Антоніо Мачадо. Сон

Сон

З порогу сну покликали мене...

Це добрий голос був, коханий голос.

— Ходім побачитись з душею! Йдеш?..

І ніжність мені серце переповнила.

— З тобою завжди... Й уві сні я вирушив

якимсь простим і довгим переходом,

чуючи діткнення убрання чистого

й м’яке тремтіння дружньої долоні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Моє вікно

Моє вікно

              

Вітер

розмахує крижаними мечами.

— Не відчиню вікна —

Вітер

голови зорям стинає.

— Не відчиню вікна —

Вітер

несе язики полум’яні.

— Не відчиню вікна —

У тінявих телеграмах,

що їх носять вітри,

читається Велика Новина,

яка потрясає Усесвітом...

— Я не відчиню свого вікна —

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Однієї з тих митей...

Зі збірки «Вірші. Тіні і сни»

Однієї з тих митей...

   З порогу сну покликали мене...

А. Мачадо

Однієї з тих митей,

коли не знаючи, у якому часі, ні в якому світі

душа живе, без тями, без чуттів,

заледве відчуваючи існування нашого тіла,

моє серце почуло, що його покликали

з туманного порогу якогось сновидіння.

Голос, що передав мені цю дивну вість,

долинув із такої далечини,

що у своїй таємничій сірині

здавався голосом сну, тінню луни.

Тої миті я сиділа

у м’якому оксамитовому кріслі.

Мої руки лежали на його поруччях

 — якими безживними вони мені потім здалися! —

І я побачила,

як крізь скляні двері великого балкону,

що виходив просто до небесної висі,

увійшла тінь.

Мабуть, то вечір зайшов подивитися

на мене, перш ніж іти...  Мабуть, то був він...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Епіграфом до твору є перший рядок поезії Антоніо Мачадо «Сон».

У перекладі, прагнучи якомога точніше відтворити текст, я доволі вільно повелася із формою поезії, яка в оригіналі має фіксований розмір і наскрізну черезрядкову асонансну риму (наголошена e, за якою слідує ненаголошена o); утім атмосфера і враження, які створює обрана мною форма, видаються мені близькими до таких оригіналу.

Конча Мендес. Люблю гуляти ночами...

Зі збірки «Переплетені дощі»

Люблю гуляти ночами...

Люблю гуляти ночами містами безлюдними,

коли власні кроки лунають в суцільній тиші.

Відчувати самотню ходу крізь дещо поснуле —  

це чути, як проходить крізь тебе увесь величезний світ.

Усе набуває рельєфности, і ця шибка розчахнута,

і ці тіні, і паузи, і зітхання, і світло...

Вулиці довшають, і час також виростає.

Я прожила віки за ці години ходи!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Ніжно весна цілувала...

Ніжно весна цілувала...

Ніжно весна цілувала

гай, і зеленим димом

нова брость сповивала

віття його тихоплинне.

Скупчились хмари повільно

над юнню полів... і з тремтінням

радісним трави поринули

у дощову свіжість квітня.

І сплив задавнений спогад:

мигдалевий квіт на світанні,

під яким я мовив: «Будь проклята

юність моя без кохання!»

А тепер, коли літо

життя мого вже відбуто,

юносте непрожита,

хоч у снах би тебе повернути!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Говорить перекладач Борис Дубін:
«У Мачадо есть стихи, по сравнению с которыми „Альфонс садится на коня, ему хозяин держит стремя...“ кажется барочно-сложным. Как их переводить? До меня его стихотворение „La primavera besaba...“ переводили несколько поэтов, в том числе хороших, но, на мой взгляд, оно так и не переведено, у меня оно тоже не получилось. В поэзии Мачадо обескураживает простота высказывания, допоэтическая, почти языковая, это затягивает необыкновенно. Пробуешь перевести — не получается. Но такие опыты очень много тебе дают, серьезные поражения обогащают».

І я цілком із ним згодна. Перекладу цієї поезії від Бориса Дубіна я не знайшла, але цілу низку инших українських та російських перекладів наведено нижче.

Еміліо Прадос. Долина у спокої

Долина у спокої

Сіре небо.

Червона стежина.

З однієї оливи на иншу

перелітає дрізд.

У надвечір’ї сидить урочисто

попелясто-злотава ропуха.

Сіра стежка.

Небеса червоніють...

 — В оливняку заплутався місяць
і там лишивсь, усіма забутий. —

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Рідний куточок

Рідний куточок

Майоран, такий невеличкий...

а як же пахне!

Такий невеличкий.

Уночі під зорею

майоран, такий невеличкий,

як він пахне!

І... коли дощить перед вечором,

як він пахне!

І коли сходить сонце,

майоран, такий невеличкий,

як він пахне!

І тепер, коли живу мріями,

як він пахне,

такий невеличкий,

майоран, як він пахне!..

І як болить!

Майоран.

Такий невеличкий.

Написано в екзилі після громадянської війни

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Я зачинив двері до світу

Я зачинив двері до світу

Я зачинив двері до світу;

і плоть моя у снах загубилася...

А я, внутрішній, магічний, невидимий,

мов сліпець нагим опинився.

По вінця повний очима,

зсередини освітився.

Мерехтливий і прозірний,

став таким серед вітру,

наче прозора склянка

з водою чистою,

мов кришталевий янгол

у люстрі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Моєї Еспанії Господе, справедливість!

Зі збірки «Поеми й пісні Андаю»

Моєї Еспанії Господе, справедливість!

«...за яку я терплю муки аж до ув'язнення, як той злочинець.
Але Слова Божого не ув'язнити!»

(2 Тимофію 2:9)

Моєї Еспанії Господе,

справедливість! свобода правди!

Лиш тоді існує свобода,

коли слово відповідає реальності!

Нехай руки і ноги зв’язують,

затикають рота в’язницею,

говоритиму я мовчанням —

Ти промовиш від мого імени.

Кожне слово, яке  говорить

те, що є, кожне слово справжнє,

слово Господа, — ось істотний

державець моєї еспанськости.

Навіть хрест почав говорити,

як прип’яли до нього Слово;

свобода правди і справедливість —

ось Еспанія Господа!

17 листопада 1929 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)