Ніколас Гільєн. Чорне море

Мріє ніч фіялкова

над морем;

голоси вологі рибалок

понад морем;

виринає струмливий місяць

із моря.

Чорного моря.

Посеред ночі сон

вливається в гавань;

посеред ночі сон.

Човни бачать, як він пропливає,

посеред ночі сон,

холодні води займає.

Посеред ночі сон,

посеред ночі сон,

посеред ночі сон...

Чорне море.

— Ай-ай, мулатко моя золота,

моя мулатко

із золота й срібла,

із квітом маку та апельсина,

ідеш повз море — голодного звіра,

ідеш повз море.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Сон (есп.: son) — афро-кубинська національна музика. Ось, до прикладу, присвячена йому кубинська пісня.

Маріо Пайерас. Yesterday

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Yesterday

Сесарові Монтесу

Очевидно, що днів, які нам випаде прожити,

ніколи не буде достатньо,

особливо,

якщо наші дії будуть вагомішими за слова.

У світі забагато блакитних ранків,

забагато дітей, що безгучно зростатимуть

у нашій і без того мовчазній пам’яті.

Але в якомусь місті на нас усе ще чекатиме

дівча, розпатлане, мов повітряні змії далекого минулого,

якому, можливо, пояснимо одного дня,

що земна печаль є тимчасовою справою

нашого власного серця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ельвіо Ромеро. Ягуавеве

Ягуавеве́

(Комета)

Тигр стрибнув!
                                                Черкнув по небу.

            Стрибок-спалах-багаття-небесного.

На зоряному боці

здибилася шерсть,

стишив кроки;

по-котячому затамував подих,

прикинув відстань;

облизав зелені лапи,

обмислив стрибок,

намітив траєкторію,

розрахував рухи,

дихання й силу...

І пружною дугою пружного тіла

переметнув над безоднею своє лазурове світіння!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В Латинській Америці тигром називають ягуара

Маріо Пайерас. Про сфери та пристановища

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Про сфери та пристановища

Адже не можемо жити

у зоряному небі

бо ми не є кометами

а також і через самотність

і хоча груднями

його дивовижний кір завжди буде втішним для нашого погляду

нас надзвичайно засмучує те що його давня кастильська мова

є тепер майже незрозумілою

і що кожен тремтить від насолоди

під цією математикою вічности

нічого не пояснюючи

бо слід уважно вдивитися у ностальгію

наших власних кісток

і наново віднайти курс земних апельсинових дерев

і величезної далечини папуг

хоча нас знову закидають камінням під крівлями минулого

за шум о шостій вечора коли усі наші сурми заграють одночасно

аби світ упізнав нас

і не був безпам’ятним

як це буває із ним ранками

бо його логіка така як у безпричальних китів-блукальців

тоді як у нас логіка боягузів

які ледь встигають вивчити назви місяців

доки вони не анігілюються

і оскільки будь-яка реальна сфера потребує справ

швидших за неї саму та за нас

й існують звичаї духу

які звуться філософією

так само стійкіші за наші нові вчинки

і за наше житейське почуття упевнености

ми часто плутаємося у часі

й зістарюємо речі замість оновлювати їх найбільшою радістю

як це маємо робити і як це їм належить

і я кажу

якби ми хоч знали, що градини сьогоднішнього дня

не є тими що торік

і що травні іще не існують

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. З часів дроздів та цепелінів

Із циклу  «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

З часів дроздів та цепелінів

Час матерії, який подобається мені найбільше, —

це час паротягів та аеростатів.

Я був би щасливим

у просторі, поцяткованому весняними цепелінами

та іншими апаратами,

що дозволяють носитися у повітрі разом із предковічними вітрами,

але я відчуваю, що світ став зрозумілим з того часу,

як існують виноходи, швидші за наші почуття.

Ясність свідомости

залежить від здатности узгодити час серця

з енергією пари та газів, легших за повітря.

Якщо Маркс зміг відкрити константу печалі,

яка живе серед промислових міст,

де кружляють мартини

й виробляються сірникові коробки,

то це сталося тому, що одночасно пристрасно чинилися

подвиги тих, хто у перших літальних апаратах

починав досліджувати небо своєї епохи

і повертався на землю

із білим послідом дрозда на шоломі.

Відтак неточним буде сказати, що, коли людина мислить,

вона фотографує матерією,

бо тоді мислення було би лише

печальним кінематографом подій.

Хто бачив на кінострічці

сумні перипетії братів Райт

із першими аеропланами,

знає, що свідчення усього цього шарварку

є лише мовчазними зображеннями, які швидко старіються:

фотографічні апарати не служать часові,

ніщо не говорить нам про міркування лелек

ані наближується до ностальгії, яка пояснює їхні зупинки

під час перельоту між Глазго та Найробі.

Те, що ми називаємо духом,

є радше примхами й химерами пристрасної матерії.

Інакше не мав би сенсу

середньовічний запах кінського навозу,

що жене навесні поетів

геть із міст екзилу,

і не було б людське кохання абстрактною непристойністю

малюнків у відходках лейпцігських таверн,

і в дитинстві добрих філософів

не мали б значення

для їхніх майбутніх ідей

малюнки на старовинних картках лото,

на яких співіснують без суперечностей сонце,

смерть, птах і зірка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фігура Катріни у мексиканському місті Чапала у сукні з карток лото, 

зі статті Вікіпедії про латиноамериканське  лото

Пабльо Неруда. День добрий!.. Чи можу ввійти?..

