Me corté el dedito

Ця давня лемківська пісня привернула мою увагу не лише чарівністю першого куплета, але й демонстрацією сили і свободи української жінки. Зауважте: дівчина каже: «Я би його взяла за мужа» (а не: «Хотіла би, щоб він взяв мене за дружину»); вона, працьовита й статечна, милується юнаком як квіткою і готова тримати його за чоловіка просто для краси (це ж повна зміна гендерних ролей!). Оце поєднання ніжности й сили та незалежности і є, на мій погляд, найвиразнішою характеристикою української жінки.

Me corté el dedito
Canción popular ucraniana
 
Me corté el dedito — ¡me duele! —
no lo cura la hojita verde,
la hojita verde no cura, no cura,
mi amor besará — ¡curará!
 
¿Ay, cómo se llama el mozo?
¡Su sonrisa me da gran gozo!
Yo lo amaría con toda mi alma
si «querida mía» me llama.
 
Ay, qué mozo, como una rosa,
yo lo tomaría por esposo,
no le dejaría trabajar, trabajar,
¡lo tendría para admirar!
 
¿Quién es aquel mozo galante,
el que me saluda, distante?
Le confesaría mi pasión, mi pasión,
le daría mi corazón.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Я наспівала цей переклад: 

Olga Zdir · Порізала-м пальчик — Me corté el dedito

Мануель Гонсалес Прада. До кохання

До кохання
 
Якщо ти благо, дар, едемський спомин,
Для чого сумніви, і стогони, й ридання,
Звідки зневіра й мука безнастанні,
Тривожні ночі гарячкового безсоння?
 
Якщо ти зло тут, на земнім підсонні,
Для чого сміх і співи тріумфальні,
Свіжа чарівність, наче квіт у в травні,
Видіння втіхи, тихим щастям повні?
 
Якщо ти сніг, то звідки жар постійний?
Якщо вогонь, то звідки лід нерушний?
Якщо ти морок, звідки світло лине?
 
Чом темно, як твій лик так ясно світить?
Як ти життя, чом віднімаєш душу?
Якщо ти смерть, чом надихаєш жити?
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Сліпий птах

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Сліпий птах
 
I
 
В давнину колись індіанці
Чули співи Сніжного птаха,
І в їхні печальні груди
Він лив божественний захват.
 
«Пташе, — бурмоче Інка, —
Мене знуджує твоя радість:
Ти завжди її виспівуєш
І ніколи не плачеш.
 
Випусти зойк розпуки:
Чорна туга мене терзає,
Бо я чую смертну гіркоту
Неперехідної печалі.
 
Співай пісні, що посилюють
Цю мою муку спрагнену:
Я обожнюю свою осмуту
Й насолоджуюся стражданням».
 
Та що Сніговому птахові
Ті монарші накази?
Він не співає про смуток,
А й далі оспівує щастя.
 
II
 
Старий Касик нашіптує:
«Царю, осліпи Птаха,
Тоді він видихне пісню
Жалібну і відчайну».
 
Сніговий птах, осліплений,
Відчуває таку нестяму,
Що його біле пір’я
В одну мить стає траурним.
 
Він так моторошно і тужливо
Співає про свою втрату,
Що дикі звірі плачуть,
І кремінь розсипається.
 
Усі затискають вуха
І якнайшвидше тікають:
Слухати болісні співи —

Це стогнати й агонізувати.
 
Ніжна дочка Монарха
Чує спів незрівнянний
Й, ридаючи, засинає
Та більше не прокидається.
 
Інка спалахує гнівом
Й вигукує ураганно:
«Вбийте негайно птаха,
Негайно осліпіть касика».
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Походження золота

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Походження золота
 
Давнина. Цар офірує
ламу з хутром лискучим, геть чорним,
І до небес підносить
Серце своє та очі:
 
— Тобі, непорочне Сонце,
Чия щедрість усе тут родить,
Присвячую цю офіру,
Поклоніння й любови.
 
Дарма дикуни вшановують
Гадів земних і чудовиськ:
Тобі, мій єдиний Боже,
Шана й хвала в моїм голосі.
 
— Ти першим мені вклонився,
— каже Сонце, — тож, Царю побожний,
Ти станеш Отцем Імперії
Величезної і заможної.
 
Пропонуєш мені чорну ламу,
Тож будеш і ти обрадований —
Із цим зробиться твоє царство
Славним, а діти — можними.
 
Сонце плаче струмками довгими,
І землі, озера й потоки
П’ють з невгамовною спрагою
Золоті його сльози.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Тінь Васкара

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Тінь Васкара
 
Атавальпа, ув’язнений,
спить на своєму ложі;
Аж раптом скидається
і гукає в тривозі:
 
— Хто торкається мене руками?
Хто мене кличе, стогнучи?
Що за видіння могильні
порушують мій спокій?
 
— Хто кличе тебе і будить,
хто зітхає над головою, —
То Васкар — ай! — то брат твій,
Труп на дні річковому.
 
Дарма сподіваєшся викупу
І мрієш про давню корону;
Не мав ти жалю до мене,
Тож і ти на це не розраховуй.
 
До країни померлих
Рушиш ти скоро, злодію,
Я шлях покажу, Атавальпо,
Ідучи перед тобою.
 
Похмура тінь Васкара
Розсіюється, мов від подуву;
Атавальпа здригається
Від смертельного холоду.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка
Історію протистояння двох братів-Інка, Ва́скара та Атава́льпи, який його вбив, можна прочитати у Вікіпедії.

