Густаво Адольфо Бекер. Сонце може навіки сховатись за хмари...

 XCI (91)
 
Сонце може навіки сховатись за хмари;
на пустиню зсушитися може море;
земна вісь може переломитись, неначе
зроблена зі скла крихкого.
 
Все можливе! І може мене убрати
сумна смерть у свій білосніжний саван;
та ніколи не зможе у мені згаснути
полум’я твого кохання.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Мій блазень

Зі збірки «Поля Кастилії», 1912

Мій блазень

Моїх сновидінь примара
сміється червоним ротом
живими очима чорта
зубів дрібними рядами.
Ця посмішлива бестія
пускаєсь в танок гротескний
вихляючи тілом кривезним
із горбом величезним.
Ще й вид гидкий, бородатий
у курдупля пузатого.
Не знаю, яка тобі радість
з моєї трагедії, блазню...
Але тим ти життя собі маєш,
що ось так ні за віщо гуляєш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Самотність

Самотність
 
Всі ідуть, всі щось знають...
я не знаю нічого.
 
Я немов нетутешня
і до всього стороння,
 
для чогось збираю відстані,
а дійсність мені мов сон.
 
Якою є тінь її гілки —
кожній птасі відомо,
 
кожен слід пам’ятає
торкання стопи до пороху.
 
Не бува ясминів без муру,
ані стежини без кроків...
 
Тільки я опинилась
в леготі заборотана!
 
Тільки я загубилась,
захопившись безкрилим льотом,
 
і гайнула у небо
заселяти плачущі самотності.
 
Тільки я не дісталась,
куди дістається кожен,
 
бо колисала зірку,
ніколи ніким не ціловану.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Протиповітряна душа

(роздуми й діалоги війни)


Ця добірка, яка постійно поповнюється, є віршованим щоденником звичайної людини у війні, маленьким свідченням того, що життя триває завжди. Багато з них — діалоги з моїми друзями-поетами.


Це був красивий дім...
та головне — він був!
Хтось сильно злився в нім,
а потім все забув.
А хтось не забував
ні миті щастя в нім.
Хтось його збудував,
щоб в когось був тут дім.
Хтось викохав дитя,
хтось робить це тепер.
Хтось йшов без вороття,
а хтось тут і помер.
І раптом спалах... тьма...
й пересув часовий:
нема — був — знов нема,
мовчання — крик — німий.

10 червня 2026

Федеріко Гарсія Льорка. Ґазела про мертвого хлопчика

— «Ґазели»
V
Ґазела про мертвого хлопчика
 
У Гранаді щовечора,
щовечора помирає дитина.
Щовечора вода спиняється
і говорить із друзями й рідними.
 
У мертвих — мошисті крила.
Прозорий і хмарний, два ві́три
фазанами злітають на вежі,
а день — ранений хлопчина.
 
В небі щезнув слід жайвориний,
як я вгледів тебе в гротах винних.
І розтали хмарки у долині,
коли ти захлинувся у річці.
 
Велет вóдяний впав на гори.
Круг долини — собаки та лілії.
У бузку моїх рук твоє мертве тіло
було архангелом стилости.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рамон Марія дель Вальє-Інклан. Роза подорожанина

Роза подорожанина
 
Зимні тополі в синяві безхмарній
в прозорім тріпотливім напівсні,
мереживний над річкою серпанок
і дві соборні вежі кам’яні.
 
Чоловіки охмурі й сухорляві
і виснажені родами жінки —
обличчя в них тривогами потьмарені,
а мова та ж, що в давнії віки.
 
Криниця висохла, повсюди гамір,
коло таверни бурдюки наповнені,
до річки йде погонич з віслюками.
 
Й дівчата, скликані на казань дзвонами,
з рум’яними від холоду щоками,
з Асторги, із Замори, із Леона!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Херардо Дієго. Три сестри

 Зі збірки «Романсеро нареченої», 1920
Три сестри
 
Плели мережива й мрії
утрьох на літній терасі,
де я випадково побачив вас,
трьох сестер, мов у казці.
 
