Федеріко Гарсія Льорка. Маленький віденський вальс

Із циклу «Поет у Нью-Йорку»:

— «Втеча з Нью-Йорка»

Втеча з Нью-Йорка

(Два вальси у напрямку до цивілізації)

Маленький віденський вальс

У Відні є десять дівчат,

плече, де ридає смерть,

й голубиних опудал гай.

Там у музеї паморозі

блищить окрушина ранку.

Там тисяча вікон у залі.

Ай, ай, ай, ай!

Вальс із зімкненими губами.

Це вальс, цей вальс, цей вальс,

про «так», про коньяк і про смерть,

вальс, у море вмочивши шлейф.

Кохаю, кохаю тебе,

у фотелі із книгою мертвою,

у задумливій галереї,

і у ірисовій мансарді,

і у ліжку місячнім нашому,

і у танці зі сну черепашого.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс, переламаний в талії!

У Відні в чотири люстра

грають луни і твої вуста.

Там смерть над фортепіано

підсинює вид юнакам.

Там бідаки на дахах

і сліз світанкові гірлянди.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс, що у грудях вмирає!

Бо кохаю, кохаю, кохана,

на горищі, де діти гралися,

старосвітські угорські ліхтарні

снять байдужої ночі чутками,

сніжні вівці та іриси тануть

на твоєму чолі у мовчанні.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс «Я кохатиму завше»!

Танцюватимемо у Відні,

де ріка у фраку струмливому

з берегами — поглянь! —  гіацинтовими.

Там залишу уста в вирі ніг твоїх,

душу — в ліліях і світлинах,

а у хвилях твоєї ходи —

кохаю, кохана, кохана, —

скрипку, труну і прощання,

і вальсу стрічки — наостанку!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Вальс у гіллі

Із циклу «Поет у Нью-Йорку»:

— «Втеча з Нью-Йорка»

Вальс у гіллі

Лист упав,

і другий,

і ще один.

Місяцем пливала риба.

Спить вода лиш годину,

а море бліде — сто літ.

Була дама

мертва на гілці.

Співала в грейпфруті

черниця.

Дівчатко

сосновими вітами

ішло угору по шишку.

А сосна

шукала пір’їнку —

пір’їнку трелі пташиної.

Соловейко тим часом

оплакував власні рани.

І я — також плакав,

бо впав лист,

і ще,

і ще один.

І голова кришталева,

і паперова скрипка,

і сніг, який коло за колом
опановує світ.

О слонівка з плоті невидимої!

О світання безмурашине!

Із піднесенням віт,

із зідханнями дам,

із кумканням жаботиння

і жовтим медовим цвітінням.

З’явиться тулуб тіні,

листям лавровим увінчаний.

Небо стане твердим від вітру,

і відламані віти

у танок із ним підуть.

І раз-два-три

навколо місяця,

І раз-два-три

навколо сонця,

і раз-два-три,

аби слонівці

добре було би спалося.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Понеділок, середа і п’ятниця

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Понеділок, середа і п’ятниця

Я був.

Я пішов,

аж не існую більше.

Я був...

(О, які щелепи дивні:

кипарис та його тінь!

Кут повного місяця.

Кут самотнього місяця).

Я пішов...

Розповідав жартома

мені місяць, що був ружиною.

(Моє кохання, у вітер

загорнувшись, у хвилі кинулось).

Аж не існую більше...

(Коло розбитої шибки

ліричне убрання шию).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Він помер на світанку

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Він помер на світанку

Ніч чотирьох місяців

і дерева легковітого,

із єдиною тінню

і птахом.

Я шукаю на тілі

вуст твоїх світлі відбитки.

Криниця цілує вітер

не торкаючись.

«Ні», що дала ти мені, —

у долоні моїй,

мов лимон восковий

білий майже.

Ніч чотирьох місяців

і дерева легковітого.

Ген кохання моє на шпилі —

обертається!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Передмова до перекладів «Циганського романсеро»

Пропоную увазі читача мого блоґу добірку цитат з лекцій, виступів і листів Ф. Г. Льорки, у яких він говорить про свою книжку «Циганський романсеро», а також цитат із книжок і статей про поета на цю ж тему.

*

...Книжка ця — поема про Андалузію; я назвав «Романсеро» циганським, тому що циганський елемент — найблагородніший і найпоказовіший в Андалузії. У цій книжці Андалузія майже не помітна оку, але відчутна. У книжці нема циганщини. Є лише один реальний персонаж, це Туга, що пронизує все. Почуття радше небесне, ніж земне. Мене не тривожить хибне уявлення про Андалузію, яке може виникнути у читача моєї книжки. Гадаю, що від невірних тлумачень її рятує вкладений в неї високий тон.

(«Поет Гарсіа Лорка та його «Циганський романсеро», 1936 р. , 1931 р., пер. Михайла Москаленка з книжки «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво»))

Федеріко Гарсія Льорка. Балада липневого дня

Із циклу «Книжка поезій»

Балада липневого дня

У волів круторогих

Дзвоники срібні.

— Куди ідеш, дівчинонько

Із сонця і снігу?

— Іду на луку зелену

По квітки польовії.

— Лука ця далеченько

І повна видив.

— Сірої чаплі і тіней

Любов не боїться.

— Боїться сонця, дівчино

Із сонця і снігу.

— Воно згасло в моїм волоссі

Навіки.

— Хто ти, дівчино біла?

