Октавіо Пас. Світання

Зі збірки «Свобода, утілена у слові» (1935–1957):

— «Майстерні дні» (1958–1961)

Світання

Спритні холодні руки

прибирають одну по одній

перев’язки мороку.

Розплющую очі:

я досі

живий

просто у центрі рани

усе іще свіжої.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Повітря світанку

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Повітря світанку

Моя душа над морем насвистує сновидіння

Скажіть пастухам, що вітер уже сідлає коня

І салютує на прощання із гордовитістю дитинства

Я кохаю жінку гордости і мрії

Яка сходить на берег мовчазна зі своїх глибин

Знайте пастухи що маєте піклуватися про мене

І плекати свої мрії та пісні

А також свято хвиль

Мов радість її гордости й краси

Ах блакитне небо для королеви у вітрі

Ах отара кіз і біле руно

Уста які зносять хвалу і світле волосся

Заблукані тварини у її очах

Поговоріть зі скелетом що розчісується

У долішній країні до кінця віків

Туніка і скіпетр

Наростання спогадів

Дзижчання комах і гуркіт доріг

Поговоріть про місцевість і про те як мчить океан

Ах вітер

Вітер спиняється задля королеви яка прибуває зі свого неба.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Арктичні моря

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Арктичні моря

Арктичні моря

                          Що звисають із заходу

Між хмарами згоряє птах

День по дню

                      Опадає пір’я

На черепиці усіх дахів

Хто розмотав веселку

                              Більше немає спочину

                       М’якокрилим

                                              було моє ложе

Над арктичними морями

Шукаю за жайворонком що вилетів із моїх грудей

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Експрес

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Експрес

Я зробив собі корону

з усіх міст які об’їздив

Лондон           Мадрід           Париж

Рим                 Неаполь         Цюріх

Зі свистом проносилися долинами

                                                      порослі водоростями локомотиви

ТУТ НІХТО НЕ ЗУСТРІВСЯ

З усіх річок якими ходив

Я насилив собі намисто

Амазонка       Сена

Темза              Рейн

Сто кораблів удосвідчених

Які поскладали крила

І моя пісня моряка всиротілого

Що прощає пляжі навіки

Вдихати аромат Монте-Рози

Заплітати сиві коси блукацькі Монблану

Й у Зеніті перевалу Мон-Сеніс

Запалити останню цигарку

Від сонця на схилі

Повітря пронизує свист

                                  Це не гра води

                                                      УПЕРЕД

Горбаті Апеніни

                         Крокують до пустелі

Зірки оази

Дарують нам мед своїх фініків

Вітер у горах

Примушує опорядження скрипіти

І усі найвищі шпилі

Усі навантажені вулкани

Піднімуть кітви

             ТАМ НА МЕНЕ ЧЕКАТИМУТЬ

В добру путь                                       ДО ЗАВТРА

                                                              (по діагоналі: Д тягнеться вгору і вліво,

Трохи далі                                                           а кінцеве А скидається на вершину 

Закінчується земля                                                                                   подвійної висоти)

Плинуть річки під човнами

                          Життя має плинути

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Ода вечоровій зорі

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Ода вечоровій зорі

У палючій омані

обійми мене міцно, учорашня кохана,

рук твоїх пам’яттю

Твій цілунок був міцним, наче слово

Його любосний пах такий сильний,

                            що його дихання

                            досі розпікає

                            жарини ночі

Знаю, що вічним

або поезією

є перебіжне.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Погляд — це пес, що виє здаля...

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Погляд — це пес, що виє здаля...

Король Ягуар

наслав моїм очам пару розлючених щенят.

Він знав одного поета,

який полював чарівних птахів,

неперевершеного слідопита,

мандрівного сагайдакаря.

Проте — а це було у часи моєї проминулої юности —

я сказав злому чарівникові:

«Припни моїх щенят.

Я втомився, хочу полежати під деревом у спокої».

Відказав: «Не звертай на них уваги.

Вони вкусять за щиколоток богиню, яка тебе полишить.

Моя сестра, плямиста пані Місяць, обожнює,

коли втомлене серце знову починає битися швидше.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Дівчата, що граючи творять магічну астрономію

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Дівчата, що граючи творять магічну астрономію

На величезному нічному стадіоні

засапані богині з мерехтливою шкірою

креслять нові орбіти.

                                       Росана

 — переможниця — розширює всесвіт,

і далека зірка перетинає ніч,

підкорюючись встановленому нею закону.

Венера у її руці летить і повертається,

й инші бліді владні руки врівноважують,

накреслюють, перетинають свої орбіти:

легкі світила, чарівливі, покірливі світила.

Богині — достойні владарки —

аплодують

над горизонтом...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Урна із профілем політика

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Урна із профілем політика

Каудильйо є мовчазним

(малюю обличчя безмовне).

Каудильйо могутнім є

(малюю його сильну руку).

Каудильйо є командиром озброєних чоловіків

(малюю ось черепи мертвих чоловіків).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Моліна. Коли помру

Коли помру

Я молодим помру мабуть... І друзі

мене обрядять в чорне,

рядами стануть на останнім прузі

свічки жалобні,

і покладуть між них дбайливі руки

тіло холодне,

потилицю на подушку, й на грудях

складуть долоні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Моліна прожив бурхливе, але коротке життя, померши у віці 33 років.