Поетові печалі

Одного дня, як тобі стане сили

не озирнутись на принадний голос
і звабу смерті; й згубні чари тліну
та все, що вже не дасть ростка ні плоду,

відкинути зі сміхом, залишивши
минулому його ховати мертвих;
й Прийдешню Радість ухопить в обійми, —
тоді лиш справжнім станеш ти поетом,

і сліз і туги розірвавши пута,
що литки і рамена оплітали,
і обтрусивши з ніг сумну пилюгу,
і з тіла скинувши дрантя печалі,

тоді талан пізнаєш свій правдивий,
що є пророчим, чистим, ясно зрячим,
що життєтворить, життєдає, живе
і Землю у Любов перетворяє!

Рафаель Альберті. Мрія моряка

Зі збірки  «Моряк на суходолі»

Це вступна поезія збірки.

Мрія моряка

Моряк, на узбережжі самотою

біля ріки солодкої і сивої,

що простягає довгу руку морю

Андалусії, бачу я у мріях:

я — капітан, і по хребті морському

пливу до сонця й морозкого місяця.

О, криго півдня! О, полярні мої

північні острови! О, біла весно

на льодівцях, застигла і німотна,

з прозорою полонкою-душею!

О, літо тропіків палаючо-червоне,

з плюмажем пальмовим, блакитним і веселим!

О, мріє! Ти пливеш, вінчана морем,

держка, надійна, на судні своєму,

і в трюмі ти коштовну мушлю носиш

коханої зеленої сирени.

— Спусти мене на хвилі, о, моряче,

сиреночка морська — молю я тебе!

 — Сіль твого гроту, як же я кохаю!

Посій свою зорю у мене в грудях,

сіль твого гроту, діво-посівачко!

На океанськім лазуровім блюді

вже тіло ранку плаває рожеве,

і кольору кармінного набуде

ось-ось обличчя неба. Скло своєї

руки залиш у світанковій скриньці

мого чола, прозоре, наче небо.

О, водорість перлова і співлива!

Під квітником блакитного потоку

візьмемо шлюб з тобою, моя мила,

а янгольська човнярочка вологи

і місяць вод нам будуть посаджені

батьки. Повітря, землю й твоє море

я борознитиму, моя сирено,

прив’язаний до кіс оцих шовкових,

до їх густого, пишного зелення.

 — Під вимпелами білими на щоглах,

що славно так —  о, мій моряче! — мають,

у повенях заграв, вечірніх і ранкових,  

най твоя мушля по морях блукає!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Цю поезію написано терцинами — строфами, якими писав іще Данте в 14 столітті. Цікаво, що для першої поезії своєї збірки, модерністської, новаторської, дуже молодої за духом (адже навіть головний її літературний герой, від імени якого написано значну частину її віршів — хлопчик, який тужить за морем у місті, куди перевіз родину його батько) автор вибрав саме таку, дуже традиційну форму. Крім того, збірка містить чимало сонетів — традиційних за формою, але новаторський за духом та інтонацією. А ще — в ній багато фольклорних відсилок. Автор глибоко вкорінює своє творіння в національну й Европейську традицію, таким чином підсилюючи його й розширюючи його межі. 

Досконала поезія

Дослухаючись до дощу, і ручаю, і вітру,

і до голосу птаха, що виспівує пісню вранішню,

хіба ви не чуєте ритму, мірного, наче дихання, —

безмежного, безпочаткового, досконалого?

Йде дівчатко путівцем

Йде дівчатко путівцем
із веселим вітерцем,
сонечку всміхається,
з місяцем вітається,
неба синього блакить
йому очі веселить,
а і дощику радоньке —
підставля йому долоньки,
уперіщить він хлющем —
то смієсь: «Давай іще!»,
в квіті веснянім кохаєсь,
в листі золотім купаєсь,
удиха на повні груди
спеку і зимовий студень,
йде дівча, до всього світу
миле, лагідне, привітне,
для людини і звіринки
в нього знайдеться хвилинка:
підсобить, кому ізможе,
виправить, як що негоже,
тут обніме, там розважить,
славну казочку прокаже,
з оленятком пострибає,
із птахами заспіває,
заночує під вербою,
зранку вмиється росою
і знов рушає путівцем
із веселим вітерцем…

Неруда в Еспанії. Коротка довідка

Пабльо Неруда (1904–1973) — чилійський поет, дипломат і політик, лауреат Нобелівської премії з літератури (1971).

