Густаво Адольфо Бекер. Повернуться ластівки темні...

LIII (53)

Повернуться ластівки темні,

на балконі ліпитимуть гнізда
і знов, граючи у повітрі,
покличуть тебе крізь вікно;

але ті, що політ тамували,
на вподобу твою задивившись
та на щастя моє, і довідались
наші ймення... не вернуть ніколи!

Повернеться жимолость буйна,
щоб надвечір усіятись квітами
ще гарнішими, аніж нині,
обвивши садову горожу;

але квіти, росою обсипані,
чиї краплі тремтіли і падали,
наче сльози дня, на очах у нас,
вони... не вернуть ніколи!

Слова кохання повернуться
і в ушу тобі гарячим виспівом
зазвучать; і ще раз прокинеться
твоє серце від сну глибокого;

та безмовно тебе обожнюючи,
мов відправу Господу служачи,
як кохав тебе я, — без сумніву,
не кохатиме тебе ніхто!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Заміжня невірниця

Із циклу «Циганський романсеро»

Заміжня невірниця

Лідії Кабрері та її негритяночці

І повів я її до річки,

уважаючи за свобідну, —

аж мала вона чоловіка.

То сталось у ніч Сантьяго,

за згодою обопільною.

Уже загасили ліхтарні

і розцвірчалися свірки.

Я сонних торкнувся персів,

минувши останні будинки,

і раптом вони розкрились

духмяними гіацинтами.

Її крохмальні спідниці

у вухах мені шурхотіли

відрізом цупкого шовку

у десять кинджалів січеним.

Сильвети дерев звисочили

без срібного світла на листі,

і брехом собачим віддаленим

видноколи розсипались.

                    *

За очеретами, глодом

і заростями ожини

над суглинковим ложем
їй вітер коси розвіяв.

Я галстух кинув на землю.

Вона з себе сукню скинула.

Я — ремінь із револьвером.

Вона — шнурівок чотири.

За мушлі і туберози

була її шкіра ніжніша,

і не зрівняються полиском

із нею кришталь, ані місяць.

Випорскували її стегна

упійманими рибинами,

налляті вогнем пекучим

із холодом пополовині.

О ту ніч найкращою путтю

я линув у зорянім світлі

верхи на перломутовій

негнузданій кобилиці.

Не оповім про ті речі,

які вона говорила,

бо мужчині не гідно

втрачати розум і стриманість.

У піску і цілунках закаляну

її опроводив від річки,

коли прибережні іриси

затято рубились з повітрям.

Я учинив, як годиться

циганові з роду-віку.

Подарував їй велику

полову отласову скриньку

і не захотів любити,

бо, маючи чоловіка,

казала мені, що вільна,

коли до ріки я вів її.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Без культурного контексту сюжет цієї поезії сприймається неправильно, тому раджу ознайомитись із цікавими відомостями про неї, наведеними у дисертації Ольги Мусаєвої «Рецепция творчества Федерико Гарсиа Лорки в русской культуре (1930–1960-е гг.)», стор. 112. Там же на стор. 169–178 є багато різних перекладів цієї поезії російською і її порядковий переклад.

Федеріко Гарсія Льорка. Касида про темних голубиць

Із циклу «Тамаритянський диван»:

— «Касиди»

IX

Касида про темних голубиць

По гіллі походжають лавровому

дві темнії голубиці.

Одна — сонце,

друга — місяць.

«Сусідоньки, — запитав я, —

де є моя могила?»

«На хвості у мене», — це сонце.

«В моїм горлі», — говорить місяць.

І я — мандрівник, по пояс
заглиблений у землицю,

побачив дівчину оголену

і дві снігові орлиці.

Одна з них другою була,

і ніким не була дівчина.

«Орлички, — до них промовив, —

де є моя могила?»

«На хвості у мене», — це сонце.

«В моїм горлі», — говорить місяць.

Я бачив на гілках лавра

дві нагі голубиці.

Одна з них другою була,

і обидві не були ніким иншим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Незборимі

(Пісня)

Ми із віку у вік

полишаєм лани задля зброї,

хлібороби і вої,

від зроди такими були.

І нікому іще

не вдавалося нас упокорить:

як вбивають батьків,

їхні душі приймають сини.

І сідаємо верхи, і мчимося у далі,

куди просить душа, куди дух наш летить...

А дорожня кура, що здіймаєсь за нами, —

добрий знак, він бо свідчить, що ми на путі!

В наших кузнях вогні

не згасають ніколи, ніколи:

ми сталимо мечі,

а і душі добіла сталим.

Перековуєм ми

на орала мечі після бою,

але душі гартуєм,

але душі гартуєм завжди.

А оті — лише порох під копитами коней:

досить гарної зливи, аби його змить.

І як хмари зникають, ясний сонячний промінь

нам яскрить золотим шляхом в чисту блакить.

Ми не йдемо до Бога —

лише на короткий спочинок,

і рождаємось знов

на своїй ненаглядній землі;

ми за неї б’ємось,

за кохану свою Україну,

і ідемо із нею

в майбутній незвіданий світ.

І сідаємо верхи, і мчимося у далі,

куди просить душа, куди дух наш летить...

А дорожня кура, що здіймаєсь за нами, —

добрий знак, він бо свідчить, що ми на путі!

Подивися на сина:

чиї то, чиї в нього очі?

Залізняк, а чи Гонта?

А може, Франко молодий?