День добрий!.. Чи можу ввійти?..

День добрий!.. Чи можу ввійти? Мене звати

Пабльо Неруда, я поет. Я прийшов

з півночі, з півдня, із центру, від моря,

з шахти у Копіапó, де я щойно побував.

Прийшов зі свого дому на Чорному острові —

Ісла Негра, і прошу дозволу увійти у твій дім,

аби прочитати тобі свої вірші та поговорити...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Ода шкарпеткам

Зі збірки «Нові оди звичним речам», 1955

Ода шкарпеткам

Мара Морі

принесла мені пару шкарпеток,

сплетених її власними пастушими руками,

дві шкарпетки, м’якенькі, мов зайці.

Я убгав у них ноги,

мов у два чохли,

зіткані з сутіні й овечої вовни.

Несамовиті шкарпетки,

мої ноги були двома шерстяними рибинами,

двома довгими акулами

ультрамаринового кольору,

перевитими золотими косицями,

двома гігантськими чорними птахами,

двома гарматами;

ось як було вшановано мої ноги

цими небесними шкарпетками.

Вони були такі прекрасні, що спершу

мої ноги здалися мені геть недоречними,

мов двоє стариганів-пожежників,

недостойних цього вишитого вогню,

цих сяйних шкарпеток.

Але я відкинув гостру спокусу

тримати їх, як школярі

тримають огняниць,

як учені бережуть

священні документи,

я оперся потужному імпульсові посадити їх

до золотої клітки й давати їм щодня

канаркове насіння і м’якуш рожевої дині.

Як першовідкривачі, що полюють

у сельві рідкісних зелених оленів,

і насаджують їх на вертел, і їдять із каяттям,

я простяг ноги і взув

ці прекрасні шкарпетки, а потім чоботи.

І ось мораль моєї Оди:

Двічі красою є краса

і удвічі добрим є добре,

коли йдеться про пару вовняних шкарпеток

узимку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В одному з діалогів, що увійшли до книжки журналіста  Брауліо Перальта «Поет і його земля» (Braulio Peralta, «El poeta y su tierra»), видатний мексиканський поет Octavio Paz сказав про цей вірш Неруди: «це один з найпрекрасніших і найкумедніших читаних мною віршів» («es uno de los poemas más bellos y divertidos que he leído»).

Пабльо Неруда. Поетичне мистецтво

Зі збірки «Місце проживання — Земля», 1925–1931

Поетичне мистецтво

Між темрявою і простором, між спорядженням і дівами

із посагом у вигляді самотнього серця й згубних мрій,

миттєво зблідлий, зі змарнілим видом

та битвою шаленіючого вдівця за кожен день життя,

о, за кожним невидимим ковтком води, який випиваю кволо,

і кожним звуком, який чую, тремтячи,

відчуваю ту саму нетутешню жагу, вкриваюсь холодним потом,

переживаю народження слуху, маюсь неясним передчуттям,

ніби приходу злодіїв чи привидів,

й у шкаралупі великого непорушного простору,

мов принижений лакей, мов захриплий дзвін,

мов старе люстро, мов запах самотнього будинку,

мешканці якого приходять уночі, завжди нетверезі,

де стоїть дух кинутого на підлогу вбрання і немає квітів,

— а можливо в інший, іще менш меланхолійний спосіб, —

проте, насправді, завжди знагла, і цей вітер, що вдаряється мені у груди,

і ночі безкінечної сутности, що опускаються на мою спальню,

і шум жертовно палаючого дня

меланхолійно просять того пророчого, що є в мені,

і шквал речей, які кличуть безодвітно,

і безнастанний рух, і нерозбірливе ім’я.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Таким є моє життя

Зі збірки «Героїчна пісня», 1960

Таким є моє життя

Мої обов’язки йдуть обруч з моїм співом:

Існую й не існую: так судилося.

Я не існую, як страждання кожне

не є моїм і я не поруч з тими

хто у біді; не можу не належати

усім пригнобленим, усім німим,

моя поезія є кантою й покарою,

бо для народ я співаю, з нього вийшовши,

Належиш темряві! — мені говорять.

Нехай і так, але ж іду до світла.

Я є людиною гріхів та хлібу.

Серед життя: жінок, чоловіків

мене шукайте, а не серед книг, —

вони мене вчать висоти й безмірности.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Страчений на палі

Зі збірки «Уселюдська пісня», 1950

Страчений на палі

Та Кауполікан пішов на тортури.

Простромлений катувальним списом,

він увійшов у повільну смерть дерев.

Арауко спинила свою зелену атаку,

мороз перебіг його тінявою шкірою,

він занурився головою у землю

і застиг ув останній судомі.

Він спочив у смерті, цей токі.

З табору розкотилися ляскіт заліза

та чужоземний регіт,

і лише ніч пульсувала

між ним і траурними лісами.

Це був не біль, але гострий укус

у розверстих надрах вулкана,

химерна мрія лісу, дерево,

що спливало кров’ю.

У надра моєї батьківщини

увійшло вістря вбивства

і зранило священні землі.