1933 року Неруду призначають консулом до Буенос-Айресу, де він знайомиться з Федеріко Гарсія Льоркою, котрий приїхав туди для постановки своєї п’єси «Криваве весілля». Поети, що захоплювались талантами один одного, стають справжніми друзями.

1934 року Неруду призначають консулом до Барселони, а потім переводять до Мадріда, де Льорка представляє його столичній аудиторії. В Мадріді Неруда знайомиться з еспанськими поетами «генерації 27 року» і видає літературний журнал «Зелений кінь поезії» та другий том своєї книжки «Місце проживання — Земля» (1935).

Читачам мого блоґу цікаво буде ознайомитись із невеличким текстом виступу Федеріко Гарсія Льорки, яким він 1935 року представив Пабльо Неруду студентам Мадридського університету»,  — цей текст у перекладі Михайла Москаленка ви знайдете у книжці «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво» на с. 162–163.

18 липня 1936 року починається громадянська війна в Еспанії, і Неруда, як і більшість діячів культури, підтримує республіканців. Приголомшений жахом війни та вбивством Федеріко Гарсія Льорки, Неруда пише книжку поезій «Еспанія в серці» (España en el corazón), котру було надруковано під час облоги в Мадріді.


Коли Неруда 1937 року оголосив, не маючи на те офіційного права, що Чилі підтримує республіканців, його було відкликано з Еспанії, проте уже через рік скеровано з короткочасною місією до Парижа, де він допомагав республіканським біженцям іммігрувати до Чилі.


З книжки «Гарсиа Лорка в воспоминаниях современников», укладач і автор вступної статті Лев Осповат:
«Луис Лакаса
Перевод с испанского Э. Брагинской
Воспоминания о Федерико Гарсиа Лорке
...
Хотелось бы вспомнить о другом удивительном человеке — о чилийце Пабло Неруде, ибо он принадлежал не только Латинской Америке, но и нам, испанцам. Пабло приехал в Мадрид в качестве чилийского консула еще до войны и очень скоро стал нашим другом. Он читал нам стихи дремным, протяжным голосом, который так сопрягался с настроем его тогдашней поэзии. Нет нужды говорить о художественных достоинствах книги «Местожительство — Земля», она вызвала в Испании всеобщее восхищение. Хочу лишь напомнить, что Неруда в первое время после приезда к нам оставался верен сугубо лирической поэзии и считал, что поэту не следует участвовать в социальных схватках. Однако именно в эту пору Неруда пережил творческий кризис и перестал писать. Все дело в том, что он — восприимчивый, чуткий — не мог взирать с бесстрастием на то, как драматически обостряется обстановка в Испании, не мог с прежней нежностью и восторгом воспевать вино, галстук и огородные грядки, не мог копаться в собственных переживаниях. Действительность властно звала его к себе и требовала поэтического слова о тех, кто вступил в противоборство со злом. На какое-то время Неруда умолк, он еще не был готов рассказать языком поэзии о том, что происходило в его душе. Думается, именно тогда все наше поколение вступило в полосу кризиса; каждый из нас встал перед дилеммой: или найти в себе силы для дальнейшего роста и спастись, или остановиться и погибнуть. Пабло медлил сделать решительный шаг, сознавая, что ему предстоит переосмыслить свое отношение к поэзии. Он, человек глубоко чувствующий, уже понимал, как велика ответственность поэта перед обществом. Гражданская война в Испании заставила Неруду переменить взгляды на многое. Он увидел окровавленных детей, столкнулся с чудовищными преступлениями франкистов, его дом превратился в груду развалин после вражеской бомбежки. Все это определило дальнейший путь чилийского поэта, его траекторию. Трагическая смерть Лорки потрясла Неруду, и поэт сумел написать об этом кровью своего сердца. Теперь он не свернет с избранного пути, потому что знает: за правду, которая открылась ему в Испании, должны сражаться не одни испанцы, но и чилийцы, американцы, все человечество...»

