Льопе де Вега. Скласти сонет звеліла Віоланта...

Скласти сонет звеліла Віоланта...
 

Скласти сонет звеліла Віоланта,

штирнадцять віршів — знаменита штука.

Уперше отака мені розпука!

А втім, на три вже й стачило таланту.

Втік приголосний — горе-симулянта

припнув отут, буде йому наука;

ось і терцет мені у двері стука,

щойно для прив’язі знайшов я банта.

Схоже, що день сьогодні в мене вдалий,

за малим діло — подолать терцети.

У першім — крапка. Зроблено немало.

Погляньте лиш, доля моя на злеті.

Рахуймо вірші: їх тринадцять стало,

один останній — ось і по сонеті!

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. У 1617 році Лопе де Вега випустив комедію «Срібна дівчина» (La niña de plata). Цей майже забутий твір містив цей сонет-забавку, який став одним із найвідоміших сонетів письменника.

Перекладацький коментар

Кармен Конде. Сестричка

 Сестричка
 
Із кирпатим носиком, геть манюня.
Як їй подобалося бігати пляжем! Входила в воду
без тіні страху.
І плавала так, наче то завше була її природна стихія.
Наче то хвилі виносили її на берег,
принісши іздалеку невинну, у піняві,
з розплющеними очима, окутану світлом.
 
Викотилася із хвилею на пісок і засміялася,
сміх дівчини і сміх моря, і підвелася,
мокра, крихітна, ніби щойно з’явилася між перламутрових стулок,
і пішла вглиб суші,
наче позичена у хвиль.
 
Ти пам’ятаєш?
Розкажи мені, що там вглибині моря.
Скажи, скажи мені, — просила я.
Вона не пам’ятала.
І, сміючись, знову пішла у воду.
І довірливо віддалася хвилям.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Сад

Зі збірки «Самотності. Галереї. Инші поезії» (1907):

— «Настрої, фантазії, начерки»

Сад

Вечір горить одаль од твого саду,
в шарлатнім пломені золоті пахощі
за попелястим і мідяним лісом.
А у твоїм саду — жоржини.
Проклятий сад!.. Його я нині бачу
як штуку перукарську —
із карлицею-пальмою цією
і миртів цих обрізаних шерегою...
й малою помаранчею у кадобі...
І сміх води з фонтану
над білиною мушлі не стихає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Антоніо Мачадо. Начерки

Зі збірки «Нові пісні» (1924)

 
Начерки
I
З вікна споглядаю
рівнину Бае́си
у місячнім сяйві!
Гори у Касóрлі,
Аснайті́н і Ма́гіну!
І качорро тесані
з місяця і каменю
у Сьєрра Морені!
 
II

Бачу, як сова
над оливняком
все літа й літа.
Поле, поле, поле.

Оливи й між ними
ферми тут і там.
І кам’яний дуб
чорніє при дорозі
з Бае́си до У́беди.

III

У вікно собору
влетіла сова.
Святий Христофор
замахав на неї,

бо взялася пити

з олійної свічки
Святої Марії.
А Діва промовила:
Облиш, хай собі п’є,
Святий Христофоре.
 
IV

Он вона, сова

над оливняком,

все літа й літа.

Зелену галузку
Святій діві Марії
принесла у дарунок.
Рівнино Бае́си,
снитиму тобою,
як буду далеко!
 
V
Куди би шлях не правив
Хосе де Майре́на —
бере свою гітару.
Коли їде верхи,
то вона у нього
на плечовому ремені.
На короткім поводі,
голову тримає
кінь його висóко.
 
VI
Вантажені хмизом
брунатні віслючки
отам, поміж олив!
 
VII
Твої козячі тропи
й зарості суничнику,
гірська моя Кордова!
 
VIII
Кордова романсів,
Кордова рівнинна!..
Рже і мукає заплава,
творена Гвадалквівіром.
 
