Мануель Гонсалес Прада. До кохання

До кохання
 
Якщо ти благо, дар, едемський спомин,
Для чого сумніви, і стогони, й ридання,
Звідки зневіра й мука безнастанні,
Тривожні ночі гарячкового безсоння?
 
Якщо ти зло тут, на земнім підсонні,
Для чого сміх і співи тріумфальні,
Свіжа чарівність, наче квіт у в травні,
Видіння втіхи, тихим щастям повні?
 
Якщо ти сніг, то звідки жар постійний?
Якщо вогонь, то звідки лід нерушний?
Якщо ти морок, звідки світло лине?
 
Чом темно, як твій лик так ясно світить?
Як ти життя, чом віднімаєш душу?
Якщо ти смерть, чом надихаєш жити?
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Сліпий птах

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Сліпий птах
 
I
 
В давнину колись індіанці
Чули співи Сніжного птаха,
І в їхні печальні груди
Він лив божественний захват.
 
«Пташе, — бурмоче Інка, —
Мене знуджує твоя радість:
Ти завжди її виспівуєш
І ніколи не плачеш.
 
Випусти зойк розпуки:
Чорна туга мене терзає,
Бо я чую смертну гіркоту
Неперехідної печалі.
 
Співай пісні, що посилюють
Цю мою муку спрагнену:
Я обожнюю свою осмуту
Й насолоджуюся стражданням».
 
Та що Сніговому птахові
Ті монарші накази?
Він не співає про смуток,
А й далі оспівує щастя.
 
II
 
Старий Касик нашіптує:
«Царю, осліпи Птаха,
Тоді він видихне пісню
Жалібну і відчайну».
 
Сніговий птах, осліплений,
Відчуває таку нестяму,
Що його біле пір’я
В одну мить стає траурним.
 
Він так моторошно і тужливо
Співає про свою втрату,
Що дикі звірі плачуть,
І кремінь розсипається.
 
Усі затискають вуха
І якнайшвидше тікають:
Слухати болісні співи —

Це стогнати й агонізувати.
 
Ніжна дочка Монарха
Чує спів незрівнянний
Й, ридаючи, засинає
Та більше не прокидається.
 
Інка спалахує гнівом
Й вигукує ураганно:
«Вбийте негайно птаха,
Негайно осліпіть касика».
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Походження золота

Походження золота
 
Давнина. Цар офірує
Чорний лискучий пломінь
І до небес підносить
Серце своє та очі:
 
— Тобі, непорочне Сонце,
Чия щедрість усе тут родить,
Присвячую цю офіру,
Поклоніння й любови.
 
Дарма дикуни вшановують
Гадів земних і чудовиськ:
Тобі, мій єдиний Боже,
Шана й хвала в моїм голосі.
 
— Ти першим мені вклонився,
— каже Сонце, — отже, Царю побожний,
Ти станеш Отцем Імперії
Величезної і заможної.
 
Пропонуєш мені чорне полум’я,
Тож будеш і ти обрадований —
Із цим зробиться твоє царство
Славним, а діти — можними.
 
Сонце плаче струмками довгими,
І землі, озера й потоки
П’ють з невгамовною спрагою
Золоті його сльози.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Тінь Васкара

Тінь Васкара
 
Атавальпа, ув’язнений,
спить на своєму ложі;
Аж раптом скидається
і гукає в тривозі:
 
— Хто торкається мене руками?
Хто мене кличе, стогнучи?
Що за видіння могильні
порушують мій спокій?
 
— Хто кличе тебе і будить,
хто зітхає над головою, —
То Васкар — ай! — то брат твій,
Труп на дні річковому.
 
Дарма сподіваєшся викупу
І мрієш про давню корону;
Не мав ти жалю до мене,
Тож і ти на це не розраховуй.
 
До країни померлих
Рушиш ти скоро, злодію,
Я шлях покажу, Атавальпо,
Ідучи перед тобою.
 
Похмура тінь Васкара
Розсіюється, мов від подуву;
Атавальпа здригається
Від смертельного холоду.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка
Історію протистояння двох братів-Інка, Ва́скара та Атава́льпи, який його вбив, можна прочитати у Вікіпедії.

Мануель Гонсалес Прада. Ява Коракенке

Ява Коракенке
 
Святкування Інті-Раймі.
Ще на Сході не світліє,
Та готується вже Інка
До врочистої офіри.
 
Босий, в пишному убранні,
Поруч рід його й дружини,
Полишивши сон цілющий
Й тишу власної домівки,
 
На великому майдані
Під шопами пір’яними

На світло Отця небесного
Він чекає ревно й німо.

 
Нічна темрява витончується,
І перший непевний відсвіт
Зароджується на Сході
Й звідти шириться, тремтливий.
 
Сонце! Ось його проміння
Струмить нитками злотими,
Щоб зайняти глиб долинну,
Сніжні висі розтопити.
 
Палкі вигуки лунають,
Руки зносяться в пориві,
Всі цілунки надсилають
Вгору, в небеса привітні.
 
Широко розкривши очі,
Ловлять промені живильні,
Так, як спраглий припадає
До води, аби напитись.
 
Гімни й молитви дарують
У супроводі музичнім
Вічному Отцеві, щедрому
На гаразди незлічимі.
 
У Монарха у правиці
Чаша золотом вилискує,
В дар божественному Сонцю
З неї ллється струмінь чичі.
 
Друга чаша золотиться
У Монарха у лівиці —
З тої чаші смачний трунок
П’ють його дружини й діти.
 