Палаюча кров

цянула з німоти в німоту

і стікала долі,

туди, де насіння

чекало на прихід весни.

Ця кров сочилася вглиб.

Зрошувала коріння.

Окропляла мертвих.

Линула назустріч прийдешнім народженням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Вступ

Зі збірки «Море та дзвони» (1971–1973)

Вступ

Година по годині — то ще не день,

біль за болем:

час не вкривається зморшками, не старіється:

море, море говорить,

безнастанно,

земля, говорить земля:

людина чекає.

І лише її дзвін

тут, поміж иншими

зберігаючи у своїй порожняві

невблаганну тишу,

яка розтинається, коли він здіймає

своє металеве бовкало, хвиля за хвилею.

Зі стількох речей,

що їх мав, обходячи світ навколішках,

тут, оголений,

вже не маю нічого,

окрім цього шкарубкого полудня моря

і цього дзвону.

Його голос дали мені задля терпіння,

а його попередження  — аби мене втримати.

І це відбувається із цілим світом:

простір триває і розширюється.

І море живе.

І дзвони існують.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Глава 27 (Адже я, класик власного арауканства...)

Зі збірки «Елегія», 1974

Глава 27

Адже я, класик свого арауканства,

кастилець словом, свідок

Ель Греко та його злиденної родини,

я, син Аполлінера чи Петрарки,

а також птах Василя Блаженного,

який живе посеред блазенських бань,

цих штучних редьок і цибулин

з візантійського городу, посеред

геометричного ладу іконописних видінь,

я, який є тобою, обіймаю цей спадок

і це небесне надбання;

я і ти, що живемо у межах

стародавнього світу й нових світів,

меланхолійно долучаємося

до злиття протилежних вітрів,

до єдности часу у його поступі.

Життя — то простір у русі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. LXXXVIII. Вертає березень...

Зі збірки «Сто сонетів про кохання», 1959

LXXXVIII

Вертає березень...

Вертає березень з іще неявним світлом,

і небом плинуть величезні риби,

гуснуть незримі випари землі, і речі

одна за одною спадають в безгоміння.

В цій атмосферній кульмінації блукання
ти згодила, на щастя, море й пломінь
із сірим курсом корабля зимового
та пристрасними формами гітари.

Кохання, ружа в бризках піни й солі

від забавок сирен, вогонь танцюючий,

що кров пробуджує у глинищах безсоння,

аби у небесах згасали хвилі

і забувало море своїх левів,

а світ, здійнявшись, опадав безсило у темні ятері.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Поезія 4

Зі збірки «Двадцять поезій про кохання і одна пісня відчаю», 1924

Поезія 4

Це — ранок, наповнений буревієм,

у самому серці літа.

Білими хустками прощань летять хмари,

і старезні руки вітру машуть і машуть ними у височині.

Незліченне серце вітру

б’ється у нашому закоханому безгомінні.

Воно гуде між дерев, мов божественний оркестр,

мов довгий язик, що бринить війнами і співами.

Стрімкий вітер, що уносить вкрадене листя

і зносить пульсуючі стріли птахів.

Він здіймає та опускає їх невагомою субстанцією,

косими вогнями, хвилями без піни.

І вони вибухають і опадають зливою цілунків,

і б’ються у браму літнього вітру.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо де Рока. Спів старезного чолов’яги (уривок)

Пабльо де Рока

Зі збірки «Спів старезного чолов’яги та інші поезії»

Спів старезного чолов’яги

(уривок)

Живу спогадами, вигодовуюсь спогадами,

спогади мене оточують, і, повертаючись до величезної самотности юности,

тато й дідусь, батько незліченних родин, я роз’ятрюю сумніви і докори сумління,

і крижаний попіл примножує безпросвітність і відчай,

у якому усі — мертві між мертвими,

і навіть найкоханіша з жінок, вони віддаються луною громів і героїв у могилі,

виритій універсальним знаряддям, або немов завивають.

У яких лісах гвинтівок заховаємось від цих власних шкур, палаючи?

Бо це жахливо — триматися самих себе, коли так робили ми усі,

            цього хотіли ми усі, це могли усі і нам ламалися руки,

            руки й зуби, що гризли залізо вогнем;

і нині — який жахливий перехід від буденности до безкінечности, труна

            за труною,

що скидає нас, наче скелі або коней, униз з цього світу,

і ми йдемо зі сторонніми крок за кроком і скік за скоком, міряючи

            всезагальну трощу і спадання,

потай підраховуючи,

і звідси, зрештою, розважлива ощадливість — поразка глибокої старости;

пляшки залишаються пустими, черевики — зношеними,

а найлюбіші друзі зникають, ідуть у нікуди, як наш старий час, епоха

і ти, Вінет, колосальна і непохитна.

Усі речі переслідують мене із лютим гавкотом,

немов похоронна процесія, кусаючи поґребову катастрофу світу,

            наче загальнонаціональний похорон віків,

і я іду пішки, мертвий.

