Хуліа Прилуцкі Фарні. Батьківщина

Батьківщина

Ти народився десь. І тайна в тім,

— така, що не змінити й не оскаржити, —

що покохаєш край цей, наче свій,

й він вабитиме, наче сутність власна.
 

Місце, яке так болісно лишити

й де прагнеш оселитися назавжди,

де ґрунт, з якого вийшов у світи,
сильніший за бажання не спинятись,
де мимохіть розтиснеш кулаки
і вклякнеш для жаданого відгалу,
де з гордуванням дивиться блакить,
в якому нетерпимість і відчайність,
де не бувати справжній самоті
й на кожному порозі твій пристанок.
 
Де хочеш ти орати. Й народить.
І вмерти хочеш, отака є батьківщина.
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки 

Хуліа Прилуцкі Фарні народилася в Києві у 1912, кілька дитячих років провела у Саламанці, в Еспанії, а більшу частину життя в Аргентині. Серед друзів її батьків були еспнський письменник і філософ Мігель де Унамуно, аргентинський художник Беніто Кінкела Мартін та аргентинський юрист і політик Альфредо Паласіос.

Хоча цю поезію, як це є традиційним для еспанської мови, римовано асонансами, самі ці асонанси нетрадиційні — вони властиві радше українській ніж еспаномовній поезії, — бо ненаголошені голосні, що слідують за останньою наголошеною, тут здебільшого не збігаються.

Хорхе Люїс Борхес. Гітара

Гітара
 
Я побачив Пампу
з патіо будинку в Буенос-Айресі.
Коли я увійшов, її не було видно.

Вона лежала собі верчика
десь у надрах рвучкої гітари.
Аж раптом випросталася,
щойно правиця стялася зі струнами.
Не знаю, що саме вони прикликали;
мабуть, то був вітер із Півночі,
та я побачив Пампу.
Цілі оберемки неба
над пучечком трави.
Самотній пагорб
зусібіч оточений застиглими відстанями,
а згори все падали й падали
нові і нові ліги.
Я бачив таку простору рівнину,

що Богові не треба було в ній пригинатись,
єдине місце у світі, де він міг прогулятися вільно.
Бачив зморену Пампу,
яку колись жахали люті набіги місцевих племен,
що тепер живуть у непорушному спокої, замирені.

Я бачив усе це одночасно,
поки струни крушилися
у такому, як оцей, хитливому ритмі сарандео.

(І бачив також її,
ту, що пам‘ять про неї оживає у будь-якій музиці.)
Аж поки пристрасна гітара
вибухнула раптовим катаклізмом,
і мене облягла тиша,
і життя стало понуро завмирати.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітки 

Пампа — південноамериканська степова рівнина. Це не власна назва, написання цього слова з великої літери є в цій поезії поетичним засобом.

Патіо — внутрішній дворик.

Ліга — міра довжини, 5,5 км.

Сарандео (есп: zarandeo) — жіноча танцювальна фігура в багатьох аргентинських танцях, коли жінка танцює для чоловіка і красиво розмахує спідницею, показує, яка вона гарна, а він в цей час танцює для неї сапатео (zapateo) — фігури на кшталт чечітки. Про це розповіла мені Ірина Корсак (яка знає, здається, геть усе про аргентинський фольколор, Аргентину і загалом Латинську Америку) — і я їй дуже за це дякую.

Ця поезія являє собою цікавий приклад римованого верлібру (саме верлібру, бо попри її наявність, рима тут не є регулярною, а отже, вірш залишається вільним — vers libre). Рима тут асонансна, при чому, на відміну від типово еспанського асонансу, голосні, що слідують за останнім наголошеним голосним кожного вірша, тут не збігаються (тобто це такий собі чистий асонанс, як його визначає Ігор Качуровський). Рядки римуються десь підряд, десь через один-два, основна рима на А, однак з 7-го рядка від початку з’являється рима на Е, спочатку епізодично, ближче до кінця вона починає домінувати, а в кінці знов активно проявляється рима на А. При чому це римування підтримується і внутрішними асонансами у «сильних долях» віршів цього твору. У перекладі цей ефект зберігся, його базові асонанси — А та І. Подібне римування має поезія Крайобраз Федеріко Гарсії Льорки.