IX
Сивасті оливи,
шляхи-дороги білі.
Висотала сонце
спека у долині;
і пам’ять про тебе
з мене врешті висотала
пилява душа
годин нещасливих.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 

Примітки

Качорро — кам’яна лава під вікном, характерний елемент старих будинків в Еспанії.

Зелену галузку/Святій діві Марії/принесла у дарунок — оливкова гілка є традиційним символом миру й перемоги, а також відсилкою до євангельських подій, що сталися під час перебування Христа на Оливній горі в Гетсиманському саду. А образ сови можна інтерпретувати ще й як відсилку до античности, цей птах за легендами супроводжував Афіну, давньогрецьку богиню мудрости, яка, до речі, як і Марія, була дівою. Маю кліпси 😇, які є відтворенням давньогрецької дхарми, на якій зображено сову Афіни й оливкову галузку. 

Антоніо Мачадо жив у Баесі (муніципалітет на півдні Еспанії, у провінції Хаен) протягом 7 років. Він перевівся туди після смерти коханої дружини Леонор Іск’єрдо , яка померла в Сорії 1 серпня 1912 року у віці 18 років.

Мачадо викладав французьку граматику у старшій школі, розташованій у старовинному університеті Баеси. Тут він багато писав і активно листувався з провідними діячами еспанської культури, серед яких Хуан Рамон Хіменес, Хосе Ортега-і-Гассет, Мігель де Унамуно, Рамон Марія дель Валле-Інклан, Асорін... Чи не перегукуються для вас ці «Начерки»  із «Платеро і я» Хуана Рамона Хіменеса? Там же Антоніо Мачадо уперше зустрівся (але ще не познайомився) із Федеріко Гарсією Льоркою, який приїхав до Баеси зі студентською туристичною групою. Саме в Баесі Мачадо написав збірку «Нові пісні», до складу якої входить ця поезія, але опублікував збірку пізніше, в 1924 році.

В цей період Мачадо часто здійснював екскурсії пішки на самоті або з кількома друзями через пагорби, що відокремлюють Баесу від Убеди, через гірські хребти Касорла та Сегура, що належать до великого гірського масиву Сьєрра Морена, біля витоків великої річки Гвадалквівір.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Кало

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

—    «З землі»

Кало

 
Від полудня дощить, як ніколи,
а мені, серденько, не хочеться жити.
 
Любий вечір. Чом би й ні. Він убраний
у благодать і печаль. Убраний, як жінка.

 
Від полудня у Лімі дощить. І у пам’яті
зринають жорстокі печери моєї невдячности;
моя крижана брила на твоєму маку,
сильніша за твоє тихе «Не будь таким!»
 
Мої чорні несамовиті квіти; і скотський,

варварський каменепад; льодовиковий обсув.
І німота твого достоїнства
поставить останню крапку палаючим олієм.
 
Ось чому цього вечора, як ніколи,
я вовкуватий і серце моє зболене.
 
Проходять инші жінки; і, побачивши мою печаль,
забирають частинки тебе
із глибокого пруга, болем моїм проритого.
 
Від полудня дощить і дощить;
а мені, серденько, не хочеться жити!

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Якщо вас здивував переклад назви і якщо ви зауважили, що в російському перекладі поезію названо «Осад» (до речі, так само зроблено у двох бачених мною англійських перекладах), — то мій переклад абсолютно точний, а щоб зрозуміти, чому автор так назвав свою поезію, я пораджу ознайомитися зі статтею «Heces: Vallejo, Joyce y la materialidad del cuerpo» («Кало: Вальєхо, Джойс і матеріяльність організму»). Якщо коротко й дуже узагальнено, в ній ідеться про те, що обидва автори вводили в свою творчість те, що раніше вважалося нелітературним, відмовляючись поділяти природне на естетичне й неестетичне і вбачаючи в людському тілі з усім його фізіологізмом ніби відбиток тих процесів, що відбуваються у світі та людській психіці. Цей твір — не єдиний у Вальєхо, де з’являється образ людських випорождень. А чому автор так назвав цей твір — тут уже читач має спробувати зрозуміти сам.

