз виринає у віршах поета.

Перекладацький коментар