Безмежно втомлений, розчарований, повний помилок,

із чітким відчуттям, що я схибив у здійсненні,

           злегковажив, чи кинув на півдорозі, чи не зупинився перед утіленням долі

у марноті існування на його великому ламаному шляху;

я розумію лідерів і захоплююся ними,

але я — координатор усесвітнього занепаду, самогубець, що поставив

          власну долю на карту

самовираження, і виграв, втративши право її втратити,

людина, що розтрощує свою епоху і, вигладжуючи її, надає їй вищого рівня та впорядкованости,

а сама залишається в уламках і в очікуванні;

пішовши на спочинок, боєць та кам’яний символ,

уже прагну старого провінційного майдану

і бесіди із птахами, неспішних прогулянок і дрімоти на вечірній зорі

           десь за межами міста.

Дощить, дощить, дощить,

нехай ніколи не спиняється цей дощ, нехай іде завжди і цей несамовитий ураган,

            яким я є цілковито, об’єднається

із народною ураганною вдачею!

Подібно до залізничного вокзалу,

моє життя тепер сповнене прощань та відсутности, велика гнівна сльоза

проливає час із мріями та сумними орлами;

на літературу спадає вечір, і ми не зробили того, що могли,

коли робили зі своїми шкурами те, що хотіли.

Авантурник незвіданих океанів,

першовідкривач, конкістадор, правитель народів і засновник 

            міст-восьминогів, ніби розчарований капітан,

що згадує омріяне як помилкове й огидне чи замінює шпаги віршами

у божественному знущанні словника, він віддав зламаний клинок співу

            мертвому мрійникові, який животіє всередині усесвітніх грудей,

            трупові проводиря народів, із маршальським жезлом,

зламаний, тамуючи безсилу ярість.

«П‘яниця, чудовисько, розпусник та іконоборець»,

мов евріпідів циклоп, що жадав і вмирав від кохання, осипаючи

            кохану ураганом цілунків,

тепер уже не більше ніж ранений лев, якого роздирають кондори.

Я — немічний уламок «вбитої  Республіки»,

і національній біль є моїм власним болем, він просвердлює мої слова,

            терзає мене,

так ніби усі голодні діти Чилі були моїми рідними;

трагічне й діонісійське зазнають трощі у цьому величезному жмуті бентежної почуттєвости,

            і напад агонії

розбиває голову о мури, запалені навзахідним сонцем,

забуті сурми, розбиті пляшки, вицвілі прапори, закривавлені

            тортурами низькооплачуваної праці;

я слухаю, як сичить смерть зісподу світу,

мов зміїне кубло, мов націлені в голову

рушниці, мов

Бог, якого ніколи не існувало.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Вінет — Вінет де Рока, дружина поета і також поетка (див. світлини в кінці цього допису).

Ніканор Парра. Автопортрет

Зі збірки «Поезії та антипоезії»

Автопортрет

Погляньте на мене, хлопці,

На цей піджак з обтріпаними вилогами:

Я — учитель у темрявій школі

Із давно посадженим голосом.

(Бо я працюю по сорок годин на тиждень

За принципом «усе або нічого».)

Про що вам каже моє одутле обличчя?

Та на мене дивитися шкода!

І ці черевики бідного пароха

Такі неоковирні та зношені.

Щодо очей, то я за три метри

Не впізнаю власну матір, небога.

Що зі мною? — Та, власне, нічого!

То мало світла, то сонце сліпуче,

То отрута місячних променів.

І усе це — заради чого?!

Заробити на хліб непрощений,

Жорсткий, мов обличчя буржуя,

Зі смаком і запахом крови.

І навіщо ми людьми народжуємося,

Коли як тварини дохнемо!

Через надмірну працю, буває,

Бачу у повітрі предивні форми,

Чую навісні перегони,

Сміх, кримінальні розмови.

Погляньте лишень на ці руки,

На цей вид, мов у трупа, знекровлений,

На волосся ріденькі залишки,

На ці чорні пекельні зморшки!

А я ж колись був як ви,

Молодий, ідеалів сповнений,

Мріяв, грань діаманта шліфуючи

У студентській лабораторії...

І ось я перед вами сьогодні

Тут, за стійкою незручною,

Отупілий від монотонності

Уроків, читаних сотнями.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ніканор Парра дійсно викладав, але не в школі, він був фізиком і математиком і викладав в одному з найпрестижніших навчальних закладів США, Браунівському університеті, відтак багато десятиліть — у Чилійському університеті. А от батько його і Віолети Парри справді був шкільним учителем, часто бував без роботи, тож що таке бідність, родина знала добре.

Ніканор Парра. Уявний чоловік

Зі збірки «Виноградне листя», 1985

Уявний чоловік

Живе чоловік уявний

у будинку уявному

серед дерев уявних

на березі річки уявної

У будинку на стінах уявних —

старі картини уявні

і тріщини давні уявні

то відбитки подій уявних

що у світах ставались уявних

у часи й місяці уявні

Щодня по обіді уявнім

він сходами сходить уявними

на балкон виходить уявний

і споглядає пейзаж уявний

який складається з долини уявної

оточеної горами уявними

По дорозі уявній

надходять тіні уявні

і заводять пісні уявні

на кончину сонця уявного

І місячними ночами уявними

він мріє про жінку уявну

та про її кохання уявне

той самий біль відчуваючи

і ту саму насолоду уявну

і знову тремтить як іздавна

серце людини уявної

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ніканор Парра. Поет і смерть

Зі збірки «Виноградне листя», 1985

Поет і смерть

До будинку поета

п’янюща смерть калатає:

відчиняй, старий, бо овечку

біднесеньку тут шукаю

Хворію я, стара шльондро,

гостей, вибачай, не приймаю

Відчиняй, старий хроне,

чи треба двері ламати?

