Федеріко Гарсія Льорка. Три поезії, звернені до Рафаеля Альберті

Три поезії Федеріко Гарсія Льорки, з якими ви зможете ознайомитесь нижче у моєму перекладі, досі не перекладалися ні українською, ані російською.

Дві з них, як розповідається в архівній публікації у виданні EL PAÍS, уперше були відкриті для широкого загалу лише у листопаді 1988 року — коли сам Рафаель Альберті, друг Льорки і його колега по літературному руху «Генерація 27 року», прочитав їх на вечорі пам’яті свого товариша у його кімнаті в Студентській резиденції Мадридського університету.

«Федеріко був найдивовижнішим, — розповідав тоді Альберті, для якого громадянська війна почалася з розстрілу Льорки і закінчилася зі смертю Антоніо Мачадо „неподалік французьких концентраційних таборів“. — Гарсія Льорка був республіканцем, але не комуністом, як я. Я завжди вважав, що вбити мали мене, а не його».

Поезії, що ви їх тут прочитаєте, — не єдині, які пов’язують двох великих поетів Еспанії.

Льорка присвятив Альберті цілий цикл своїх поезій під назвою «Закінчальні пісні»; дещо з нього можна прочитати в моєму блозі у моєму та інших перекладах. Цілком цей цикл поезій доступний в інтерпретації знаного українського перекладача Миколи Лукаша («Доспівки», стор. 138–148).

А у першому розділі збірки Рафаеля Альберті «Моряк на суходолі» є цикл з трьох поезій під назвою «Федеріко Гарсія Льорці, поетові Гранади», датований 1924 роком.

Після смерті Льорки (який був розстріляний фашистами 19 серпня 1936 року поблизу Гранади) Рафаель Альберті присвятив його пам’яті ще кілька поезій, зокрема «Елегія поетові, який не мав померти (Федеріко Гарсія Льорка)», що увійшла до збірки «Від однієї миті до іншої (Поезія і історія)», виданої 1937 року, та «Федеріко» у збірці «Пісні верхів’я Аньене» (1967–1972).

Три наведені нижче поезії, які Федеріко Гарсія Льорка адресував (саме адресував, а не просто присвятив) своєму другові, є дуже особистісними. Їх не зрозуміє той, хто не читав збірки Рафаеля Альберті «Моряк на суходолі» (1924) — цих ні на що не схожих віршів, які змушують вдихати на повні груди солоне морське повітря і дивитись на світ захопленими очима дитини, для якої фантазії, явища та істоти тонкого світу і краса світу матеріального стоплені в одноцілість і між ними ще немає границі, котру проводить зашкарублий розум дорослого. Збірка ця, наскільки мені відомо, також іще не перекладалася ані українською, ані російською; публікувались лише переклади окремих її поезій (та ще й часто не надто вдалі), які, вирвані з її цілісного контексту, втрачають усю свою чарівність.

Збірка «Моряк на суходолі» складається з трьох розділів; переклад третього з них, із однойменною назвою, ви знайдете у моєму блозі, де я публікувала її у кілька етапів. Не пошкодуйте часу на прочитання, це наразі біля 60 невеличких поезій, але читаються вони за одним духом і полишають по собі незгладне враження.

Щодо другої з наведених тут поезій Федеріко Гарсія Льорки, колискової, цікаво також ознайомитись із його лекцією під назвою «Колискові пісні». Неперевершений знавець народної пісенної творчості Еспанії, поет під час своїх мандрів збирав колискові по всій країні. Цю лекція у чудовому українському перекладі Михайла Москаленка опублікувано 1975 року у книжці «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво» з серії «Пам’ятки естетичної думки». Наведу лиш фрагмент її вступу:

«Кілька років тому, блукаючи по околицях Гранади, я почув спів сільської жінки, що саме вколисувала дитину. Мене завжди вражала пронизлива туга колискових пісень нашого краю, але ніколи раніше я не відчував цього так гостро. Підійшовши до неї, щоб записати пісню, я побачив, що це — вродлива андалузска, весела, без найменшого сліду меланхолії; але жива традиція спрацьовувала в ній так, що, скорившись їй, жінка ніби прислухалася до владних стародавніх голосів своєї крові. Відтоді я став збирати колискові пісні по всій Іспанії; я схотів дізнатися, якими мелодіями забарвлює Іспанія перший сон своїх дітей. Йдеться не про якийсь один тип чи про пісню, відому в такій-то окрузі. Ні, всі провінції в цьому різновиді співу виявляють свій поетичний характер і глибину своєї туги — від Астурії та Галісії до Андалузії та Мурсії, через шафрановий спокій Кастилії».

І ще один фрагмент, який пояснить роль у цій колисковій страшного біблійного Мафусаїла:

«На півдні лякають „биком“ або „царицею маврів“, у Кастилії — „ вовчицею“ і „циганкою“, на північ від Бургоса „вова“ чудодійно перетворюється на вранішню „зорю“. Це той самий спосіб присипляти дитину, до якого вдаються у Німеччині — кажуть, ніби прийде чорна вівця і покусає малого. Зосередження й робота думки, пошуки надійного схову й захисту від цих реальних чи уявних істот, навівають сон, хоч, може, і не в найкращий спосіб».

