Росалія де Кастро. То були небеса її духу...

То були небеса її духу...
 
То були небеса її духу, мрія мрій її найзаповітніша,
і життя самого життя, і дихання її подиху;
і було, відтоді як пов’язь розірвана впала на землю,
щось, що вбивало їй душу й що хотя робило із плоттю.
 
До життя у змаганні безнастаннім, виснажливім
чула жагу незгасиму і пристрасть непогамовну,
яка реченця не має, хіба лиш коли заплющені
очі втішить видіння позасмертного спокою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Люїс Борхес. Дощ

Зі збірки «Творець» (1960)

Дощ
 
Пополудні день прояснився раптом,
бо дощ ретельний пада на окружжя.
Пада чи падав. Дощ то щось відчужене,
що, звісно, відбувається позаду.
 
Хто чує дощ, тому він за розраду,
бо переносить в час, в якому дружня
доля явила квіт, що зветься ружа,
і чисту барву жаркого шарлату.
 
Цей дощ, що сліпить нам шибки імлисто,
звеселить у заблуканім замісті
вороні виногрона при заході
 
у патіо вже не сущім. Вогко-росяний
вечір несе мені жаданий голос
батька, який вертається й не вмер тоді.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
В оригіналі падає «lluvia minuciosa». Слово minuciosa — не той епітет, який зазвичай використовують для дощу. Це слово означає ретельний, скрупульозний, у тлумачному словнику: minucioso — Que se detiene en las cosas más pequeñas.
«...la expresión borgeana lluvia minuciosa, que combina “lo minúsculo y constante con lo laborioso y esforzado”»  — ділиться своїм сприйняттям цього виразу Andrea Bohrn з Університету Буенос-Айреса.

Педро Салінас. Твоя форма кохання...

Твоя форма кохання...
 
Твоя форма кохання —
дозволяти себе кохати.
Твоє так, із яким здаєшся мені, —
мовчання. Твої цілунки —
пропонувати губи,
аби я цілував їх.
Ні слова твої, ні обійми
не скажуть, що ти існувала,
що кохала мене. Ніколи.
Про це кажуть мені білі аркуші,
телефони, мапи, прикмети;
ти — ні.
Й я тебе обіймаю,
без запитань, боючись,
раптом виявиться неправдою,
що ти є і мене кохаєш.
І я тебе обіймаю,
не дивлячись, не торкаючись.
Аби тільки не виявити,
запитуючи і пестячи,
цю неосяжну самотність —
із нас двох лише я кохаю.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Острів

Острів
 
Легко дісталася Острова,
мов не плила, а линула.
Поблукала між бризами.
Пробіглася бережиною.
 
Море гойдало водорості.
Висихав купальник обтислий.
Нагулявшись, заснула під деревом,
заколисана шерехом листя.
 
Яка чудова самотність!
Яка самота розкішна!
І яке ж утомне життя
в містах, що не відають тиші!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Блас де Отеро. На початку

На початку
 
Як втратив життя, і час, і усе,
що закинув, наче каблучку в водойму,

як навіть голос у хопті загубив,
мені залишається слово.
 
Як зносив спрагу і голод й усе,
що із мого на ніщо перетворено,
як навіть тіні в безмов’ї скосив,
мені залишається слово.
 
Як рота розверз, щоб побачити твар
батьківщини яснозору і моторошну,
як рота розверстого розірвав,
мені залишається слово.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Повертаючись додому

Повертаючись додому
 
Прощаючись, спускаєшся повільно
із мого неба, мжичко, щоб скропити,
дуби, якими мої гори вкрито,
й посіви ярі у моїх долинах.
 
Зичлива, попід вітром суховійним
гори й долини прагнеш напоїти
мого єства й туманом оповити
майбутнє, щоб у віру я поринув.
 
Мати Біская, з рук твоїх зелених
й січних я до посушної Кастилії
рушаю, до обіймів звички ревних,
 
адже шляхи свободи нам не милі,
як подорожнього кохання келих
глузд не скує і душу не окрилить.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Народжений у Біскаї (провінції Країни Басків), Унамуно був ректором Університета Саламанки, що у Кастилії.

Мігель де Унамуно. Душе моя...

Душе моя...
 
Душе моя, життя є вартим чи мізерним?
Дощем озерним!
А яким є, душе моя, твій спосіб жити?
У горах вітер!
Як ти відновлюєшся по прожитій днині?
Темінь яскині!
 
Озерний дощ! Горішній вітер! Тьма яскині!

В кожній сльозині...

Плачем є небесні дощі, що ллються без краю,
вітер також квилить, голосить, ридає,
наша печаль безутішна — печерна темнота,
дощ, і вітер, і темінь — таким є життя достоту.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Діямант

Зі збірки «Книжка поезій», 1921

Діямант
 
Діямантовим пругом
Зірка небо подряпала.
Так хоче втекти зі всесвіту
Ця світлосяйна птаха,
Що гайнула з гнізда незмірного,
Де томилася, полоняночка,
А не знала, ой, не знала,
Що ланцюга на шийці мала.

Щоб не втрапила була до дзьобу
Неземним польованцям,
Лебедям срібнолитим
На гладіні мовчання.
 
Старанно читають абетку
Вголос осокорята,
Гойдає руками мертвими
Древній сокір у такт навчання.
А на горі далекій
Мертвяки позбиралися
І жваво ріжуться в карти —
Нудне бо життя цвинтарне!
 
Жабко, заводь свою пісню!
Цвіркуне, ти ж приєднаєшся?
Хай звуками флейт наповнися
Узлісся і навіть гущавина.

А я рушаю додому.
В голові у мене кружляння
Двох лісових голубок.
Ген на овиді опускається
Ковчег дня у небесні води.

Норія часу жаска!
 

Листопад  l920 (Гранада)
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, найпоширенішим її різновидом є водочерпалка. Льорка не раз згадує норію у своїх поезіях, див. «Поле» та «Ідилія», але,  що цікаво, щоразу з иншим емоційним навантаженням.

Сокір, він же осокір — чорна тополя.

Кілька слів щодо рими. 

Федеріко Гарсія Льорка. Поле

Зі збірки «Книжка поезій», 1921

Поле
 
Під попелястим небом
Білі дерева.
Вугільно чорніє
Стерня спалена.
На рані заходу
Керва запекла.
А гора бгається
Споловілим папером.
Никне байраками
Курява стежка.
Недвижні затони.
Каламутні джерела.

Сірину червонясту
Дзвоном пронизують череди.
Стара матінка норія,
Відчитавши розарій, завмерла.

Під попелястим небом
Білі дерева.

 
Примітки
Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, наприклад водочерпалка. Цей образ не один раз зустрічається у поета — див. поезії «Діямант» та «Ідилія», — але цікаво, що в цих двох поезіях він несе різне емоційне навантаження.

Розарій (від лат. rosarium — трояндовий сад) — традиційний цикл християнських молитов, які читають, перебираючи спеціяльні чотки, що їх також називають розарієм.

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)