Мануель Гонсалес Прада. Ява Коракенке

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Ява Коракенке
 
Святкування Інті-Раймі.
Ще на Сході не світліє,
Та готується вже Інка
До врочистої офіри.
 
Босий, в пишному убранні,
Поруч рід його й дружини,
Полишивши сон цілющий
Й тишу власної домівки,
 
На великому майдані
Під шопами пір’яними

На світло Отця небесного
Він чекає ревно й німо.

 
Нічна темрява витончується,
І перший непевний відсвіт
Зароджується на Сході
Й звідти шириться, тремтливий.
 
Сонце! Ось його проміння
Струмить нитками злотими,
Щоб зайняти глиб долинну,
Сніжні висі розтопити.
 
Палкі вигуки лунають,
Руки зносяться в пориві,
Всі цілунки надсилають
Вгору, в небеса привітні.
 
Широко розкривши очі,
Ловлять промені живильні,
Так, як спраглий припадає
До води, аби напитись.
 
Гімни й молитви дарують
У супроводі музичнім
Вічному Отцеві, щедрому
На гаразди незлічимі.
 
У Монарха у правиці
Чаша золотом вилискує,
В дар божественному Сонцю
З неї ллється струмінь чичі.
 
Друга чаша золотиться
У Монарха у лівиці —
З тої чаші смачний трунок
П’ють його дружини й діти.
 
Усі п’ють; усюди чути
Музику й веселі крики,
Звідусіль лунає гамір
Шляхетних і посполитих.
 
Аж раптом глибока тиша
Зупиняє метушіння
І веселість та безжурність
Змінюються зціпеніннням.
 
Це прекрасний Коракенке
Із-поміж хмариння виник
І кружляє над майданом
В льоті легкому і тихому.
 
Пролітає раз, два, тричі
Понад принцем він наслідним
І чоло йому скрашає
Двома пишними пір’їнами.
 
На бучному святкуванні
Люди хмурі та сумнії,
Бо Монарх в обіймах смерти
Спить під Сонцем призахіднім.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Кораке́нке — священний для інків птах, двома перами якого прикрашалися головні убори інкських імператорів. Читаємо у Сесара Вальєхо:

 

Я — невидющий коракенке,

який глядить крізь призму страждання,

прив’язаний до Глобуса, подібний

на дивовижний вако, що обертається.

А також у поезії Імперські Ностальгії, III:

Y en el festín del cielo azul yodado

gime en el cáliz de la esquila triste

un viejo corequenque desterrado.

І на бенкеті йодисто-блакитного неба

стогне на чаші сумного дзвону

вигнаний старий корекенке.

Інті-Раймі (кеч. Inti Raymi — «Свято сонця») — релігійна церемонія інків та багатьох індіанських народів, що живуть в межах їх колишнього впливу, присвячена богу Інті. Свято проводиться протягом зимового сонцестояння та відмічає Новий рік в Андах.

Мануель Гонсалес Прада. Скін-голосіння

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Скін-голосіння
 
I
 
Інка втрачає Кохану
І з тієї самої миті
Не має в душі спокою,
Не відають сну повіки.
 
— Годі співати, Поете:
Най звучать голоси замогильні,
Нехай вони мукою й горем
Серце мені розірвуть!
 
— У твоїх володіннях, Королю,
Мешкає птах зловісний:
Його голос розколює скелі,
А зветься він Скін-голосіння.
 
— Мерщій, о мої васали,
Летіть над горбами й долинами,
Над горами і рівнинами:
Спіймайте Скін-голосіння!
 
II
 
Індіанці полюють у сельві
По всьому королівстві
І вловлюють птаха зловісного,
Королеві своєму віддані.
 

Птах упійманий зойкає,

Зойк над долинами лине,

Король Інків відповідає
Криком болю несамовитим.
 

Птах упійманий тужить,

Туга угору лине,

Король Інків зроняє
Дві сльози вогнянії.
 
Птах упійманий стогне,
Стогін у землю лине,
Лишається Король Інків
Німим, нерушним, безживним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Мануель Гонсалес Прада. До орхідеї

До орхідеї
 
Ожилий кварц, колібрі нерухомий,
химера, оприявнена у квітці,
ти наче зі світів підводних дивних
явилася на сонце подивитись.
 
Не віддаєшся ані гордим духом,
ні пристрасти гарячими флюїдами:
у твоїх диких і несмілих пахощах
витає подих скромности і чистости.
 
Немов поет, німий, несьогосвітній,
що зносить у душі нечутні співи,
так ти живеш, самотня і замріяна,
виспівуючи барв безгучні гімни.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Перські катрени

Перські катрени
 
Поглянь на дім затишний свій востаннє
і йди у сад, де миро й квіт весняний.
В безжурнім туркотінні голубинім
живімо Піснею, що над піснями.
 
В тенета кіс піймай єдиним махом,
сплутай кучерями, окутай їхнім пахом,
нехай крізь золоту цю огорожу
уста дарують сміхом, очі — спалахами.
 

Коли кохана наді мною хилиться,

щоби зі свіжих уст шарлатних влитися

міг її пломінь у моїх вуст пломінь,

торкаюсь рози й не боюсь зранитися.

 
Що таїть усмішка твоя? Нічого.
Що таїть погляд милий твій? Нічого.
З того, що ніч таїть в Ніщо своєму,
Земля не зможе приховать нічого.
 
Кохання — безум, ще й трива недовго,
та хто би глузду не віддав за нього,
хто би не проміняв тисячу вічностей
на мить єдину безуму такого?
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)