Пабльо Антоніо Куадра. Смарагдове намисто

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Смарагдове намисто

Мов смарагди що я їх свердлю

мов смарагди що насиляю на нитку

                   мій спів.

Мов смарагди я їх я свердлю

мов смарагди що насиляю на нитку

                   моє життя.

Моє життя і мій спів — на нитці.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ніканор Парра. Поезія зі мною порвала

Зі збірки «Поезії та антипоезії»

Поезія зі мною порвала

Я не кажу, що сам рішив порвати

Ілюзій щодо цього я не маю

Хотів би я і далі віршувати

Та натхнення зникло.

Поезія поводилася добре

А от я поводився жахливо.

І який сенс мені тепер говорити

Що я поводився добре

А погано чинила поезія

Коли моя провина усім відома?

Бракувало ще зажити слави дурня!

Ні, поезія поводилася добре

А я поводився жахливо.
І поезія зі мною порвала.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Межа

Одноманітність виглядів зимових.

Куди не кинеш оком — сніг, і сніг,

і чорні смуги стежок і доріг,

і чорні віти в білим облямованні.

Білий туман околиці обліг,

і сонце сходить біле, мов крейдоване,

звуки життя неначе притамовані,

і навіть час сповільнив звичний біг.

Стихни і ти, сповільнись, зупинись,

побач красу простих графічних ліній,

відчуй їхню легку, ясну прозорість.

По тому углиб себе подивись —

і взориш світ, в якому чорне й тлінне

межує з білиною первоствореною!

Вісенте Уйдобро. Ніч надходить покладаючи на мене сподівання...

Зі збірки «Останні вірші», 1948

Ніч надходить покладаючи на мене сподівання...

Ніч надходить покладаючи на мене сподівання

Айстри повільно розкривають свої безодняви

Прагнучи життя поза зеленою поверховістю

Прагнучи зустрітися у забутих очах

Хоч вони і впевнені у своїх дощах

Подібно до простору котрий ось-ось перетвориться на сніг.

Ніч обрала мене своїм повірником

І щось шепоче мені на вухо про свою воду

І про те що ми здатні на будь-який злочин

Як і на найбільшу благостиню та великі жертви.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вісенте Уйдобро. Дім

Зі збірки «Арктичні вірші», 1918

Дім

На столі

                 делікатне віяло

Мертвий птах із простертими крилами

                                                                     летить

Будинок за вікнами

                                   білий від тиньку і снігу

Хтось блукає

                         садом незвіданим

А над димарем на димовій перині

Спить янгол, що помилився домівкою

                    Аби йти цією дорогою

                    Потрібно почати спочатку

      ХТО ЗАХОВАВ КЛЮЧІ

Стільки речей я не зміг відшукати

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Я прийду перед смерком...

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Я прийду перед смерком...

                                                           Ти прийдеш в недозволений час...

Я прийду перед смерком

потаємною стежкою,

коли буде прочинено в ніч

у твоєму палаці шибки.

Я ввійду уночі,

наче прадавня тінь,

із вологістю саду умитого

піднімуся у твій покій.

Піднімуся до тебе, Альмо,

Душе моя, що чекаєш

підперши рукою ланиту,

задивлена на зірки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Коли помер поет

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Коли помер поет

Коли помер поет,

засумували усі малі речі,

що його любили.

І цнотливий вітер — вікно лишилось прочиненим —

майже грайливо ковзнув по книжці,

перегорнув сторінку,

а тоді відлетів із тобою, Весно,

схвильовано тремтячи, розімлілий від віршів,

сливе з душею людини.

Помираючи, поет сказав:

«Просто хочу піти...»

                          І старша

                          з його сестер

                          очі йому закрила.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Вернеш невчасно...

Із циклу «Чисті поезії»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Вернеш невчасно...

Вернеш невчасно,

старою дорогою,

у давньоколишнє місто, де сплять

твої спогади.

І на балконі мрійництва свого юного

іншого мандрівника побачиш

задуманого.

                      Іншого мандрівника,

який верне невчасно,

старою дорогою,

у давньоколишнє місто, де сплять

його спогади.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Дамасо Алонсо. Вікно, відкрите

Із циклу «Три сонети»,

збірка «Чисті поезії. Маленькі поезії міста»

Вікно, відкрите

Що за новітнє світло, чисте диво

посіло мою душу? В темнім склепі

плоті моєї обвалилась глина

явивши зору вись, де в синім небі

танцюють голуби. Зерно пшеничне

пробило кору пустки кільцем першим,

і котяться під сонцем жовті хвилі —

ликуючи, плекають хліб прийдешній.

Душа спокійна, бо вона є добра.

І лиш від зла, що заподіяв тобі вчора,

у серці відчуваю біль уразливий.

Але зоря ранкова уже світиться,

і у твоє вікно, відкрите в літо,

уже вливається піснею радість!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)