Перекладацький коментар

Рамон Марія дель Вальє-Інклан. Сонячна роза

Цей переклад я присвячую 

любій Наталці Проскурі, авторці дисертації «Антична філософія як джерело ідеї математичної естетики», 

а також Галинці Грабовській, якій знання математики допомагає прорубуватися крізь сельву найбільш карколомних еспаномовних книжок, які вона перекладає, — від Борхеса до математичних детективів.

Сонячна роза

 
Вірш мій риторичний, наче Сонце, ярий
будує геометрію ув еспанській мові,
луна в осяйній сельві пишних алегорій
«до-ре-мі-фа-соль» — мій прелюд на флоярі.
 
Теологічний Тигель! Нерушний Нумен пари
слів римою спогрітих! Високий Логос Форми!
Най святиться Невма! Й апостол Піфагора
Число Золоте Сонячне оспіває з жаром!
 
Фонтан вогненний, Сонце із ритмічним плюскотом
Вічні свої Ідеї у чашу ллє несталу.
Співи пломенисті ясних вуст його —
 
то строга Геометрія Божественного Шалу.
Святе Метричне Слово Скелю світу відпокутує.
Звізда його відроджує її в Кристалі.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

«Вірш мій риторичний» — автор, вочевидь, має на увазі вірш, написаний із використанням риторичних фігур — засобу підсилення емоційної впливовості художньої та ораторської мови, побудований на застосуванні синтаксичних конструкцій, відмінних від порядку слів, узвичаєного даною мовою.

«Нерушний Нумен пари слів римою спогрітих». В оригіналі написано просто «Категоричний Нумен». Спогріти — давній синонім до слів зварити, спаяти, злютити.

Нумен (лат. Numen, букв. «божественна воля») — у римській релігії термін для позначення «божественності», «божественної могутності», «божественної волі».

Логос — Ло́гос (дав.-гр. Λόγος, букв. «слово»)  — термін західної філософії, релігії, психології та риторики, який уживається передусім у значеннях власне слова, науки, закону, надприродного світового розуму.

Невми — знаки музичної нотації, що використовувалися у Середньовічній Європі для запису церковної музики. Невменна нотація передувала появі сучасної нотації.

«апостол Піфагора»: в оригінальнім вірші «піфагорієць» — адепт піфагореїзму, давньогрецької філософської школи послідовників математика й філософа Піфагора (6 століття до н. е.). Основні її положення — віра в живе тіло Космосу, що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос з його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові.

«Число Золоте Сонячне» — вочевидь, ідеться про золотий перетин, який деколи називають золотим числом, — співвідношення двох відтинків (13:8), яке ми сприймаємо як найбільш естетичне. Вважається, що поняття про золотий перетин запровадив Піфагор (хоча, можливо, він запозичив знання про нього у єгиптян і вавилонян).

Антоніо Мачадо. На смерть Рубена Даріо

На смерть Рубена Даріо
 
Коли у твоїх віршах вся світова гармонія,
де ж ти пішов, Даріо, гармонії шукать?
Садівнику Гесперії, співочий птаху моря,
музикою сфер вчарована душа,
 
можливо, звів тебе Діоніс у пресподницю,
а ти вернеш з вінцем із переможних троянд?
А чи тебе образив пошук марнóї Флориди,
о водограю молодости, славний капітан?
 
Ти залишивсь навіки у материнській мові —
серця обох Еспаній, не стримуйте ридань:
помер Рубен Даріо в золотому своїм краї,
моря пересягнувши, ця вість дійшла до нас.

