О́брази смутку і радости
Світова поезія в українських перекладах
Льопе де Вега. Скласти сонет звеліла Віоланта...
Кармен Конде. Сестричка
Як їй подобалося бігати пляжем! Входила в воду
без тіні страху.
І плавала так, наче то завше була її природна стихія.
Наче то хвилі виносили її на берег,
принісши іздалеку невинну, у піняві,
з розплющеними очима, окутану світлом.
сміх дівчини і сміх моря, і підвелася,
мокра, крихітна, ніби щойно з’явилася між перламутрових стулок,
і пішла вглиб суші,
наче позичена у хвиль.
Розкажи мені, що там вглибині моря.
Скажи, скажи мені, — просила я.
Вона не пам’ятала.
І, сміючись, знову пішла у воду.
І довірливо віддалася хвилям.
Антоніо Мачадо. Сад
в шарлатнім пломені золоті пахощі
за попелястим і мідяним лісом.
А у твоїм саду — жоржини.
Проклятий сад!.. Його я нині бачу
як штуку перукарську —
із карлицею-пальмою цією
і миртів цих обрізаних шерегою...
й малою помаранчею у кадобі...
І сміх води з фонтану
над білиною мушлі не стихає.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
Перекладацький коментар
Антоніо Мачадо. Начерки
I
З вікна споглядаю
рівнину Бае́си
у місячнім сяйві!
Гори у Касóрлі,
Аснайті́н і Ма́гіну!
І качорро тесані
з місяця і каменю
у Сьєрра Морені!
над оливняком
все літа й літа.
Поле, поле, поле.
ферми тут і там.
І кам’яний дуб
чорніє при дорозі
з Бае́си до У́беди.
III
влетіла сова.
Святий Христофор
замахав на неї,
Святої Марії.
А Діва промовила:
Облиш, хай собі п’є,
Святий Христофоре.
Святій діві Марії
принесла у дарунок.
Рівнино Бае́си,
снитиму тобою,
як буду далеко!
Куди би шлях не правив
Хосе де Майре́на —
бере свою гітару.
Коли їде верхи,
то вона у нього
на плечовому ремені.
На короткім поводі,
голову тримає
кінь його висóко.
Вантажені хмизом
брунатні віслючки
отам, поміж олив!
Твої козячі тропи
й зарості суничнику,
гірська моя Кордова!
Кордова романсів,
Кордова рівнинна!..
Рже і мукає заплава,
творена Гвадалквівіром.
Сивасті оливи,
шляхи-дороги білі.
Висотала сонце
спека у долині;
і пам’ять про тебе
з мене врешті висотала
пилява душа
годин нещасливих.
Примітки
Качорро — кам’яна лава під вікном, характерний елемент старих
будинків в Еспанії.
Зелену галузку/Святій діві Марії/принесла у дарунок — оливкова гілка є традиційним символом миру й перемоги, а також відсилкою до євангельських подій, що сталися під час перебування Христа на Оливній горі в Гетсиманському саду. А образ сови можна інтерпретувати ще й як відсилку до античности, цей птах за легендами супроводжував Афіну, давньогрецьку богиню мудрости, яка, до речі, як і Марія, була дівою. Маю кліпси 😇, які є відтворенням давньогрецької дхарми, на якій зображено сову Афіни й оливкову галузку.
Антоніо Мачадо жив у Баесі (муніципалітет на півдні Еспанії,
у провінції Хаен) протягом 7 років. Він перевівся туди після смерти коханої дружини
Леонор Іск’єрдо , яка померла в Сорії 1 серпня 1912 року у віці 18 років.
Мачадо викладав французьку граматику у старшій школі, розташованій
у старовинному університеті Баеси. Тут він багато писав і активно листувався з
провідними діячами еспанської культури, серед яких Хуан Рамон Хіменес, Хосе
Ортега-і-Гассет, Мігель де Унамуно, Рамон Марія дель Валле-Інклан, Асорін... Чи
не перегукуються для вас ці «Начерки» із
«Платеро і я» Хуана Рамона Хіменеса? Там же Антоніо Мачадо уперше зустрівся
(але ще не познайомився) із Федеріко Гарсією Льоркою, який приїхав до Баеси зі
студентською туристичною групою. Саме в Баесі Мачадо написав збірку «Нові пісні»,
до складу якої входить ця поезія, але опублікував збірку пізніше, в 1924 році.
В цей період Мачадо часто здійснював екскурсії пішки на
самоті або з кількома друзями через пагорби, що відокремлюють Баесу від Убеди,
через гірські хребти Касорла та Сегура, що належать до великого гірського
масиву Сьєрра Морена, біля витоків великої річки Гвадалквівір.
Сесар Вальєхо. Кало
а мені, серденько, не хочеться жити.
у благодать і печаль. Убраний, як жінка.
зринають жорстокі печери моєї невдячности;
моя крижана брила на твоєму маку,
сильніша за твоє тихе «Не будь таким!»
І німота твого достоїнства
поставить останню крапку палаючим олієм.
я вовкуватий і серце моє зболене.
забирають частинки тебе
із глибокого пруга, болем моїм проритого.
а мені, серденько, не хочеться жити!
Рамон Марія дель Вальє-Інклан. Сонячна роза
будує геометрію ув еспанській мові,
луна в осяйній сельві пишних алегорій
«до-ре-мі-фа-соль» — мій прелюд на флоярі.
