Сесар Вальєхо. Святе облетіння

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Святе облетіння
 
Місяцю! Безміру сяйна короно,
що облітаєш тіньми резедовими,
утоплена — Йсусів вінець червоний —
в дум ізмарагдових трагічну солодь!
 
Місяцю! Навісне небесне серце,
чому на захід ти веслуєш вперто
у чаші, в яку синь винова ллється,
корма зболіла, трощею подерта?
 
Місяцю! Покликом простору зваблений,
ти в розсипи опалів всепалишся,
моїм циганським серцем є ти, мабуть,
що в синяву зроняє сльози-вірші!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Федеріко Гарсія Льорка. Сонет солодкого нарікання

 Із циклу «Сонети» (1929–1935):

— «Сонети темного кохання»

Сонет солодкого нарікання
 
О, тільки б цього дива не рішитися:
очей статуї і меандру образів,
які кладе мені на лиця розпашілі
нічного дихання твого самотня роза.
 
Мені так боляче було лишитися
безвітим стовбуром понад річковим обсувом,
й для червака гризоти невтишимої
не мати квітки, плоду а чорнозему.
 
Коли ти скарбом є моїм таємним,
хрестом моїм і стугоном у жилах,
коли я псом є у твоїй маєтності,
 
не позбавляй мене мого нажитку
і поцвіткуй води свої сутемні
моїм осіннім листям очужілим.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

У цій поезії є кілька цікавих місць, над якими перекладачеві доводиться поміркувати.

Люіс Карльос Льопес. Чверть години

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Чверть години
 
Журавель, клясичний садовий
журавель доїть вим’я цеброве.
А моя душа мріє нервово...
Мельниківно в картатій сукенці
 
й брилику, непевні денця
мають твої циганські очі —
наче прірви для мого серця,
крутиш мною, як хочеш.
 
Сперсь на кладку й смалю цигарки,
здається, спливають роки,
а ти все не йдеш... І щомить
 
захід сонця горить червоніше,
вже аж сипле приском, й у тиші
вечірній вода жебонить.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка. Еспанське слово cigüeña має два значення: це птах бусол (лелека), а також пристрій для підіймання води з криниці, який ми звемо журавлем.

Сесар Вальєхо. . . . . . . . . . . . ? (Якби полюбив тебе я...)

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «З землі»

. . . . . . . . . . . ?
 
— Якби полюбив тебе я...
що би сталося?
— Оргія!
— А якби то був він?
Тоді все було би пристойно,
але не так гойно.
 
А коли б ти покохала мене від своєї ласки?
Тоді б зазнала поразки
тінь в твоїх зіницях-черницях.
 
Чи періщить батіг
пса, що господаря любить?
— Ні; проте в нас є світло.
Ти хворий... Забирайся... Я сплю!
 
(Під навзахідним тополиним
гаєм — рожевий гуркіт).
— Тікайте хутко, зіниці...
Вже сельва в моїм кришталю проростає!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Братові Міґелю

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Пісні родинного вогнища» 

Братові Міґелю

In memoriam

Брате! Я сиджу біля нашого будинку, де нам

так сильно тебе бракує!

Пам’ятаю, як ми гралися о цій самій годині і мама

пожалувала нас по голівках: «Годі, синочки...»

Тепер ти рахуєш,

а я ховаюся, як колись, і так само

лунає вечірній дзвін, і я сподіваюся,

що ти мене не знайдеш. Сіні, коридори, зала.

Потім знову ховаєшся ти, а я тебе не знаходжу.

І я згадую, як оця гра

скінчалася, бувало, нашими сльозами.

Міґелю, однієї серпневої ночі перед світом

ти сховавсь; але замість чаїтися десь зі сміхом,

ти був печальним. І цими погаслими вечорами

моє близнюче серце сумує, не знаходячи тебе. І лягає

на душу тінь.

Чуєш, братику, швидше

виходь. Гаразд? Адже мама хвилюватиметься.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У батьків Сесара Вальєхо було 11 дітей, серед яких він був наймолодшим; та найближчим серед них був для нього брат Міґель, який помер рано, коли Сесарові було усього 23 роки. Образ Міґеля не раз виринає у віршах поета.

Перекладацький коментар

Мар’яна Сансон Аргуело. Що це за мить...

Що це за мить...
 
Що це, що це за мить,
коли родиться слово?
Те, яке ще не мовлене.
 
Те слово, через яке
я сиджу з олівцем у руці
й мов води до рота набрала.
 
Я не скажу нічого! Хочу цього дитяти,
що у мене всередині, тільки для себе...
Як народиться, то належатиме
іншим, й вони у нього
закохаються.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Балдомеро Фернандес Морено. Поет і вулиця

Поет і вулиця

Не кажи, матусю:
— Синку, залишись...

повечеряй з нами
і лягай поспи...
Як же я любила,
як ти був малий,
споглядати личко,
вид рожевий твій...
Я молила Бога:
хай не зна біди,
живе до ста років
здоровий і міцний.
Зносила й до Діви
ревні молитви:
нехай синок розрадить
мої похилі дні.
Хай такий не буде,
як ті чоловіки,
що тиняють барами
цілісіньку ніч...
Бог мене карає.
— За які гріхи!?—
Не кажи, матусю:
— Синочку, лишись...—
Кличе мене вулиця,
мені треба йти...
Болить мені, мамо,
і такий той біль,
що ні тобі, ні иншим
його не зрозуміть,
а отам, на вулиці
так добре мені!
Що за біль, питаєш?
Хто зна, звідки він.
Але мене змушує
бігти, потім йти,
аж поки не впаду
геть лишившись сил...
Кличе мене вулиця,
й підлягаю їй...
Як торкнуться бруку
стопи мої легкі,
сповняють мене рими,
линуть звідусіль...
Ех, вулице-вулице,
я гульвіса твій!
Ноче моя, ніченько,
як солодко п’яниш!
Ніч, поет і вулиця —
коханці навісні...
Кличе мене вулиця,
кличе мене ніч...
Тепер бувай, мамо,
я маю цвісти!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Балдомеро Фернандес Морено. Повернення

Повернення
 
Сьогодні ми з вами, подруги,
прогулялися до лагуни.
 
Святково прикрасили берег
ваші яскраві сукні.
 
Вода була фіялкова,
а місяць білий і круглий.
 
На зворотнім шляху гомоніли:
У мене холодні руки...
 
У мене геть мокрі коси...
Хоч розвіяний, я вас чув.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Балдомеро Фернандес Морено. В цьому домі сімдесят десь балконів буде...

В цьому домі сімдесят десь балконів буде...
 
В цьому домі сімдесят десь балконів буде,
сімдесят — і жодної квіточки нема.
Що із ними, Боже? Що вони за люди?
Не люблять барви й пахощі? В серцях у них зима?
 
Від старого каменю голизни одвічної
на балкони їхні чорним сумом віє!
Хіба немає в домі закоханої дівчини?
Хіба нема поета, зануреного в мрії?
 
Ніхто не хоче бачити за вікном частину
життя, спостерігати, його стани плинні?
Як плетуться ружі по білому камінню,
а на чорних ґратках розпукують жасмини?
 
Таким не треба птаства, і жодного мистецтва,
таким недоступна і любов сама.
Ніколи від цілунку не скинеться їм серце...
 
Сімдесят балконів! І квіточки нема!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)