Рафаель Альберті. Балада про те, що сказав вітер

Балада про те, що сказав вітер

З книжки «Балади і пісні

річки Парана́» (1954)

Вічність добре уміє

бути просто рікою,

бути конем покинутим

і туркотом

голубиці.

Варто піти людині

від людей,

і приходить вітер,

і говорить до неї про інше,

і відкриває їй очі

та вуха до зовсім іншого.

І ось я пішов від людей,

і сів самотньо на схилі,

і став дивитись на ріку…

однак лише кінь самотній

напитись прийшов

і у тиші

до мене долинув туркіт

заблуканої голубиці.

А потім з’явився вітер,

так, мов проходив мимо,

і до мене промовив:

«Вічність добре уміє

бути просто рікою,

бути конем покинутим

і туркотом

голубиці».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Кастилія

Кастилія

Сліпуче сонце
пирскає скалками
від пругів обладунків,

світлом ятрить панцери

і на вістрях списів паленіє.

Сліпуче сонце, спрага, знесилення.

Степом кастильським жаским

із дванадцятьма своїми

 — пил, піт і залізо —

скаче в вигнання Сід.

Замкнений двір заїжджий.

Увесь він — бруд і каміння...

Ніхто не відповідає. І лише від ударів

ратищами списів поступаються двері.

Мріє повітря розпечене,

сонце нещадно палить!

На удари страшні із глухою луною

озивається голос чистий,

кришталевий і срібний...

На порозі мала дівчина,

зовсім бліда і тендітна.

Уся вона — очі блакитні, і сльози в очах,

і в ореолі злотистім

личко, яке виражає страх і допитливість.

«Добрий Сід, проїжджайте...

Король на смерть нас скарає,

дім наш зруйнує і поле засіє сіллю...

Їдьте. І небо нехай буде до вас ласкавим...

З нашого горя, о Сіде, вам не стане користи!»

Плаче безгучно дівча.

Воїв лютих загін

сльози дитячі пронизують.

Незламний голос лунає: «Їдьмо!»

Сліпуче сонце, спрага, знесилення.

Степом кастильським жаским

із дванадцятьма своїми

 — пил, піт і залізо —

скаче в вигнання Сід.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Ель Сід (el Cid) — Сід Кампеадор (1040–1099), відомий також як та Родріґо Діас де Вівар, легендарний герой реконкісти, оспіваний в іспанських поемах та піснях, і зокрема у найвідомішій з пам’яток еспанської літератури — «Пісні про мого сіда».

У виданні «Ігор Качуровський. Круг понадземний. Світова поезія від VI по XX століття» (Київ, 2007, стор. 58–59) а також у доступному в Мережі підручнику Ігора Качуровського «Фоніка» (Мюнхен, 1984, стор. 133–134) наведено фрагмент «Пісні про мого Сіда», який надихнув Мануеля Мачадо на створення цієї поезії. А нижче в цьому дописі, слідом за оригіналом, ви знайдете цю поезію у перекладі Качуровського.

Мігель де Унамуно (1864–1936, іспанський філософ, поет, письменник, громадський діяч, найбільша постать «покоління 1898 року») казав про цю поезію Мануеля Мачадо, що однієї такої поезії досить, аби унесмертельнити своє ім’я.

Густаво Адольфо Бекер. Рука у моїх долонях...

XL (40)

Рука у моїх долонях,

в очах моїх тоне очима,

і так на моє рамено

любо голівку схилила.

Скільки разів із нею —

про те Господь лише відає —

під високими в’язами 

ми блукали повільно!

Ці в’язи круг її дому
вкривали своєю тінню
і нас від очей сторонніх,
і портик його таємничий.

А вчора... вже рік по тому —

наче подих єдиний,

із таким дивовижним спокоєм,

із такою граційністю

до мене вона промовила,

як нас зазнайомив приятель:

«Гадаю, я десь Вас бачила».

О, салонні завсідні,

які ж ви йолопи, далебі!

І ви, елегантні мисливиці

за плітками амурними,

як же ви пропустили

таку пікантну історію:

то ж делікатес правдивий,

котрий могли б смакувати

sotto voce, сховавши обличчя,

зближені в колі тісному,

за пір’ям золочених віял!

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Густі і високі в’язи,

місяць цнотливий і стриманий,

портика білі сходи,

стіни її будинку,

мовчіть, мої друзі, й довіку

бережіть таємницю!

Мовчіть; бо й у мене самого

вже спогадів не лишилося;

а вона... вона... жодна маска,

не така, як її обличчя!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґабріеля Містраль. Три дерева

Три дерева

На узбіччі стежини —

дерев повалених троє. Дроворуб їх забув.

І мов троє сліпців, яким не стачає любови,

поміж собою говорять.

Навзахіднє сонце

ллє свою живу кров у розсічені стовбури,

і боків їх розверстих дух

вітер навколо розносить.

Одне із них, переламане,

простягає з рипливим стогоном

свою величезну руку із листям тремтячим

до иншого, і їхні рани —

наче двоє очей, моліннями сповнених.

Дроворуб їх забув.

Прийде ніч. Я буду із ними.