Проходячи повз, задивився...
І кроків моїх сухий шурхіт
тишу пізнього вечора
луною своєю розрушив.
 
Менша кинула погляд цікавий,
середульша зі сміхом веселим
гляділа, тобі щось говорячи...
Ти втопила очі у плетиво,
 
ніби тобі було байдуже
або чомусь сторопіла.
А відтак підвелася
і мені таємницю розкрила
 
одним довгим-предовгим поглядом...
Аж учинком твоїм заскочені,
розмили шибки відображення
профілю твого точеного,
 
й увесь силует уподібнився
квітці у мрійному сяєві.
Ви були три сестри, як у книжці
із чарівними казками.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Херардо Дієго. Циганська вероніка

Зі збірки «Доля або смерть», 1963
Циганська вероніка
 
Кругляста, духмяна, повільна,
квітка ця дивовижна
розквітає щоразу рясніше
і ховається у насінні.
Як пахне травнем і квітнем
ця млость, вітерцем розвіяна,
це зморє меланхолійне,
ця солодкість і мрійність,
ця загайність святочна!..
Південний мій дзвоне-двіночку!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Українською ця квітка зветься вероніка лікарська, англійською gypsyweed (циганська трава), а еспанською просто verónica, «циганська вероніка», як називає її Херардо Дієго, — то є, вочевидь, одно з народних її найменувань.

Марія Тереса Леон. Сонети

Сонети
 
I
 
Надворі панує осінь, листя вже облетіло,
і вітер жбурляє в шибки величезні краплини;
читаєш пожовклі листи про події давноминулі,
і всеньке твоє життя за годину одну пропливає.
 
Коли у солодких дрібницях розчиняється час,
хочеться, щоб у двері твої ніхто не постукав,
бо коли за вікном сипле дощем і градом,
бажаєш лише дрімати і мріяти коло вогню.
 
Так і я, вмостившись у кріслі, споглядаю задумано
просто перед собою давню знайому казку,
і накочують, кубляться хвилі туману-дурману.
 
Але раптом: «шур-шур» — шурхіт шовкової сукні
і ледве торкають підлогу чиїсь невагомі кроки.
І руки — прекрасні і свіжі — на очі мені лягають.
 
II
 
Проминули роки і ще проминуть роки
від тої священної миті, коли ми з тобою зустрілись.
Я думаю знову і знову про наше з тобою кохання,
про це диво з очима великими і прохолодою рук.
 
О, повернися ізнов! Вдихни у мене слова,
нехай ще хоча би раз зійде на мене твій погляд,
і відбитком його повернеться моє життя
і ти добудеш із ліри моєї нові пісні.
 
Не здогадуєшся, що сама лише присутність твоя
моєму бентежному серцю дарує глибокий спокій,
мов тихомирне явлення зорі у вечірньому небі.
 
І коли дивлюся, як ти смієшся, неначе дитина,
у мені затихає увесь мій життєвий біль,
зіниці мої загоряються, і радіє душа.
 
III
 
Коли замовкне і голос навіть моєї думки,
до мене повернеться пісня найсолодшого почуття,
і тоді я зателефоную тобі, ти чуєш цей дзвоник?
Чи зумієш позбутись туманів, у яких ти живеш?
 
Чи обернуть на спокій це напруження ночі
твої великі й ясні очі — носії миру?
Прийди, повернися до мене із мороку часів,
я так хочу побачити, мріє, твоє повернення.
 
Опустися повільно... ближче, так, іще ближче,
нахилися ізнову до мого обличчя, усміхнена,
покажи все своє кохання у єдиному подиху,
 
торкнися моїх повік своїми ніжними віями,
дай мені знову відчути трепет твоїх обіймів,
моя назавжди утрачена і назавжди кохана.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)