Хуан Хельман. Запитання

Запитання
 
«що ми робимо у приватному житті то наша справа» сказали

Шість божевільних медсестер із каролінської лікарні «Пікапун»
колихаючи грудьми

із солодкістю такою схожою на Бога

а якби Бог був жінкою? сказав хтось
а якби Бог був Шістьма божевільними медсестрами з «Пікапун»? хтось промовив
і якби /додав він/ Бог солодко колихав своїми грудьми?
а якби Бог був жінкою?

про Шістьох ходили слухи
їх бачили коли вони виходили з підозрілих помешкань із сумним поглядом вуст
їх бачили в ліжку в готелі «Бат»
по всій «Пікапун» бачили як вони злягалися з кравцями чоботарями м’ясниками

а хіба Бог не виходить із помешкань із сумним поглядом вуст? сказав хтось
а якби Бог був жінкою?

Божі цицьки! білі Божі стегна! молочні! сказав він
Боже молоко! кричали з дахів усього міста

ото ж вони його і спалили
розвели високе багаття біля підніжжя Східного пагорба
а заодно спалили Шістьох божевільних медсестер із «Пікапун»
усі вони були блондинками і щодня бачили смерть на роботі

тільки й того
так закінчується смертний і безсмертний трепет у Кароліні та інших господах Божих
а якби Бог був жінкою?
а  якби Бог був Шістьма божевільними медсестрами із «Пікапун»? хтось промовив
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хайме Сабінес. Закохані

Закохані
 
Закохані мовчать.
Кохання — найтонша тиша,
найтрепетніша й найнестерпніша.
Закохані шукають,
закохані — це ті, хто покидає,
ті, хто зраджує, ті, хто забуває.
 
Серце їм підказує, що не знайдуть ніколи,
не знаходять, шукають.
Закохані ходять, мов божевільні,
бо самотні, самотні, самотні,
даруючи себе, віддаючи себе щоразу,
плачуть, бо не можуть врятувати кохання.
 
Кохання поглинає їх цілком. Живуть одним днем,
не спроможні, не здатні існувати инакше.
Вони завжди в русі,
постійно кудись ідуть.
Чекають,
не на щось, просто чекають.
 
Знають, що ніколи не знайдуть.
Кохання — це вічне відтермінування,
завжди наступний крок, іще один, ще один.
Закохані — це невситимі,
це ті, хто завжди — по щастю! — мають бути самотніми.
Закохані — це гідра оповідання.
 
Замість рук у них змії.
Їм на шиях набрякають жили,
також подібні на змій, аби їх задушити.
Закохані не можуть спати,
бо коли вони заснуть, їх з’їдять черви.
У темряві розплющують очі,
і їх поймає жах.
Під простирадлом намацують скорпіонів,
а ліжко пливе, мов по озеру.
 
Закохані божевільні, просто божевільні,
без Бога і без диявола.
Закохані виходять зі своїх печер,
тремтячі, голодні,
полювати на привидів.
Сміються з людей, які все знають,
з тих, хто любить вічно, незрадливо,
з тих, хто вважає кохання
світильником із невичерпним запасом олії.
 
Закохані бавляться: ловлять воду,
татуюють дим, не йдуть.
Вони грають у довгу сумну гру кохання.
Ніхто не має здаватися.
Кажуть, що ніхто не має здаватися.

Закохані соромляться будь-якого утворення.
Пусті, порожні від ребра до ребра,
за їхніми очима колобродить смерть,
і вони тиняються, плачучи, до світанку,
в якому болісно прощаються поїзди та півні.
 