Я прийму в своє серце їхні спокійні смоли.

З ними стану наче вогонь.

І твердих і безмовних

має знайти нас день у безмежній скорботі!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Маленький віденський вальс

Із циклу «Поет у Нью-Йорку»:

— «Втеча з Нью-Йорка»

Втеча з Нью-Йорка

(Два вальси у напрямку до цивілізації)

Маленький віденський вальс

У Відні є десять дівчат,

плече, де ридає смерть,

й голубиних опудал гай.

Там у музеї паморозі

блищить окрушина ранку.

Там тисяча вікон у залі.

Ай, ай, ай, ай!

Вальс із зімкненими губами.

Це вальс, цей вальс, цей вальс,

про «так», про коньяк і про смерть,

вальс, у море вмочивши шлейф.

Кохаю, кохаю тебе,

у фотелі із книгою мертвою,

у задумливій галереї,

і у ірисовій мансарді,

і у ліжку місячнім нашому,

і у танці зі сну черепашого.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс, переламаний в талії!

У Відні в чотири люстра

грають луни і твої вуста.

Там смерть над фортепіано

підсинює вид юнакам.

Там бідаки на дахах

і сліз світанкові гірлянди.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс, що у грудях вмирає!

Бо кохаю, кохаю, кохана,

на горищі, де діти гралися,

старосвітські угорські ліхтарні

снять байдужої ночі чутками,

сніжні вівці та іриси тануть

на твоєму чолі у мовчанні.

Ай, ай, ай, ай!

Цей вальс «Я кохатиму завше»!

Танцюватимемо у Відні,

де ріка у фраку струмливому

з берегами — поглянь! —  гіацинтовими.

Там залишу уста в вирі ніг твоїх,

душу — в ліліях і світлинах,

а у хвилях твоєї ходи —

кохаю, кохана, кохана, —

скрипку, труну і прощання,

і вальсу стрічки — наостанку!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Вальс у гіллі

Із циклу «Поет у Нью-Йорку»:

— «Втеча з Нью-Йорка»

Вальс у гіллі

Лист упав,

і другий,

і ще один.

Місяцем пливала риба.

Спить вода лиш годину,

а море бліде — сто літ.

Була дама

мертва на гілці.

Співала в грейпфруті

черниця.

Дівчатко

сосновими вітами

ішло угору по шишку.

А сосна

шукала пір’їнку —

пір’їнку трелі пташиної.

Соловейко тим часом

оплакував власні рани.

І я — також плакав,

бо впав лист,

і ще,

і ще один.

І голова кришталева,

і паперова скрипка,

і сніг, який коло за колом
опановує світ.

О слонівка з плоті невидимої!

О світання безмурашине!

Із піднесенням віт,

із зідханнями дам,

із кумканням жаботиння

і жовтим медовим цвітінням.

З’явиться тулуб тіні,

листям лавровим увінчаний.

Небо стане твердим від вітру,

і відламані віти

у танок із ним підуть.

І раз-два-три

навколо місяця,

І раз-два-три

навколо сонця,

і раз-два-три,

аби слонівці

добре було би спалося.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Понеділок, середа і п’ятниця

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Понеділок, середа і п’ятниця

Я був.

Я пішов,

аж не існую більше.

Я був...

(О, які щелепи дивні:

кипарис та його тінь!

Кут повного місяця.

Кут самотнього місяця).

Я пішов...

Розповідав жартома

мені місяць, що був ружиною.

(Моє кохання, у вітер

загорнувшись, у хвилі кинулось).

Аж не існую більше...

(Коло розбитої шибки

ліричне убрання шию).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Він помер на світанку

Із циклу «Пісні»:

— «Місячні пісні»

Він помер на світанку

Ніч чотирьох місяців

і дерева легковітого,

із єдиною тінню

і птахом.

Я шукаю на тілі

вуст твоїх світлі відбитки.

Криниця цілує вітер

не торкаючись.

«Ні», що дала ти мені, —

у долоні моїй,

мов лимон восковий

білий майже.

Ніч чотирьох місяців

і дерева легковітого.

Ген кохання моє на шпилі —

обертається!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Передмова до перекладів «Циганського романсеро»

Пропоную увазі читача мого блоґу добірку цитат з лекцій, виступів і листів Ф. Г. Льорки, у яких він говорить про свою книжку «Циганський романсеро», а також цитат із книжок і статей про поета на цю ж тему.

*

...Книжка ця — поема про Андалузію; я назвав «Романсеро» циганським, тому що циганський елемент — найблагородніший і найпоказовіший в Андалузії. У цій книжці Андалузія майже не помітна оку, але відчутна. У книжці нема циганщини. Є лише один реальний персонаж, це Туга, що пронизує все. Почуття радше небесне, ніж земне. Мене не тривожить хибне уявлення про Андалузію, яке може виникнути у читача моєї книжки. Гадаю, що від невірних тлумачень її рятує вкладений в неї високий тон.

(«Поет Гарсіа Лорка та його «Циганський романсеро», 1936 р. , 1931 р., пер. Михайла Москаленка з книжки «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво»))