Рафаель Альберті. Федеріко Гарсії Льорці, поетові Гранади

Зі збірки  «Моряк на суходолі»

Федеріко Гарсії Льорці, поетові Гранади

(1924)

I

(Осінь)

Уночі, коли вітру кинджал

мертве тіло літа заколював,

я побачив твій лик у своїй кімнаті,

твій циганський із темряви виступив профіль.

О, квітуча долино. Альфанхе річок,

почервонені чистою кров’ю квітковою

чагарів олеандрових. Луки і скот.

Й на гірському хребті розбишак усі сорок.

Ти збудивсь під шатром із оливових віт

біля малої квітки з пісень і поспівів,

із душею в полоні землі і повітря...

Ти полишив, солодкий, свої вівтарі,

де жертовна згоріла до тла вітряниця —

твоя муза єдина народного співу.

II

(Весна)

О, ви, подруги мої, на землі і на морі, —

Амаранто, Коралю, Полине й Лавандо,

Конюшино, Трилиснику водний, Трояндо, —

всі рослини води, гір, повітря і сонця.

Ви вінчаєте дюни, обдуті вітрами,

мов коштовні корони з коралів і квіту,

з амарантів, і місяців, і конюшини,

я із вами разом зустрічаю світання.

Вітри моря, прилиньте й на друга милого

подивіться: стоїть у вінку з моїх подруг,

прихилившись спиною до дюни високої!

Морські риби, виходьте, співайте зі мною:

— о, відкритий вітрам, я тебе називаю

лазуровою рибою, рибою гір багряно́ю!

III

(Літо)

Обернувшись на оленя вод довгоногого

вирушай, оп’янений полями й містами,

мчи туди, де заграв розливається море,

до хиткого гнізда рибалочки;

я ж бо вийду чекати на тебе, знесилений,

із ціпком тростяним на вершину зіпнуся,

тяжкі рани мої підставлятиму вітру,

спраглий голосу твого, один серед бурі.

Очерети тремкі й прохолодні твої

най напишуть ім’я моє, кликане вітром,

на твоїй, о ріка, швидкоплинній воді.

Й як розтане воно у твоїй білині,

полювання королю, мій оленю пінний,

ти вертайся тоді до вершин своїх гір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка (до I). Альфанхе (ісп. alfanje) — коротка вигнута шабля

Федеріко Гарсія Льорка. Іншим ладом

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Іншим ладом

Над вечоровим полем буйна ватра

здіймає роги оленя з’ярілого.

Долина випростовується мляво.

А вітерець гарцює їй на спині.

Повітря кришталюєсь під димами.

 — Котяче око, жовте і сумливе. —

Я плин гілля безмовно споглядаю.

Гілля задивлене у води плинні.

Приспіви приспівів у далині лунають.
Важливі речі відкривають лики.
Між очеретами і сутінком блідавим
так дивно, що я звуся Федеріко!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Малагенья

Три міста

Присвячується Пілар Суб’яуре

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Малагенья

Смерть

заходить в таверну,

смерть її полишає.

Чорні коні і люди недобрі

проходять глибоко проораними

шляхами старої гітари.

Пахне сіллю й жіночою кров’ю

тубероза приморська пропасна.

А смерть

заходить і йде.

Смерть виходить з таверни,

та все навколо тиняє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Пілар Суб’яурре (1884–1970)  — баскська письменниця, інтелектуалка, піаністка, мистецтвознавець — була другом Льорки

Федеріко Гарсія Льорка. Квартал Кордови

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Квартал Кордови

Ноктюрн

Зоряна злива

не досягне будинку,

ніч не торкнеться тіла,

мертвого тіла дівчини,

не знайде червоної ружі,

що у волоссі ся криє.

Лиш шість плачів солов’їних

крізь ґрати долинуть.

Люди здихають скрушно,

проходячи мимо,

з вуст їхніх гітар зринає

збентежений віддих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фламенко іспанських ромів

Дуже сильне відео.

В одному з коментарів до нього є розшифровка з англійським перекладом. Я переклала її українською.