Ну а тепер, нарешті, після такої тривалої передмови, поглянемо, що говорить Федеріко своєму другові.

[1]

Хоч ти і розбишака,

люблю тебе однако.

Ти, крадюжка морів.

Я, смаглий циган гір.

Най жиє пальма Єгипту

разом зі скойками й вимпелами!

Альберті, птаха тендітна,

лимон з лимонних гаїв.

Квітка з квіток, Федеріко,

у чорних кущах ожинових.

Хоч ти і розбишака,

люблю тебе однако.

[2]

Колискова Рафаелеві,

коли він знов повернувсь у дитинство

Рафаелю!

Очі закрий,

бо прийде Мафусаїл!

Ай, буйне його бородище!

Та не бійся, сюди він не прийде.

Скажу йому, щоб проковтнув

не тебе, а хлопця сусідів.

Щойно ти склепиш повіки,

одразу станеш великим

капітаном усіх моряків.

Гей, Мафусаїле! Вільний!

Не бійся! Дивись, дивись!

Адольфіто Саласар,

твій приятель,

бабулі своїй салютує,

мереживними фіранками

розмахує він що є сили.

Нумо спати!

Чи в тебе безсоння?

Може, жовтого маку снодійного?

Зготую його тобі завтра.

А тепер, ти хочеш на човник свій?

Рафаелю!

Очі закрий,

бо прийде Мафусаїл!

[3]

Діво піску і піни,
доправ свого моряка мені.
Не моряка води,
а моряка вітру.

Але, Ка́дісе, морем повитий!
Ти далеко так не ходи!

У веселкову обитель
ходять тільки учені риби.
Вчений ступінь тобі
дощ начертав на чолі.
А мантія в тебе на тілі
із солоної води.

Тож, Кадісе, морем повитий,
далеко так не ходи!

Попливу до твого моряка
сам я, Гранади правитель,
візьму твій корабель темних вод,
зі струменем замість правила.

Ти ж, Кадісе, морем повитий,
далеко так не ходи!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рафаель Альберті. Федеріко Гарсії Льорці, поетові Гранади

Зі збірки  «Моряк на суходолі»

Федеріко Гарсії Льорці, поетові Гранади

(1924)

I

(Осінь)

Уночі, коли вітру кинджал

мертве тіло літа заколював,

я побачив твій лик у своїй кімнаті,

твій циганський із темряви виступив профіль.

О, квітуча долино. Альфанхе річок,

почервонені чистою кров’ю квітковою

чагарів олеандрових. Луки і скот.

Й на гірському хребті розбишак усі сорок.

Ти збудивсь під шатром із оливових віт

біля малої квітки з пісень і поспівів,

із душею в полоні землі і повітря...

Ти полишив, солодкий, свої вівтарі,

де жертовна згоріла до тла вітряниця —

твоя муза єдина народного співу.

II

(Весна)

О, ви, подруги мої, на землі і на морі, —

Амаранто, Коралю, Полине й Лавандо,

Конюшино, Трилиснику водний, Трояндо, —

всі рослини води, гір, повітря і сонця.

Ви вінчаєте дюни, обдуті вітрами,

мов коштовні корони з коралів і квіту,

з амарантів, і місяців, і конюшини,

я із вами разом зустрічаю світання.

Вітри моря, прилиньте й на друга милого

подивіться: стоїть у вінку з моїх подруг,

прихилившись спиною до дюни високої!

Морські риби, виходьте, співайте зі мною:

— о, відкритий вітрам, я тебе називаю

лазуровою рибою, рибою гір багряно́ю!

III

(Літо)

Обернувшись на оленя вод довгоногого

вирушай, оп’янений полями й містами,

мчи туди, де заграв розливається море,

до хиткого гнізда рибалочки;

я ж бо вийду чекати на тебе, знесилений,

із ціпком тростяним на вершину зіпнуся,

тяжкі рани мої підставлятиму вітру,

спраглий голосу твого, один серед бурі.

Очерети тремкі й прохолодні твої

най напишуть ім’я моє, кликане вітром,

на твоїй, о ріка, швидкоплинній воді.

Й як розтане воно у твоїй білині,

полювання королю, мій оленю пінний,

ти вертайся тоді до вершин своїх гір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка (до I). Альфанхе (ісп. alfanje) — коротка вигнута шабля

Федеріко Гарсія Льорка. Іншим ладом

Із циклу «Пісні»:

— «Закінчальні пісні»

Іншим ладом

Над вечоровим полем буйна ватра

здіймає роги оленя з’ярілого.

Долина випростовується мляво.

А вітерець гарцює їй на спині.

Повітря кришталюєсь під димами.

 — Котяче око, жовте і сумливе. —

Я плин гілля безмовно споглядаю.

Гілля задивлене у води плинні.

Приспіви приспівів у далині лунають.
Важливі речі відкривають лики.
Між очеретами і сутінком блідавим
так дивно, що я звуся Федеріко!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Малагенья

Три міста

Присвячується Пілар Суб’яуре

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Малагенья

Смерть

заходить в таверну,

смерть її полишає.