Іноді вони відчувають запах новонародженої землі,
жінок, що сплять із рукою на розкішниці,
вдоволених,
потоків ніжної води та кухонь.
Між губами закоханих починає наспівуватися
невивчена пісня,
і вони йдуть плачучи, оплакуючи
прекрасне життя.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Ліма. З книжки «Один день, один кіт»

У домі поета немає стін
вітер гуляє чистим аркушем
кіт чимдуж
тримає слова
як мишу
уві сні
 
🐾
 
Кіт ставить одну лапу
в реальність
а тоді другу
(обережно)
у потаємне
звідки дивиться на нас
одним оком
ніби кажучи
я тут
але зараз
повернуся
 
🐾
 
Не хвилюйтесь
якщо уночі
вирушає у два
(чи три) різних місця
одразу
 
у нього
багато справ там
де людина
його не бачить
 
🐾
 
Щоб вертатися
спати
до світанку
кіт має бути
пунктуальним
як
аврора
 
(шляхетність зобов’язує)
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фріда Кало. Тихе життя...

Тихе життя...

Стій непохитно, дерево надії.

Тихе життя...

дародавець світів...
Поранені олені.
Вбрання «теуана».
Смутки, промені й сонця,
приховані ритми,
«Дівчина Маріана»,
такі живі фрукти,
смерть віддаляється,
лінії, форми, гнізда,
руки будують,
розплющені очі,
чутливі Дієго,
усі сльози, 

такі світлі.

Космічні істини,
що живуть без шуму.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки
 
«Стій непохитно, дерево надії» («Árbol de la Esperanza mantente firme.») — автопортрет Фріди Кало, написаний 1946 року, коли вона зазнала складної операції на хребті.
 
«Поранені олені» — відсилка до картини Фріди Кало «El venado herido» («Поранений олень»), на якій вона зобразила себе у вигляді оленя з її власним обличчям, пораненого багатьма стрілами.
 
«Вбрання “теуана”» — традиційний жіночий святковий стрій сапотеків, індіанського народу, що мешкає в Мексиці. (Вбрання походить з регіону Теуантепек, що в Охаці, звідси його назва.) Фріда Кало зробила його своїм повсякденним одягом, це вбрання можна побачити на ній  на багатьох її світлинах та автопортретах.
 
«Дівчина Маріана» — донька Едуардо Морійо Сафи (Eduardo Morillo Safa), який був близьким другом Фріди Кало. Її портрет (Retrato de Mariana Morillo Safa) Фріда написала у 1944 році.
 

Фріда Кало. Ранені птахи

Ранені птахи
 
Ранені птахи ширяють у небі
на зламаних крилах зі співом печальним.
Шукають свободи, яку в них віднято,
і прагнуть ізнову стати щасливими.
 
Їхнє часом обтріпане, виблякле пір’я
говорить про рани, давні і свіжі.
Та ніщо не зупинить їхнього лету
у вись, де чекає на них їхня доля.
 
Ці ранені птахи, символи боротьби,
нам показують: попри усі перешкоди
можем знятися в літ й в нім знайти супокій.
В наших шрамах є наша сила.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франс Тамайо. Мовить Олімп

Мовить Олімп
 
Гордим я був, як і належить вершині,
А моя юнь була морем, яке співає.
Отже зоря вже не сходитиме над вершиною?
Й я тепер став, наче море, що не співає?
Ти без насмішок дивись, Мевію, на вершину,
Ані у море не плюй, яке вже не співає.
Якщо блискавиця була, я не дарма був вершиною,
І є більшим мовчання моє, аніж море, яке співає.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Мевій — поет, який згадується у «Буколіках» Вергілія (вірші  90–91 третьої еклоги), вочевидь, як приклад поганого поета.

Франс Тамайо. Невидима гадюка

Невидима гадюка
Романс аймара
 
Який аромат випускає
дурманний твій темний вид!
Наче квітка, вбирає
мій цілунок твій темний вид.
Яка ваба необорима
огортає твій темний вид?
То гадюка незрима
свої чари влила у твій вид.
 
Птахи просто у леті бистрім
непритомніють, вчувши твій спів.
Солодкою труйною пристрастю
смерти пульсує твій спів.
Яка ласка огидна
дробить на кристали твій спів?
То гадюка невидна
жагою сповняє твій спів.
 
Твої стегна хитає від жару,
який струмує в тобі!
Мов на гойдалці-човнику, пару
моя пристрасть знаходить в тобі!
Що за жахлива химородь
твоїм тілом трясе, далебі?
То гадюка невидима
божевільно танцює в тобі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Айма́ра — один з індіанських народів, який мешкає у високогірних районах Болівії та Перу.