З поезіями з книжки Пабльо Неруди «Еспанія в серці» можна ознайомитись в Інтернеті за такими адресами:

• Збірка цілком у перекладі Іллі Еренбурга російською, 1939 р.
• Опублікована в УССР 1975 року збірка поезій Пабльо Неруди, де є і вибіркові поезії з книжки «Еспанія в серці», однак частина їх перекладена українською не з оригіналу, а з російського перекладу Іллі Еренбурга
• Мої переклади окремих поезій з цієї книжки у моєму блозі

Пабльо Неруда. Я пояснюю деякі речі

Зі збірки «Еспанія в серці», 1937

Я пояснюю деякі речі

Ви запитаєте: а де ж бузок?

Де метафізика, маками всіяна?

І дощ, який так часто тарабанив

по його словах, що вони повні були

гнізд і птахів?

І я розповім, що зі мною сталося.

Я жив тоді у Мадріді,

навкруги — дерева, дзвіниці,

годинники час відбивали.

І звідти я бачити міг

сухе обличчя Кастилії —

немов шкіряний океан.

Мій дім усі називали

будинком квітів, бо скрізь

вибухала герань: це був

красивий будинок, а в нім

собаки, і діти, і гамір...

Раулю, ти пам’ятаєш?

Пам’ятаєш ти, Рафаелю?

А ти, Федеріко, ти згадуєш

про нього там, під землею,

про мій дім із балконами,

де світло червня в’ялило

квітини в твоїх устах?

Брате, брате!

Лунали

гучні голоси повсюди,

торгівці сіллю,

громади хлібу паруючого,

ринки району Аргуельєс з його фігурою,

схожою на бліду чорнильницю серед мерлуз:

олія текла в черпаки

і пульсували вулиці

потужним биттям рук і ніг,

метри, літри,

життя есенція гостра,

нагромадження риби,

стоп дахів із холодним сонцем

і від сонця знесилений шпиль,

томна слонівка картоплі

і помідори, помідори — скільки сягає око.

Й одного ранку усе запалало,

й одного ранку — полум’я,

неначе із-під землі,

усепоглинаюче,

і відтоді — вогонь,

відтоді — порох,

відтоді — кров.

Бандити з літаками і маврами,

бандити з перстенями і вельможними паннами,

бандити з ченцями чорними і їхніми благословеннями

прибули,

аби в ім’я неба убивати дітей,

і кров дітей текла вулицями

просто, як кров дітей.

Шакали, яких і шакал би зневажив,

каміння, що його реп’ях би виплюнув,

гадюки, яких і гадюки б зненавиділи!

Я побачив, як перед вами

здійнялася кров Еспанії,

аби втопить вас у хвилі

гордості і клинків!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

«Раулю, ти пам’ятаєш?/Пам’ятаєш ти, Рафаелю?/А ти, Федеріко, ти згадуєш...» — автор звертається до трьох своїх друзів, всесвітньо відомих поетів Рауля Гонсалеся Туньоня, Рафаеля Альберті і Федеріко Гарсії Льорки, на момент написання поезії розстріляного фашистами через підтримку ним республіканців.
Розповідь про Неруду в Еспанії і обставини написання цієї поезії див. в публікації «Неруда в Еспанії. Коротка довідка» у цьому блозі.

Пабльо Неруда. Звернення

Зі збірки «Еспанія в серці», 1937

Звернення

Я починаю свою розповідь

про розу, чисту і щедру, про місце,

де сходяться небо, земля і повітря

і від надлишку почуттів

народжується безмежний спів,

але також і метал,

який прагне війни й оголеної крові.