 
Увічнімо ж, еспанці, в класично-строгім мармурі
ім’я, флейту і ліру та вкарбуємо слова:
«Цю ліру оживлятиме лиш доторк Аполлона,
а флейті цій господар віднині лише Пан».

1916
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки
Геспе́рія — в давньогрецькій мітології так називався сад Геспери́д, німф, які стерегли золоті яблука вічної молодости. Також Гесперія — це поширена за античної доби поетична назва Італії, Еспанії або ж «західних країв» в цілому.

Діóніс — грецький бог виноробства, родючости, музики, екстатичного божевілля. Присвячений йому культ вивільняв природне начало в людині. Відомий іще тим, що помирав і відроджувався, а також спускався в підземне царство, звідки вивів свою смертну матір.
«...пошуки Флориди,/о водограю молодости, славний капітане...» — це відсилка до легенди про джерело вічної молодости, яке відновлює молодість кожного, хто з нього п’є. Його згадує іще Геродот. За ще однією уже значно пізнішою легендою, еспанський конкістадор Хуан Понсе де Леон почув про аналогічне джерело від індіанців Америки і, шукаючи його, відкрив Пуерто-Рико й Флориду.

Марія Тереса Леон. Самотність

Самотність
 
Вікна затулені шторами,
я сиджу за столом
і під тріскіт вогню
поринаю в задуму.
 
Пропливають в уяві
хмари солодких ілюзій.
А під ними на старих мурах
цвіркунами співають спогади.
 
Або ж вони опливають,
втішаючи печальну душу,

наче краплини воску
біля ніг Розіп’ятого.
 
Кути моєї кімнати
павучок замережав,
а між рядами книжок
пробираються миші.
 
В цім солодкім і теплім спокої
я споглядаю шафу
і слухаю, як миші точать
обкладинки моїх книжок.
 
Скільки разів я хотів
повісити ліру на цвях,
аби самотність скінчилася,
а заразом і поезія!
 
Але потім цвіркун і миші,
їхні дріботливі кроки
знов занурюють у меланхолію,
а вона обертається віршами.
 
Иноді... геть не часто,
хоча лампа усе ще горить,
в замку повертається ключ
і скидається серце.
 
Це вона. Самотній будинок
раптом здається наповненим.
В темрявім краєвиді
життя з’являється світло.
 
І я нетямлюсь, бо час
тече собі і тече,
хоч наші руки зійшлись
і, з’єднавшись, говорять уста.
 
Із завтрашнім днем
більшає лік твоїх днів,
із вчорашнім життя коротшає,
але ти — у вічнім сьогодні.
 
Осяйні краєвиди,
що проходять перед очима, —
мовчазні і незмінні
у нескінченній роздумі.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Алехандро Касона. Маленьке диво

Маленьке диво
 
В цього дівчиська — біднятко! —
перса ще не з’явилися...
 
— Я так хочу мати перса! —
плакала і просила, —
Боженьку, сподій диво,
прошу тебе, невеличке!
 
Та не чув її Бог,
він так далеко, так високо...
 
Узяла вона двох голубок
і до грудей собі притулила...
Помах крил — вони в небі,
лиш пір’їнка на грудях лишилася.
 
Узяла дві зорі
і до грудей собі притулила...
Зорі тремтливо заблимали,
згасли і потемніли...
 
Зірвала тоді дві магнолії
і до грудей собі притулила...
Облетіли з магнолій
пелюстки ясно-білі.
 
Узяла два стільники
і до грудей собі притулила...
Але під вітром і віск,
і мед в стільниках скам’яніли.
 
Боженьку, сподій диво,
прошу тебе, невеличке!
 
Ні, не чув її Бог,
він так далеко, так високо.
 
Та одного чудового дня
їй кохання явилося
і розквітло у грудях!
А тоді двійко персів родилися —
із голубиними дзьобиками,
із зоряним тремтінням,
білі, немов магнолії,
мов стільники, налиті.
 
Були вони наче два дива...
невеличкі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)