Не здоровіша за тебе

мала топір направляти

От стара крільчиха, кажу ж тобі:

дай спокійно сконати

Ич, вусатий тарганище,

старигане невдячний,

перед смертю ще маєш

виграти мене добряче

Стара п’янюга вдирається

— двері з тряскотом розлітаються, —

в одну мить оголяється,

і старий із нею злягається

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Латина і джаз

Зі збірки «Темрява», 1977

Латина і джаз

Читаю Катулла і слухаю Луї Армстронга, і він вчувається мені

у небесній імпровізації, летять янголи

у латинському серпні Риму із вільними, дуже повільними сурмами,

у вже позачасовому акорді, у гудінні

артерій і пелюсток, аби я пішов із потоком, із хвилями

що виходять із цього стільця, із цього дощаного столу, із цієї матерії,

що ними я і моє тіло є цієї випадкової миті,

коли я чалю шквал цих складів.

Це — народження, розчахнутість звучання, спалах

руху, божевільне коло почуттів, наглість

цього гострого запаху жертовної крови. Рим

і Африка, розкоші й батіг, очарування

празности й гіркий удар весел, шаленство

і занепад імперій, пророцтво

чи смертне хрипіння: ось що таке — джаз,

екстаз

перед крахом, Армстронг; ось що таке — екстаз,

мій Катулле.

Танатос!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Імаго з риданням

Імаго з риданням

1

Забагато пелюсток у цьому шумі, розмальований

вид космосу, турбосклади,

що не потрапляють

у первісний акорд хмар, скільки б

я не терзав своє вухо, скільки б не казав йому: — Помовч,

вухо, треба слухати

оком, думати свої думки іншим фізичним

епіфізом, вільним від солі

сенсу, не бігти свого Бога, бути

самим собою зі своїм Богом, говорити із Ним

неквапливо;

2

            було...

точніше, відчувалося у повітрі,

що мало б вибити третю пополудні

3

коли Він покликав Петра, і Петро увійшов

у ці двері, і сів

на мій стілець, і заходився писати

арамейською, і писав

за мене,

плачучи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Андре Бретонові виповнюється сто років і він чудово почувається

Андре Бретонові виповнюється сто років і він чудово почувається

У ці роковини смерти Бретона ми зібралися разом

і танцювали. Вигукували «За Надю!»,

підкидаючи капелюхи до зірок, а він дивився

на цей балаган і накручував свій годинник

з пилу: «А Вічности-то немає, малі,

Вічности — не існує».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. До безмовности

Зі збірки «Супроти смерти», 1964

До безмовности

О голосе, єдиний голосе: усієї морської западини,

усієї морської западини не вистачить,

усієї небесної пустки,

усієї порожняви краси

не стане, аби вмістити тебе,

і навіть якби людина змовкла і цей світ потонув,

о величносте, ти ніколи,

ніколи не припиниш існувати повсюди,

бо ти перевищуєш час і буття, єдиний голосе,

бо ти існуєш і не існуєш, і майже є моїм Богом,

і майже є моїм батьком, коли я занурений у найнепрозорішу темряву.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. День

День

Аби так наповнити день корінням,

було досить одного дерева.

Аби насочити його золотим і п’янким медом,

вистачило бджоли.

Я приходжу, збираючи каміння на випадок,

якщо мені бракуватиме одного для будівництва вежі,

приходжу із глеками —
раптом нарешті проллється живильна волога.

Мандрівним гніздам для польоту

сьогодні досить єдиного птаха;

аби створити рибу,

нині досить води.

Чудовий день будівель і наведення мостів,

щедрого мукання корів

і ознак дощу.

Смаглий і сяйний день,

що нагадує мені про мій обов’язок співати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Дерева сапоте у Рубелоломі

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Дерева сапоте у Рубелоломі

У селищі Рубелолом стверджують, що старі сапоте

у сельві ростуть тут від часів усесвітнього потопу.

Це спосіб сказати, що, плодоносячи протягом усього

нашого життя, вони залишаються тими самими

і що для того, аби їх виростити, знадобилося б

звикнути до голоду, до несквапності відмін року

і мати достатньо сміливості для ризиків забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Про три великих покликання

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Про три великих покликання

Тепер ми знаємо, що повернення до минулих

весен неможливе; що звичка вияснювати речі,

повні суперечностей, є джерелом усякої ясної

свідомости; і що заколотництво з метою змінення

світу є єдиним способом не постаріти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Карльос Сабат Еркасті. Радість моря

Радість моря

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Пружні від солі вітри мчать, танцюють, стрибають!

Розпростерши крила, налітають на величезні божевільні водяні маси!

Гойдаються сп’янілі хвилі.

У підніжжя зелених бурунів білі смуги піни оперезують чорні скелі!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Мисливські роги вітру

наповнюють мушлі суворих островів

довгими потужними співами!

О захват музики, дика сила,

пристрасні вигуки, напружені акорди

несамовитих поривів вітру і солі!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Це космічний час,

буйний час Океану!