Еспаніє, кришталь для чаші, а не для корони,

каміння роздроблене, звойована ніжність

пшениці, шкіри, тепла тваринного.

Твоє завтра, твоє сьогодні,

твоя тиша і в ній твої кроки,

потрясіння надії, велике, немов повітря:

світло, місяць,

зблідлий місяць з долоні в долоню,

від дзвону до дзвону!

Вітчизно-мати,

кулак дозрілого вівса,

суха і закривавлена

планета героїв!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Бомбардування

Зі збірки «Еспанія в серці», 1937

Бомбардування

Хто? На дорогах, хто,

хто, хто? Скривавлений,

в темряві, хто?

У спалаху, хто,

хто? Падає

попіл, падає

залізо й каміння, і смерть, і сльози, і полум’я,

хто, хто, матінко, хто, і куди?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Прибуття до Мадріда інтернаціональної бригади

Зі збірки «Еспанія в серці», 1937

Прибуття до Мадріда інтернаціональної бригади

Одного ранку, одного холодного місяця,

місяця агонії, місяця бруду і диму,

місяця, що не став на коліна, сумного місяця облоги і невдач,

коли крізь запітнілі шибки мого будинку було чути виття африканських шакалів

з гвинтівками та іклами закривавленими, тоді,

коли у нас більше не залишилось надії на сон пороху, коли нам здавалося,

що світ наповнений тільки фуріями і монстрами всепожираючими,

тоді, крізь розкришену паморозь холодного місяця Мадріда,

в тумані світанку

я побачив на власні очі, власним видючим серцем

прибуття бійців, величних і світлих,

легкої, витривалої, мужньої бригади з вогню і каменю.

Був сумний час, коли жінки

носили розлуку, мов жахне вугілля,

і еспанська смерть, болісніша і проразливіша за усі інші смерті,

засіювала поля, що до того родили пшеницю.

На вулицях кров людини

мішалась з водою, яка витікала зі зруйнованого серця будинку:

розкидані останки дітей, матерів погребова німота,

закриті назавжди очі

беззахисних і беззбройних

були мов печаль і скорбота, мов сад сплюндрований,

були мов віра і квітка, умертвлені назавжди.

Товариші,

я побачив вас тоді,

і мої очі досі сповнені гордістю,

через те, що я бачив, як крізь туманний ранок ви прибували до чистого чола Кастилії,

мовчазні і тонкі,

наче дзвони перед світанням,

сповнені урочистістю, із блакитними очима, прибулі з далекого далека,

зі своїх країв, зі своїх вітчизн, своїх мрій,

сповнені опаленою ніжністю і гвинтівками,

для захисту еспанського міста, де загнана в кут свобода

могла загинути, роздерта дикими звірами.

Брати,

то най же віднині

ваша чистота і сила, ваша неймовірна історія

стануть відомі дитині, чоловікові, жінці, старій людині,

досягнуть усіх, хто не має надії, в шахтах, поїдених сірчаним повітрям,

підніметься нелюдськими сходами рабів,

і нехай усі зірки, усе колосся Кастилії і світу

закарбують ваше ім’я, вашу сувору битву

і вашу потужну перемогу, земну, як червоний дуб кам’яний.

Бо вашою офірою

відроджені втрачена віра, відсутня душа і довіра межи людьми

і вашою щедрістю, вашою шляхетністю, вашими загиблими,

мов долино́ю кремезних, та з кров’ю живою, кам’яних брил

протікає безмірна ріка з голубами зі сталі й надії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
«Одного ранку, одного холодного місяця...». Поезія присвячена подіям листопаду 1936 року, героїчній обороні Мадриду республіканцями, переламним моментом якої стало приєднання до захисників міста 11-ї та 12-ї інтернаціональних бригад.
«...виття африканських шакалів». Йдеться про перекинуті з еспанського Марокко загони марокканців, які воювали на боці Франко.