Усі п’ють; усюди чути
Музику й веселі крики,
Звідусіль лунає гамір
Шляхетних і посполитих.
 
Аж раптом глибока тиша
Зупиняє метушіння
І веселість та безжурність
Змінюються зціпеніннням.
 
Це прекрасний Коракенке
Із-поміж хмариння виник
І кружляє над майданом
В льоті легкому і тихому.
 
Пролітає раз, два, тричі
Понад принцем він наслідним
І чоло йому скрашає
Двома пишними пір’їнами.
 
На бучному святкуванні
Люди хмурі та сумнії,
Бо Монарх в обіймах смерти
Спить під Сонцем призахіднім.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Кораке́нке — священний для інків барвистий птах, пір’ям якого прикрашалися головні убори інкських імператорів; їхні райдужні барви символізували, що імператор є сином Сонця.

Інті-Раймі (кеч. Inti Raymi — «Свято сонця») — релігійна церемонія інків та багатьох індіанських народів, що живуть в межах їх колишнього впливу, присвячена богу Інті. Свято проводиться протягом зимового сонцестояння та відмічає Новий рік в Андах.

Мануель Гонсалес Прада. Скін-голосіння

Скін-голосіння
 
I
 
Інка втрачає Кохану
І з тієї самої миті
Не має в душі спокою,
Не відають сну повіки.
 
— Годі співати, Поете:
Най звучать голоси замогильні,
Нехай вони мукою й горем
Серце мені розірвуть!
 
— У твоїх володіннях, Королю,
Мешкає птах зловісний:
Його голос розколює скелі,
А зветься він Скін-голосіння.
 
— Мерщій, о мої васали,
Летіть над горбами й долинами,
Над горами і рівнинами:
Спіймайте Скін-голосіння!
 
II
 
Індіанці полюють у сельві
По всьому королівстві
І вловлюють птаха зловісного,
Королеві своєму віддані.
 

Птах упійманий зойкає,

Зойк над долинами лине,

Король Інків відповідає
Криком болю несамовитим.
 

Птах упійманий тужить,

Туга угору лине,

Король Інків зроняє
Дві сльози вогнянії.
 
Птах упійманий стогне,
Стогін у землю лине,
Лишається Король Інків
Німим, нерушним, безживним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Мануель Гонсалес Прада. До орхідеї

До орхідеї
 
Ожилий кварц, колібрі нерухомий,
химера, оприявнена у квітці,
ти наче зі світів підводних дивних
явилася на сонце подивитись.
 
Не віддаєшся ані гордим духом,
ні пристрасти гарячими флюїдами:
у твоїх диких і несмілих пахощах
витає подих скромности і чистости.
 
Немов поет, німий, несьогосвітній,
що зносить у душі нечутні співи,
так ти живеш, самотня і замріяна,
виспівуючи барв безгучні гімни.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Перські катрени

Перські катрени
 
Поглянь на дім затишний свій востаннє
і йди у сад, де миро й квіт весняний.
В безжурнім туркотінні голубинім
живімо Піснею, що над піснями.
 
В тенета кіс піймай єдиним махом,
сплутай кучерями, окутай їхнім пахом,
нехай крізь золоту цю огорожу
уста дарують сміхом, очі — спалахами.
 

Коли кохана наді мною хилиться,

щоби зі свіжих уст шарлатних влитися

міг її пломінь у моїх вуст пломінь,

торкаюсь рози й не боюсь зранитися.

 
Що таїть усмішка твоя? Нічого.
Що таїть погляд милий твій? Нічого.
З того, що ніч таїть в Ніщо своєму,
Земля не зможе приховать нічого.
 
Кохання — безум, ще й трива недовго,
та хто би глузду не віддав за нього,
хто би не проміняв тисячу вічностей
на мить єдину безуму такого?
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Плями на місяці

Плями на місяці
 
Закохалась підступна Лисиця
У Місяць, прекрасну і білу,
Була наче тінь її тіні:
Назирала її, переслідувала.
 
За Коханою до горизонту
мчала вона що є сили,
і лише хвиль загорода
трохи її затримала.
 
Бігла за нею на захід,
Гнала, проваджена хіттю,*
І у палати місячні
Застукала лапами спритними.
 
Піднялась ясна Місяць,
Вийшла сліпучо-біла,
Стрибнула підступна Лисиця
Й в обійми її схопила.
 
Місяць була така чиста,
Непорочна, вродлива,
А від цілунків Лисиці
Стала плямлена і сумлива.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
* Цей рядок в рукописі не завершено, я дописала його на власний розсуд, насправді в ньому містилося лише перше слово:
«Бігла...»

Примітки

Слово «місяць» в еспанській мові жіночого роду, і там, де місяць є персонажем, мітичною істотою, я зазвичай роблю так само, як тут: просто поводжуся зі словом Місяць як з іменем істоти жіночого роду. Так я зробила і цього разу, щоб зберегти гендерну конструкцію оригіналу, в якому говориться саме про лисицю, а не лиса — імовірно, автор хотів тим підкреслити, що це історія не про міжстатеве кохання, а про нечисту закоханість, яка руйнує чистоту, про протилежність земного та небесного, і стать персонажів не відіграє жодної ролі.

Варто зауважити, що слово inmaculada (буквально: незаплямована), яке автор в останній строфі двічі вживає по відношенню до Місяця, є епітетом Діви Марії, еквівалентом українського Непорочна, Пречиста.

Перекладацький коментар