Чорна легеня

видуває урагани, забарвлені у темні величні кольори.

Вогняними руками сонце відкриває у хмарах

величезні лазурові брами.

Вітер згинає щогли

і примушує кілі і прови кричати

гарячими смолистими голосами.

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Серед пульсуючого сум’яття вод,

серед п’яних хвиль і шалених вітрів,

перед похмурістю скель і гіркотою островів

моє серце на кораблі танцює

під грандіозну музику нестримних пристрастей!

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Хвиля вдаряється у перепони!

Вітер налітає на перепони!

Ураган і море б’ються із перепонами!

О надпорив, божевілля, лихоманка, судома, марення!

Скелі розколюються і обвалюються!

Стрімчаки переламуються із оглушливим гуркотом!

Свищуть простягнуті угору руки світлокидів, поцятковані сіллю.

Радість моря! Радість моря! Радість моря!

Мої очі горять від захвату!

Просочений гірко-солоною піною,

я лечу на прові, зануреній у небезпеку!

Вітри усе стрімкіші, усе несамовитіші.

Хвилі здіймаються, сп’янілі від божевільного захвату.

Ревуть гіркі надра океану.

О свобода,

прекрасна свобода,

животрепетна, божевільна, гарячкова, трагічна,

безмежна радість свобідної сили!

Серце моє! — Дивись!

Хвиля вдаряється у перепони!

Вітер налітає на перепони!

Ураган і море б’ються із перепонами!

Серце моє, танцюй.

Плач і кричи, смійся й співай!

Я чекаю на мить жахливого і прекрасного зіткнення,

що розтрощить ці старі дошки.

О!

Коли моє біле тіло, величезне і сяюче,

порине у велетенські хвилі і помчить до божественного берега

назустріч несподіваності найвищої долі!

Хвиля вдаряється у перепони!

Радість моря!

Радість моря!

Радість моря!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Нікомедес Санта Крус. Чорні ритми Перу

Чорні ритми Перу

Донові Порфіріо Васкесові А.

Ритми рабства закутого,

супроти туги відчайної,

у такт ланцюговому брязканню,

чорні ритми Перу.

Мою бабусю із Африки,

привезли, убрану у мушлі,

у корабельному трюмі

на каравелі еспанській.

І тавро залізом гарячим

поставили — хрест непозбутний,

ніколи цього не забути!

Удари чорних долоней

перетворювали її болі

у ритми рабства закутого.

За монету, дешевше худоби,

її продали у Лімі

на асьєнду «Бланка моліна»,

де вона працювала у полі

із земляками з Анголи.

Отримували за плату

москітів, що кров їм ссали,

на голій землі спати мали,

і не було кому втамувати

їхню тугу відчайну.

На цукрових плантаціях

народився сумний сокавон;

біля пресів для рому

негри в санью свій гнів виливали.

Й чорну шкіру їм габарювали

мачете, тростину рубаючи.

А кени в руках індіанців

і негритянські «тамбори»

виспівували сумну долю

у такт ланцюговому брязканню.

Старі негри померли,

та у шурхотінні тростини

іще чути віддалеки

паналівіо і самакуеку.

Іще чути гулянь і співів

їхньої юності луни —

як з Каньєте до Томбукту,

із Чанкаю до Мозамбіку

сягали світлими відзвуками

чорні ритми Перу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки
Сокавон і санья — афроперуанські співи, кена — індіанська флейта, «тамбор» (tambor) — «барабан» еспанською; самакуека та паналівіо — афроперуанські танці колоніальних часів.

Каньєте та Чанкай — території в Перу, Томбукту та Мозамбік — регіон і держава в Африці.
Рабство в Перу було скасовано у 1854 році.
Докладніше про особливу форму цього вірша, що є традиційною для Перу, розповідається у кінці цього допису.

Леопольдо Лугонес. Підступний місяць

Підступний місяць

Із оманливим виглядом

Знеможеного кохання

Наливає своїм золотом інтригу

і око котяче.

Поети, його невинність

Не вашого ладу;

Не намагайтеся наслідувати

Простоту його целібату.

Солодкий Шекспір співає

Із розважливістю інфанти;

А конче, як душею наближується

До Джульєтти бездольної,

Swear not by the moon, — мовить:

«Не присягайтеся місяцем»...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Поезія міграції

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Поезія міграції

На щастя

у механіці відмін року

існує прекрасний час

коли відчуваємо потребу відлетіти

блакиттю певних понеділків

і таке із нами трапляється мабуть тому

що нам починають мерзнути кістки

і сумувати за теплом кращих весен

чи тому що надто нестерпним стає тиск

нашого вкоріненого потягу до повітря

нас бо створено для мандрів

а не для обов’язків забуття.

Чи тому що ми легкі

і земля однаково обертатиметься

чи тому що ми насправді ніколи не поверталися з нашого першого екзилу

тож нам не бракує бажання знову наїстися ожини

сідати на сумні гаргуйлі осені

чи ховатися під кольоровою зливою

травневих вітражів.

Бо саме задля цього ми є іграшками у руках долі

попри те що маємо сяйні і плинні очі

та пам’ять архіпресвитерів

і завжди літаємо зграєю

аби печаль не привела нас до війни

і ми відтак не поширили її на все і вся

без чого неможливі переміни.