І звідки?

Я із кохань струмуючих

І криниць.

У волів круторогих

Дзвоники срібні.

— Що горить на губах у тебе,

Аж паленієш?

— То зірниця мого коханого,

Який жиє і гине.

 — А що у тебе у грудях

Невагоме і ніжне?

— Шпага мого коханого,

Який жиє і гине.

— Що в очу в тебе чорне

І урочисте?

— Мої думки сумовиті

І уразливі.

— Навіщо вбираєш жалобну

Чорну мантилью?

— Ай, бо я удовиця

Печальна і бідна,

Удовиця графа Лауреля,

З Лаурелів єдиного!

— За ким же ти тут шукаєш,

Як не за милим?

— Шукаю за тілом графа,

З Лаурелів єдиного.

— А може, шукаєш кохання,

Удовичко невірна?

Коли шукаєш кохання,

Дай Боже, зустрінеш.

— Мої кохання єдині —

Небеснії зіроньки.

Де я знайду коханого,

Який жиє і гине?

— Він у воду поринув,

Сніжна дівчино,

У гвоздики убраний

І ностальгії.

— Ай, мандрований лицарю

Кипарисовий,

В цю єдину місячну ніченьку

Тобі душу відкрию.

— О Ісідо замріяна,

Гірка дівчино,

Твоя історія ллється

Із вуст дитинних.

Тобі пропоную серце

Моє нехитре,

Серце, давно ранене

Жінок очима.

— Ти залишайся з Богом,

Галантний лицарю.

А я шукатиму графа,

З Лаурелів єдиного...

— Прощавай, моя спляча розо,

Дівчино мила,

Тобі іти за коханням,

Мені — за загином.

У волів круторогих

Дзвоники срібні.

Кров’янить моє серце,

Наче криниця.

Липень, 1919

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Як ти...

Із циклу «Сюїта повернення»

Як ти...

Розлетітись готове

крихке небо на скалки:

під черешнею, сповненою

червоного граю,

я аж марю тобою,

дівчинонько-селяночко!

Неба туй-туй не стане —

конче мусиш се знати, —

як, черешню минаючи,

мене не цілуватимеш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Дощ

Із циклу «Книжка поезій»

Дощ

Має дощ таїну незбагненної ніжности

І якоїсь сонноти смиренно-ласкавої,

Прокидається з ним невигадлива музика

І схвильовує душу пейзажу оспалу.

Відчуває Земля лазуровий цілунок,

І ізнову сподіюється міт прадавній,

Дотуляються небо й земля стародревні

Із незмінною вечора раннього лагідністю.

Дощ — світання плодів, він приносить нам квіти,

Святим духом морів нас мирує-помазує,

Розливає життя над полями засіяними

І у душу вливає тугу за несказа́нним.

Ностальгія за збутим життям невідбутна,

«Я родився запізно!» — почування фатальне

Чи непевна ілюзія неможливого ранку

Із глибоким неспокоєм, в колір плоті забарвленим.

В сіризні його ритму відживає кохання,

Наше внутрішнє небо тріумфально палає,

Але наш оптимізм обертає у смуток

Мертвих крапель води на шибках споглядання.

О ці краплі! Вони — безконечности очі

В материнську утоплені білу безкраїсть.

Кожна крапля тремтлива на шибках каламутних

Залишає божественну діямантову рану.

Ці поети води наяві прозирають

Невідоме іще ні річкам, ні ручаям.

О спокійний дощу, ані бур, ані вітру,

Лише світло м’яке та дзвінок-калатайло,

Тихомирний дощу, ти сама щиросердість,

Яка суще вмиває сльозами печалі.

О дощу францисканський, збираєш в краплини

Душі чистих джерел, прохолодно-відрадних!

Як спускаєшся ти по долинах повільно,

Рози грудей моїх голос твій розвиває.

Невигадливим співом говориш до тиші,

Вітам давню історію оповідаєш.

Моє серце й собі у сльозах виповідує

Все записане в його складній пентаграмі.

Я ношу у душі сум дощу супокійного

І покірливий смуток надій, що не справдяться,

Є на обрії моїм червоне світило,

Однак серце на нього не дає милуватися.

О дощу мовчазний, так деревами люблений,

У солодких зворушливих звуках піано,

Ти даруєш душі ті ж тумани і луни,

Які рониш у душу пейзажу оспалу!

Січень 1919, Гранада

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Листопад

Із циклу «Книжка поезій»

Листопад

Усі очі

Були відкриті

І споглядали самітність,

Від плачу споловілу.

Тин

Тан,

Тин

Тан.

Кипариси зелені

Стерегли свою душу,

Збрижену вітром,

І слова, наче коси,

Душі квітів косили.

Тин

Тин

Тан,

Тин

Тан.

Небо було зів’яле.

О, передвечір’я,

Хмарами полонене,

Сфінкс безокий!

Обеліски і димоходи

Напускали

Бульбашок мильних.

Тин

Тан,

Тин

Тан.

Вигиналися ритми

І викривлювалося повітря,

Войовники туману

З дерев катапульти

Робили.

Тин

Тан,

Тин

Тан.

О, передвечір’я

Ще одного цілунку!

Дальня тема моєї тіні —

Без золотого проміння!

Пустий бубонець.

Передвечір’я звітріле

На кострах безгоміння.

Тин

Тан,

Тин

Тан.

Листопад 1920

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)