Підійди до свічада

й в усміхнені очі героїв,

в очі предків усіх,

що ожили в тобі, зазирни.

А оті — лише порох під копитами коней:

досить гарної зливи, аби його змить.

І як хмари зникають, ясний сонячний промінь

нам яскрить золотим шляхом в чисту блакить.

Федеріко Гарсія Льорка. Сцена із підполковником жандармерії

Із циклу «Поема канте хондо»

СЦЕНА З ПІДПОЛКОВНИКОМ ЖАНДАРМЕРІЇ

Приміщення для зберігання прапорів.

ПІДПОЛКОВНИК

Я — підполковник жандармерії.

СЕРЖАНТ

Так.

ПІДПОЛКОВНИК

І ніхто не сміє мені суперечити.

СЕРЖАНТ

Ні.

Федеріко Гарсія Льорка. Діалог Амарго

Із циклу «Поема канте хондо»

ДІАЛОГ АМАРГО

Долина.

ГОЛОС

Амарго.

Олеандри в моєму патіо.

Мого серця гіркий мигдаль.

Амарго.

(З’являються троє юнаків у великих кресанях).

Чорні бики Гісандо

...півчі моєї туги –

          чорні бики Гісандо.

                            С. О.

На берег тихої річки

раптом хвилі намчали.

Схилились від пориву вітру

оливи і помаранчі.

Засвітились жарини

у згаслій циганській ватрі.

Зорі цитринами стиглими

під дерева попадали.

Відгуком в серці відбились

потужні важкі удари:

це по землі вохристій

бики Гісандо помчали.

Роздимаються ніздрі,

чорні очі палають,

дика первісна сила

древню землю стрясає.

І вгору над нею лине

дугою чорної райдуги

скрик, поетом оспіваний, —

туга за давньою радістю.

Щоночі отак перед світом

свій спомин земля воскрешає,

двиготінням і скриком

німотний омрак стрясає.

Древній цей крик — чи то пісня? —

не змовкає віками;

і мчать по землі вохристій

фігури з чорного каменю...

Федеріко Гарсія Льорка. Романс про чорну тугу

Із циклу «Циганський романсеро»

Романс про чорну тугу

Присвячується Хосе Наварро Пардо

Порпаються дзьоби півнів

в пошуках зорі ранкової,

коли темним гірським схилом

сходить Соледад Монтойя.

Пахне конями і тінню

її тіла мідність жовта.

З димчастих ковадел грудей

линуть круглі співи-зойки.

«Соледад, кого ти кличеш

в час такий сама-самотня?»

«Кличу того, кого кличу.

Не твоя про се турбота.

Я шукаю свою радість

й ту, кого назву собою».

«Соледад моїх печалей!

Зрештою примчить до моря

кінь, який заїв вудила,

і між хвилями потоне».

«Не напоминай про море,

бо одвічна туга чорна

пророста під шепіт листя

тут, на землях оливкових».

«Яку непозбутню тугу,

Соледад, у собі носиш!

Прикрість губ, чекання прикрість

в соці сліз твоїх лимоннім».

«Туга! Наче божевільна, —
дві коси метуть підлогу, —
кидаюсь із кухні в спальню,
вихором мечусь по домі.

О, ця туга! Я вбираю

плоть гагатову і строї.

Сороченьки полотняні!

Моїх стегон мак червоний!»

«Соледад, ти вимий тіло

жайворовою водою,

упусти у своє серце

спокій, Соледад Монтойя».

Десь внизу ріка співає —

неба й листя літ танковий.

Жовтим квітом гарбузовим

увінчане світло нове.

О, циган одвічна туга!

Туга чиста і самотня.

Смуток потаємних русел

і світань далеких спомин.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Ім’я Soledad у перекладі з іспанської означає «самотність», а поширене старовинне сефардське прізвище Montoya походить від слів Monte de Yah — «господня гора».

Ось що писав Льорка про андалусійську тугу:

«Pena [туга] Соледад Монтойя —  це коріння народу Андалусії. Це не мука, бо той, хто відчуває тугу, може усміхатись, і не засліплюючий біль, бо через тугу ніколи не плачуть. Це жага без об’єкта, інтенсивна любов невідомо до чого, із певністю, що смерть, ця вічна домінанта Андалусії, дихає за дверима».

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня вершника (1860)

Із циклу «Пісні»:

— «Андалусійські пісні»

Андалусійські пісні

Мігелеві Пісаро
(у неправильній симетрії Японії)

Пісня вершника
1860

Під місяцем чорним,

під місяцем збоїв

співають остроги.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

...Крицеві остроги;

попустив повіддя

збійник нерухомий.

Конику холодний.

Що за пахощі у квітки ножової!

Під місяцем чорним

бік Сьєра Морена

підпливає кров’ю.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

Підострожуючись,

ніч стискає зорями

свою крупу чорну.

Конику холодний.

Що за пахощі у квітки ножової!

Під місяцем чорним —

крик! — і ріг великий

самотнього вогнища.

Конику вороний.

Куди несеш вершника неживого?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Мігель Пісаро Самбрано (1857–1956) — земляк і друг Льорки, який працював журналістом в газеті «El Sol», а потім з 1922 по 1930 викладав іспанську в Осакському університеті в Японії. Мігелеві Льорка присвятив поезію «Мігель Пісаро».

Сьєра Морена (Sierra Morena) — буквально «Чорна сьєра», так називається 400-кілометровий гірський кряж на півдні плоскогір’я Месета у південній частині Еспанії.