Бо коли ми знаходимо обважніле дерево посеред літа

будучи самотніми

нам не з’їсти більше одного плода

але коли надлітаємо зграєю та у лагоді

жодна гілка не залишається невідвіданою

ані навіть спогад про неї.

У цьому дивному вирію панує вид

а не особень-одноденка

і жоден з нас сам по собі не творить літа

але уся міграція разом творить його і визначає.

Це як сказати, що у мандри вдаряються від самотності

а не через розуміння звичаю речей

аби пристрасно сперечатися зі своїм часом

та мимохідь заперечувати наш внутрішній устрій

і те що зветься свободою.

Ми любимо реальність не за її зливи чи сонця

і не за ясність її дивовижної мови

але за лагідність її доріг

попри те що часто на зворотному шляху

вона не доносить нас до тих місць звідки ми відлітали

через властивості нашого єства

спантеличеного природою.

Оскільки компаси нашої юності не такі

як компаси потомних часів

чи найнепевніший календар нашого серця

і оскільки варто відкрити існування

для погляду невсипущих грудневих зорь

і дрібної шкоди від помилок наших товаришів

та хоча ми усе ще не знаємо коли повернемось

однак знаємо напевне що реальність завжди буде багатшою

за незбагненну мапу нашої власної ностальгії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Лист молодого філософа батькові

Зі збірки «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Лист молодого філософа батькові

Колись ми побесідуємо із тобою

про небо та його метафори мокрого пороху,

про послід духу, якого шукаємо по містах,

обложених весною,

а ще про те, що наша молодість

десь забарилася на своїх магічних шляхах без вороття.

Правда у тому, що море утримує нас багато років

і примушує слухати у своїх мушлях

жахливе лихослів’я забуття.

І не було нам сенсу затикати собі вуха воском

із таким бентежним сум’яттям усередині себе.

Ми не були щасливі,

бо у жодному із розставань,

які були остаточними, хоча ми того не бажали,

нам не вдалося вимовити це ніжне слово,

яке дозволило би уникнути довічної самотності

тим, кого уже не побачимо,

ба навіть і нам самим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Молоде воїнство

Молоде воїнство

Інкська принцесо! Двір твій зник за обрієм!

Болю імперського зерно — твій символ місячний —

вкарбовано у бронзу твого профілю,

мов невідомого кинджалу грізне вістря.

Інкська принцесо! В жилах смертний попіл

твоїх ненавистей задавнених ятриться,

колись у пурпурі світання дня нового

ти віднайдеш свій сад імператриці!

Ти йдеш! Містами, горами і пляжами,

в гіркім мовчанні чи сльозах, і старієшся,

й випльовують твій біль древні жебрачки!

В військовім таборі твоєї помсти

стріли гострять сонми Мовчань, і сонми

Снів осідлали пум, і злоба яскрить з пащ!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Цей сонет було опубліковано 1917 року в періодичному виданні «Cultura Infantil» м. Трухільйо; він не входить до складених Сесаром Вальєхо поетичних збірок.

Віолета Парра. Рун-Рун на північ рушив

Рун-Рун на північ рушив

На автівці забуття

вирішив рушати,

не спитавши про погоду:

раптом дощ чи град.

Рун-Рун вирушив на північ,

коли його ждати?

Вернеться на роковини

самотини нашої.

Листа по трьох днях маю

із буквами кораловими,

що його мандрівка

дуже затяглась,

до Антофагасти

він чомусь зібравсь,

але його намір

випадок зірвав.

Ай, бідна, бідна я!

Разом з купою людей

надовго він застряг,

а виною тому став

останній ураган,

зруйнував великий міст

близ міста Вайенар,

мусить хрест свій донести

Рун-Рун, як Бог дав.

Відтак Рун-Рун приїхав

аж у Тамаргуаль,

там на камінь всівся

і взявся міркувать:

«а чи це, чи інше»,

«ніколи», «так чи так»,

«життя завжди брехливе»,

«у смерті правота».

Ай, бідна, бідна я!

Так і сталось, що бесаги

він свої підняв,

мабуть, спогади дістав

і папір дістав;

ані горе, ані сміх,

ні співчуття, ні сум,

ні образу, ані жовч,

ні звільнення жагу —

пустий, немов пустеля

у найжаркіший час,

Рун-Рун свій лист відправив,

і то в останній раз.

Рун-рун на північ рушив,

полишивши мене

на півдні, а між нами

провалля неживе.

Ай, бідна, бідна я!

Падають календаря

на колію листки,

день за днем їх розтинають

потяги швидкі.

З кожним потягом нові

в місяці хмарки

і все довше колія,

майбутнє все гіркіш.

Рун-Рун на північ рушив,

і хто би раду дав

на те, що він кохання

і серце розіп’яв,

чоло моє стражденне

зневагою вінчав,

залишив жовч і оцет,

життя прицвяхував.

Ай, бідна, бідна я!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітка. На написання цієї пісні, як і пісні «Gracias a la vida», Віолету Парру надихнуло її останнє кохання — до швейцарця Жильбера Фаврe, який приїхав до Чилі з археологічною експедицією. Пара була разом 4 роки, два з них прожила у Швейцарії, потім повернулася до Чилі і тут Жильбер назавжди покинув Віолету, що була на 9 років старшою від нього, та поїхав до Болівії, де згодом закохався у красиву молоду жінку й одружився. Через рік Віолета вкоротила собі життя.

