Вісенте Уйдобро. Я думаю про них про померлих...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я думаю про них про померлих

Про тих чию загибель я бачив

Про закарбованих у моїй душі

Про тих що досі помирають при моїх очах

Ви продовжуватимете помирати

Аж поки не настане день моєї власної смерти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Я люблю тебе жінко моєї великої мандрівки...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я люблю тебе жінко моєї великої мандрівки

Як море любить воду

Завдяки якій існує

І має право називатися морем

І може віддзеркалювати небо і місяць і зірки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Я безцільно блукав вулицями одного зимного міста...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Я безцільно блукав вулицями одного зимного міста

І ніч наді мною

Була такою ж сумною

Як простір між ліхтарнею і покинутим будинком.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе де Еспронседа. Пісня пірата

Пісня пірата

На борту — гармат десяток,

вітер — завжди ходовий,

не пливе по морю бриг,

а ширяє у просторі:

це мій корабель піратський,

що зоветься «Відчайдух»

за відвагу видатну,

знаний усіма на морі.

Місяць мерехтить в воді,

вітер стогне в парусині

і здіймаються повільно

крила — срібло і лазур.

Йде собі з веселим співом

славний капітан піратський,

по бортах — Європа й Азія,

а попереду — Стамбул.

«Ти лети на всіх вітрилах

без страху,

най ні шторми, ані штилі,

ні вітрильники ворожі

з курсу збить тебе не зможуть

і відваги не схитнуть!

Сто разів

ми здобич мали,

а англійці лютували:

не схопить!

Сто народів

ми долали —

ті просили і благали:

„Пощадіть!“

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Б’ються люто і затято

через суші малий клаптик

королі сліпі.

Я ж кордонів не проводжу,

скільки осягнути зможу —

стільки моря нарікатиму своїм.

А як до берега

пристати

забажаю — чий би прапор

там не був,

хто наважиться

оспорить

ті права мої, що в морі

я здобув!

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Треба бачити, як раптом

навтьоки

кидаються, лиш побачать

вимпел мій на видноколі,

знаючи, як швидко морем

бриг летить легкий.

Усе те,

що ми здобули,

нарівно, щоб то не було,

я ділю.

Та красуня —

тільки моя,

знають всі: у цьому спору

не терплю.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені —  і сила!

А море — то вітчизна мила!

Я засуджений на страту!

Та пусте:

моя рея є придатна,

аби суддів тих повісить,

що їх моя удача вірна

на цей бриг тай приведе.

А коли

мене й повісять,

мені вмерти, а чи жити —

все одно!

Я давно

страху не знаю:

вільні люди розбивають

це ярмо.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!

Налетить борей сердитий —

я і радий:

музика моя — це вітер,

щогл і снастей тремтіння,

стогін темної глибині,

гук: «На абордаж!» і залп гарматний.

Під моря

рев несамовитий,

щогл, і снастей, і вітру

спільний гук

я сплю солодким,

тихомирним

сном, гойдаючись на хвилях

наче в люльці.

Мій корабель — мій скарб безцінний.

Свобода  — ось мій бог єдиний.

Вітер — закон мені — і сила!

А море — то вітчизна мила!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Перекладацький коментар

Алехандро Касона. Туман

Туман

Скочуючися з гори,

туман опустився в долину.

Заплутався у дроці,

розкудлався у тополиних вітах,

зачепився за колючки глоду,

розлігся на пасовиськах.

Залишив увесь пейзаж

із зав’язаними очима.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Алехандро Касона. Морська знімка

Морська знімка

У синьому безбережжі

юнги сплять після вахти.

Яка п’яна від рому і моря

їхніх снів географія!

Пов’язь на чорних стегнах,

холодні зорі над пальмами,

змії ув очеретах,

контрабандистські тумани.

Сонця танцюють над кригою,

місяць глядить канібалом,

розбишаки-дельфіни

мчать на острів піратами!..

П’яні і безбережні

юнги сплять після вахти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Маса

Зі збірки «Еспаніє, пронеси мимо мене цю чашу» 

(1937, опубл. посмертно у 1939)

Маса

Після бою

до мертвого воїна підійшов чоловік:

«Не помирай, я так люблю тебе!» — промовив до нього.

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Наблизилися двоє і повторили:

«Не полишай нас! Ну ж бо! Повертайся до життя!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Надійшли двадцятеро, сотня, тисяча, п’ятсот тисяч,

вигукуючи: «Стільки любови — і нічого не вдіяти проти смерти!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

Мільйони згрудилися навколо нього

і скричали разом: «Лишися, брате!»

Але труп — ай! — і далі мертвів.

І тоді усі люди землі

оточили його; сумний, зворушений труп уздрів їх;

він звівся повільно,
обійняв першого чоловіка; ступив крок...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Голос

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Голос

Не відаю, яка самотня душа,

ідучи вулицею, співає це танго.

Мабуть, така сама, як моя, —

божевільна і самозаглиблена,

відлюдна і палаюча.

Я охоплюю голову руками.

Невидимий співак

віддаляється —

він крокує дорогою,

огорненою м’якістю старих пасовиськ,

а я, замріяна, залишаюся

у чотирьох стінах своєї кімнати.

У цих нескінчених ночах

тепер маю товариша.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Смоква

Зі збірки «Дикий корінь», 1922

Смоква

За недоладну сірувату крону

та листя шорстке і геть негарне

я маю жаль до смокви.

Сотня дерев красує у моєму городі:

округлі сливи,

стрункі лимони,

ґлянсеві апельсини.

Щовесни

усі вони навколо моєї смокви

укриваються квітом.

А вона, сердешна, глядить так сумно

на своє коряве віття,

що не знає тугого пуп’янку...

Тому,

минаючи її, я щоразу промовляю

якомога веселіше і лагідніше:

«Ця смоква у моєму саду —

найпрекрасніша».

І якщо вона чує мій голос,

і якщо мова моя їй зрозуміла,

яка солодкість звиває собі гніздо

у її чутливій деревній душі!

Й уночі,

коли вітер обмахує віялом її крону,

вона, мабуть, розповідає йому,

сп’яніла від насолоди:

«Мене сьогодні назвали гожою!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)