02:06–02:42	Ай! Ти лелека, — Ай! — що торкаєшся землі. Ай!  Ай! А я — Ай! — чорний птах, який впав і на ній лишивсь.	¡Ay! Tú eres una cigüeña ¡Ay! que rozó en la tierra ¡Ay!   ¡Ay! Y yo soy ¡Ay! un pájaro negro caído y en ella.
03:15–03:58	Чому плюєш в обличчя моє? Чому плюєш в обличчя моє? Що поганого я могла тобі зробити тим, що є циганкою смаглою? Що, на Бога, подруго, що, тим, що є циганкою смаглою...	¿Por qué me escupes en la cara? ¿Por qué me escupes en la cara? ¿Qué mal te he podido hacer yo que por ser morena gitana? Que válgame Dios, compañera, que por ser morena gitana...
04:01–04:42	З часів Ізабели Католічки — Ай! — з часів Гітлера і до часів Франко... Ай! Ай! —  жертвами цих воєн був всенький циганський нарід...	Desde Isabel la Católica ¡Ay! Desde Hitler hasta Franco...  ¡Ay!  ¡Ay! fueron víctimas de sus guerras con toditos los gitanos...
04:43–05:26	Будь-які ночі, будь-які ночі... такі самі, як   інші ночі...	Algunas noches, algunas noches... Como hay otras noches...
05:35–06:16	Ай! Я вмираю від заздрощів, — Ай! — коли бачу, як ти пестиш свого пса...	¡Ay! Me muero de envidia ¡Ay! viendo cómo acaricias a tu perro...
06:23–07:26	Чому плюєш в обличчя моє? Чому плюєш в обличчя моє? Що поганого я могла тобі зробити тим, що є циганкою смаглою? Що, на Бога, подруго, що, тим, що є циганкою смаглою...	¿Por qué me escupes en la cara? ¿Por qué me escupes en la cara? ¿Qué mal te he podido hacer yo que por ser morena gitana? Que válgame Dios, compañera, que por ser morena gitana...

Федеріко Гарсія Льорка. Танець

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Танець

Танцює-гуляє Ка́рмен

вулицями Севільї.

Зіниці її спалахують,
струмить волосся збіліле.

Дівиці,

запніть завіси!

В її голові звиваються

змії жовтошкірої кільця,

і днів відлетілих красені

із нею танцюють, їй сниться.

Дівиці,

запніть завіси!

Будинків контури тануть

уздовж тротуарів спустілих,

і давнім сумом стискається

серце Андалусії.

Дівиці,

запніть завіси!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня хлопчика о семи серцях

Пісня хлопчика о семи серцях

Семеро сердець я маю.

А свого не нашукаю.

У високих горах, мамо,

я із вітром зустрічаюсь.

Сім дівчат мене спіймали

у люстерка, у свічада.

Мої у́ста — сім пелю́сток —

де у світі не співали.

Щирицеві мої судна

весел і снастей не знали.

Скільки жив я на чужині,

а своїх безцінних таїн

зберегти я не умію,

мимохіть та розкриваю.

У високих горах, мамо,

(серце мóє між зірками

та між лунами блукає)

я із вітром зустрічаюсь.

Семеро сердець я маю.

А свого не нашукаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Серенада

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

Серенада

                                         Присвячується Лопе де Вега

Ніч волога блукає плесом,

плюскотить у імлі досвітній,

а в Лоліти на білих персах

від кохання вмирають віти.

Від кохання вмирають віти.

Від зелених мостів березолю

співи ночі нагої розлиті.

В туберозі й воді солоній

омиває тіло Лоліта.

Від кохання вмирають віти.

Ніч анісова і срібляна

на росяних блищить покрівлях.

Срібло струменів і свічад.

І аніс твоїх стегон білих.

Від кохання вмирають віти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. До інтернаціональних бригад

До інтернаціональних бригад

Ви прийшли так здаля... Та що та відлеглість

для крови, яка співає й не знає кордонів?

Поклик смерти настійний ви чуєте день у день

де б не були: у містах, долинах чи на дорогах.

З цієї країни чи тої, великої чи малої,

що кольором бляклим ледь на мапі видніє,

ви прийшли, щоб піднести свій безіменний голос,

бо спільне у нас коріння і однакова мрія.

Ви навіть не бачили кольору мурів наших,

які присягнули життям своїм боронити.

Ви захищаєте землю, де вас поховають,

де у смертне одіння убране є бойовище.

Чиніть же по сім, і вам відплатять любов’ю

дерева, й рівнини, й найменші часточки світла —

тим почуттям єдиним, яким хвилюється море:

Браття! Зорить і зростає з іменем вашим Мадрід!

Мадрід, грудень 1936 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)