Віолета Парра. Дякую життю

Дякую життю

Дякую життю за щедрість його дару;

за провідні зорі, що вчасно відкриваю,

від білого чорне із ними розрізняю,

і небеса глибокі в темряві безкраїй,

й серед перехожих — одного, жаданого.

Дякую життю за щедрість його дару;

за мій слух, до всього в цьому світі спраглий,

що чує дні і ночі, свірок і канарок,

молоти й турбіни, собак і урагани

і душевну ніжність у голосі коханого.

Дякую життю за щедрість його дару;

за почуті вперше звуки мови давні,

за слова, якими мислю й промовляю:

мамо, друже, брате — й світло, що осяює

шлях душі, з якої я любов черпаю.

Дякую життю за щедрість його дару;

за ніг моїх здорожених крок безперестанний;

ними я ходила селами й містами,

пляжами, пустелями, горами й полями,

і твоєю вулицею, і твоїм пристанням.

Дякую життю за щедрість його дару;

за серце, спроможне зростати через радість

від позору в майбутнє, сповнене гуманності,

від погляду на добре, так далеке від поганого,

вдивляючись в очей твоїх прозору ясність.

Дякую життю за щедрість його дару;

за сміх щиросердий і гірке ридання,

якими я на щастя і горе відзиваюся,

за струмки, які у голос мій зливалися,

за народну пісню, у якій зростала,

і за спів життя, яким сама я стала.

Дякую життю за щедрість його дару.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Ця натхнена чилійським фольклором пісня, яку критики і слухачі називають справжнім гуманістичним гімном, вважається одним з найбільш важливих пісенних еспаномовних пісенних творів. Віолета Парра написала її наприкінці життя і включила до альбому «Las últimas composiciones» («Останні композиції») (1966), відмінного від решти її творчості, — він вирізняється такою драматичною інтенсивністю почуттів, що сприймається як власна епітафія авторки.

Сама Віолета Парра так говорила про пісні з цього альбому: «Я вважаю, що найкрасивішими, найбільш зрілими піснями (перепрошую, що називаю красивими власні пісні, проте ви самі знаєте — я уаса [huasa — чил.: селючка] і простосердо кажу так, як відчуваю) є «Gracias a la Vida», «Volver a los 17» та «Run Run se fue pa'l Norte».

Кількість виконань цієї пісні незліченна. Лише у Вікіпедії їх наведено біля п’яти десятків.

Віолета Парра. Повернутися у 17

Повернутися у 17

Повернутися у сімнадцять,

проживши ціле століття,

це немов розбирати символи,

зовсім на них не знаючись,

знову раптово стати,

наче мить, перебіжним

і, мов перед Богом дитина,

знов глибину пізнати.

Саме це я відчуваю

цієї плодючої миті.

           Приспів:

Витися, переплітатися,

мов плющем на паркані,

кільчитися, проростати,

наче мшеддю на камені,

наче мшеддю на камені,

о так, так, так!

Я бачу ретроспективу,

поки ви уперед просуваєтесь;

райдуга об’єднання

мені до гнізда проникла,

кольорами своїми

вени мої оббігла

і навіть ланцюг, який міцно

з долею нас пов’язує,

та, мов діамант, осяяла

душу мою тихомирну.

Розумом не осягнути,

те, що чуттю досяжне,

ні на знання спираючись,

ні на логіку, ні на гнучкість.

Мить — і все перевернулося,

мов чарівною хвилею,

і м’яко нас від насильства

віддаляє і злоби:

тільки любов спроможна

нам повернути невинність.

Любов є потужним шквалом

первозданної чистоти;

навіть дика тварина,

її пісню солодку співає,

любов паломників зупиняє

і полонених звільнює,

вона здатністю володіє

повернути дитинство старому,

а злого зробити добрим,

ніжним, чистим і щирим.

Вікно відкрилося навстіж,

наче якимись чарами,

і любов із довгою мантією

увійшла, мов солодкий ранок;

звуком ніжного просинання

торкнула квіти ясмину,

піднеслась серафимом,

небу перстінь подарувавши,

і мої роки на сімнадцять

херувіми перетворили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій, еквіритмічний)

Примітки

Пісню написано у формі сірійі (sirilla) — старовинного чилійського пісенно-танцювального жанру, що бере свій початок від еспанської сегідійі (seguidilla). Її вважають поетичною перлиною творчості Віолети Парри.

Цю пісню співали артисти усього світу, зокрема  Mercedes Sosa, Milton Nascimento, Joan Manuel Serrat, Franco Simone, Víctor Manuel, Rosa León, Paloma San Basilio, Charly García, Caetano Veloso, Myriam Hernández, Chico Buarque, Zélia Duncan, Gal Costa, Antonio Domínguez Hidalgo, Dúo Coplanacu, Rozalen, Marilia Andréscon Nacho Vegas.

За часів диктатури Піночета її, разом із піснею Віолети Парри «Gracias a la vida»  було заборонено цензурою.

Перекладацький коментар