слів римою спогрітих! Високий Логос Форми!
Най святиться Невма! Й апостол Піфагора
Число Золоте Сонячне оспіває з жаром!
Вічні свої Ідеї у чашу ллє несталу.
Співи пломенисті ясних вуст його —
Святе Метричне Слово Скелю світу відпокутує.
Звізда його відроджує її в Кристалі.
Примітки
«Вірш мій риторичний» — автор, вочевидь, має на увазі вірш, написаний із використанням риторичних фігур — засобу підсилення емоційної впливовості художньої та ораторської мови, побудований на застосуванні синтаксичних конструкцій, відмінних від порядку слів, узвичаєного даною мовою.
«Нерушний Нумен пари слів римою спогрітих». В оригіналі написано просто «Категоричний Нумен». Спогріти — давній синонім до слів зварити, спаяти, злютити.Нумен (лат.
Numen, букв. «божественна воля») — у римській релігії термін для позначення
«божественності», «божественної могутності», «божественної волі».
Логос —
Ло́гос (дав.-гр. Λόγος, букв. «слово») —
термін західної філософії, релігії, психології та риторики, який уживається
передусім у значеннях власне слова, науки, закону, надприродного світового
розуму.
Невми — знаки музичної нотації, що
використовувалися у Середньовічній Європі для запису церковної
музики. Невменна нотація передувала появі сучасної нотації.
«апостол Піфагора»: в оригінальнім вірші «піфагорієць» — адепт піфагореїзму, давньогрецької філософської школи послідовників математика й філософа Піфагора (6 століття до н. е.). Основні її положення — віра в живе тіло Космосу, що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос з його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові.
«Число Золоте Сонячне» — вочевидь, ідеться про золотий перетин, який деколи називають золотим числом, — співвідношення двох відтинків (13:8), яке ми сприймаємо як найбільш естетичне. Вважається, що поняття про золотий перетин запровадив Піфагор (хоча, можливо, він запозичив знання про нього у єгиптян і вавилонян).
Антоніо Мачадо. На смерть Рубена Даріо
де ж ти пішов, Даріо, гармонії шукать?
Садівнику Гесперії, співочий птаху моря,
музикою сфер вчарована душа,
а ти вернеш з вінцем із переможних троянд?
А чи тебе образив пошук марнóї Флориди,
о водограю молодости, славний капітан?
серця обох Еспаній, не стримуйте ридань:
помер Рубен Даріо в золотому своїм краї,
моря пересягнувши, ця вість дійшла до нас.
ім’я, флейту і ліру та вкарбуємо слова:
«Цю ліру оживлятиме лиш доторк Аполлона,
а флейті цій господар віднині лише Пан».
Геспе́рія — в давньогрецькій мітології так називався сад Геспери́д, німф, які стерегли золоті яблука вічної молодости. Також Гесперія — це поширена за античної доби поетична назва Італії, Еспанії або ж «західних країв» в цілому.
«...пошуки Флориди,/о водограю молодости, славний капітане...» — це відсилка до легенди про джерело вічної молодости, яке відновлює молодість кожного, хто з нього п’є. Його згадує іще Геродот. За ще однією уже значно пізнішою легендою, еспанський конкістадор Хуан Понсе де Леон почув про аналогічне джерело від індіанців Америки і, шукаючи його, відкрив Пуерто-Рико й Флориду.
Марія Тереса Леон. Самотність
я сиджу за столом
і під тріскіт вогню
поринаю в задуму.
хмари солодких ілюзій.
А під ними на старих мурах
цвіркунами співають спогади.
втішаючи печальну душу,
біля ніг Розіп’ятого.
павучок замережав,
а між рядами книжок
пробираються миші.
я споглядаю шафу
і слухаю, як миші точать
обкладинки моїх книжок.
повісити ліру на цвях,
аби самотність скінчилася,
а заразом і поезія!
їхні дріботливі кроки
знов занурюють у меланхолію,
а вона обертається віршами.
хоча лампа усе ще горить,
в замку повертається ключ
і скидається серце.
раптом здається наповненим.
В темрявім краєвиді
життя з’являється світло.
тече собі і тече,
хоч наші руки зійшлись
і, з’єднавшись, говорять уста.
більшає лік твоїх днів,
із вчорашнім життя коротшає,
але ти — у вічнім сьогодні.
що проходять перед очима, —
мовчазні і незмінні
у нескінченній роздумі.
Алехандро Касона. Маленьке диво
перса ще не з’явилися...
плакала і просила, —
Боженьку, сподій диво,
прошу тебе, невеличке!
він так далеко, так високо...
і до грудей собі притулила...
Помах крил — вони в небі,
лиш пір’їнка на грудях лишилася.
і до грудей собі притулила...
Зорі тремтливо заблимали,
згасли і потемніли...
і до грудей собі притулила...
Облетіли з магнолій
пелюстки ясно-білі.
і до грудей собі притулила...
Але під вітром і віск,
і мед в стільниках скам’яніли.
прошу тебе, невеличке!
він так далеко, так високо.
їй кохання явилося
і розквітло у грудях!
А тоді двійко персів родилися —
із голубиними дзьобиками,
із зоряним тремтінням,
білі, немов магнолії,
мов стільники, налиті.
невеличкі!