Чорні коні і люди недобрі

проходять глибоко проораними

шляхами старої гітари.

Пахне сіллю й жіночою кров’ю

тубероза приморська пропасна.

А смерть

заходить і йде.

Смерть виходить з таверни,

та все навколо тиняє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Пілар Суб’яурре (1884–1970)  — баскська письменниця, інтелектуалка, піаністка, мистецтвознавець — була другом Льорки

Федеріко Гарсія Льорка. Квартал Кордови

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Квартал Кордови

Ноктюрн

Зоряна злива

не досягне будинку,

ніч не торкнеться тіла,

мертвого тіла дівчини,

не знайде червоної ружі,

що у волоссі ся криє.

Лиш шість плачів солов’їних

крізь ґрати долинуть.

Люди здихають скрушно,

проходячи мимо,

з вуст їхніх гітар зринає

збентежений віддих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фламенко іспанських ромів

Дуже сильне відео.

В одному з коментарів до нього є розшифровка з англійським перекладом. Я переклала її українською.

02:06–02:42	Ай! Ти лелека, — Ай! — що торкаєшся землі. Ай!  Ай! А я — Ай! — чорний птах, який впав і на ній лишивсь.	¡Ay! Tú eres una cigüeña ¡Ay! que rozó en la tierra ¡Ay!   ¡Ay! Y yo soy ¡Ay! un pájaro negro caído y en ella.
03:15–03:58	Чому плюєш в обличчя моє? Чому плюєш в обличчя моє? Що поганого я могла тобі зробити тим, що є циганкою смаглою? Що, на Бога, подруго, що, тим, що є циганкою смаглою...	¿Por qué me escupes en la cara? ¿Por qué me escupes en la cara? ¿Qué mal te he podido hacer yo que por ser morena gitana? Que válgame Dios, compañera, que por ser morena gitana...
04:01–04:42	З часів Ізабели Католічки — Ай! — з часів Гітлера і до часів Франко... Ай! Ай! —  жертвами цих воєн був всенький циганський нарід...	Desde Isabel la Católica ¡Ay! Desde Hitler hasta Franco...  ¡Ay!  ¡Ay! fueron víctimas de sus guerras con toditos los gitanos...
04:43–05:26	Будь-які ночі, будь-які ночі... такі самі, як   інші ночі...	Algunas noches, algunas noches... Como hay otras noches...
05:35–06:16	Ай! Я вмираю від заздрощів, — Ай! — коли бачу, як ти пестиш свого пса...	¡Ay! Me muero de envidia ¡Ay! viendo cómo acaricias a tu perro...
06:23–07:26	Чому плюєш в обличчя моє? Чому плюєш в обличчя моє? Що поганого я могла тобі зробити тим, що є циганкою смаглою? Що, на Бога, подруго, що, тим, що є циганкою смаглою...	¿Por qué me escupes en la cara? ¿Por qué me escupes en la cara? ¿Qué mal te he podido hacer yo que por ser morena gitana? Que válgame Dios, compañera, que por ser morena gitana...

Федеріко Гарсія Льорка. Танець

Із циклу «Поема канте хондо»:

— «Три міста»

Танець

Танцює-гуляє Ка́рмен

вулицями Севільї.

Зіниці її спалахують,
струмить волосся збіліле.

Дівиці,

запніть завіси!

В її голові звиваються

змії жовтошкірої кільця,

і днів відлетілих красені

із нею танцюють, їй сниться.

Дівиці,

запніть завіси!

Будинків контури тануть

уздовж тротуарів спустілих,

і давнім сумом стискається

серце Андалусії.

Дівиці,

запніть завіси!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Пісня хлопчика о семи серцях

Пісня хлопчика о семи серцях

Семеро сердець я маю.

А свого не нашукаю.

У високих горах, мамо,

я із вітром зустрічаюсь.

Сім дівчат мене спіймали

у люстерка, у свічада.

Мої у́ста — сім пелю́сток —

де у світі не співали.

Щирицеві мої судна

весел і снастей не знали.

Скільки жив я на чужині,

а своїх безцінних таїн

зберегти я не умію,

мимохіть та розкриваю.

У високих горах, мамо,

(серце мóє між зірками

та між лунами блукає)

я із вітром зустрічаюсь.

Семеро сердець я маю.

А свого не нашукаю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Серенада

Із циклу «Пісні»:

— «Ерос із тростиною»

Серенада

                                         Присвячується Лопе де Вега

Ніч волога блукає плесом,

плюскотить у імлі досвітній,

а в Лоліти на білих персах

від кохання вмирають віти.

Від кохання вмирають віти.

Від зелених мостів березолю

співи ночі нагої розлиті.

В туберозі й воді солоній

омиває тіло Лоліта.

Від кохання вмирають віти.

Ніч анісова і срібляна

на росяних блищить покрівлях.

Срібло струменів і свічад.

І аніс твоїх стегон білих.

Від кохання вмирають віти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)