Зі збірки «Soledades» (1899–1907)
XIV
(Канте
хондо)
Поринувши у роздуми, звивав я
тугий клубок відрази і печалі,
аж раптом, залетівши до покою
через вікно, що німо визирало
у теплу літню ніч, торкнулось вуха
якоїсь копли сонної ридання,
усе в заломах тремоло похмурого
музичних чародійок мого краю.
...Й було Кохання, мов червоний пломінь.
— Нервові пальці на струну тремтячу
поклали тягле золоте зітхання;
потому тиша... й струмінь зореграю —.
...І Смерть була, з косою за плечима,
— така достоту, як в уяві мого мальства, —
з повільним кроком, лиховісна, голокоста.
І на лункій вібруючій гітарі
швидка рука ударом відтворила
могильну тишу смертного відгалу.
І одинокий схлип, неначе подув,
стривожив тлін і порохи розмаяв.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)
De «Soledades» (1899–1907)
XIV
(Cante
hondo)
Yo
meditaba absorto, devanando
los
hilos del hastío y la tristeza,
cuando
llegó a mi oído,
por la
ventana de mi estancia, abierta
a una
caliente noche de verano,
el
plañir de una copla soñolienta,
quebrada
por los trémolos sombríos
de las
músicas magas de mi tierra.
... Y
era el Amor, como una roja llama.
—Nerviosa
mano en la vibrante cuerda
ponía
un largo suspirar de oro,
que se
trocaba en surtidor de estrellas—.
... Y
era la Muerte, al hombro la cuchilla,
el paso
largo, torva y esquelética,
—tal
cuando yo era niño la soñaba—.
Y en la
guitarra, resonante y trémula,
la
brusca mano, al golpear, fingía
el
reposar de un ataúd en tierra.
Y era
un plañido solitario el soplo
que el
polvo barre y la ceniza avienta.
Канте хондо
Притихший, я
разматывал устало
клубок раздумий,
тягот и унынья,
когда в окно,
распахнутое настежь,
из летней ночи,
жаркой, как пустыня,
донесся стон
дремотного напева —
и, ворожа
плакучей кантилене,
разбили струны в
сумрачные трели
мелодию родных
моих селений.
...Была Любовь,
багряная, как пламя...
И нервная рука в
ответ руладам
взлетела дрожью
вздоха золотого,
который обернулся
звездопадом.
...И Смерть была,
с косою за плечами...
— Я в детстве
представлял ее такою —
скелет, который
рыскал по дорогам...
И, гулко вторя
смертному покою,
рука на растревоженные
струны
упала, словно
крышка гробовая.
И сирый плач
дохнул подобно ветру,
сметая прах и
пепел раздувая.
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)
Послухати в оригіналі:
Немає коментарів:
Дописати коментар