Рафаель Альберті. Пісня 51. Віршем восьмискладовим

З книжки «Балади і пісні

річки Парана́» (1954)

Пісня 51

Восьмискладовим віршем

чого не оспівати,

як умістилось море

в єдинім складі

короткім, наче віддих?

На спів мені

достатньо цього складу

із морем в нім.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В іспанській слово «море» — односкладове: mar

Пабльо Неруда. Перекотиста брила камінна у воді чи на схилі гірському...

Зі збірки «Небесне каміння», 1970

XIV

Перекотиста брила камінна у воді чи на схилі гірському,

круглобока дочка вулкану,

снігова голубиця...

у русі спадному її форма утратила ярість,

а гора рівночасно утратила смертоносну

загрозливу списоподібність своєї вершини...

і ось, мов небесне яйце, увійшла вона в річку,

і покотилася поміж іншим камінням,

не пам’ятаючи про свою першорідність,

усе далі і далі від інфернального вивергнення.

Так, небесно-гладка, дісталася моря,

досконала, зруйнована до основи,

прекрасна, супокійна і сконцентрована

чистота.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Що таке Пекло?

Що таке Пекло?

 — Що таке Пекло?

Чи жаский у нього лик?

 — Це просто вічності Його

зворотній бік.

Бо пекло —
простягатись в безголов’ї
забувши Господа,
нажаханим Любов’ю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Сервантес. Коли, кохання, лиш замислююсь...

З розділу LXVIII другої частини книги «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»

Ілюстрація Люїса Тасо, звідси

Коли, кохання, лиш замислююсь...

Коли, кохання, лиш замислююсь

про заподіяні тобою кари й скрухи,

до смерті мчу щодуху,

гадаючи, що в ній знайду спасіння;

але, добігши краю моря

мого бурхливого, в виду тихої гавані

я відчуваю таку радість,

що цілий світ мені здіймається угору.

Отак життя мене вбиває,

а смерть життям щоразу знову обдаровує.

В які нечувані умови

життя і смерть мене безщасного поставили!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Старі індіанці

Старі індіанці

Старі, дуже старі чоловіки сидять коло своїх кіз,

коло своїх маленьких свійських тварин.

Старі чоловіки сидять побіля ріки,

яка завжди тече повільно.

Перед ними повітря тамує віддих і плин.

Проходячи повз, задивляється на них вітер

і ледь-ледь, обережно, торкається їхніх облич,

аби їхні серця попелясті не збентежити незумисне.

Старі чоловіки випасають у полі свої гріхи —

це їхня робота єдина.

Випускають уранці, день проводять у забутті,

а надвечір — арканять, і сплять, зігріваючись ними.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Сліпі індіанці

Сліпі індіанці

Ми відкриємо шлях у повітрі

і на ньому зустрінемось,

й закуток відшукаємо тихий

у повітрі — любитися.

У тілах наших жодного променя,

лише пломінь.

У цього кольору тіні — твоє обличчя.

Душа твоя відкидає цю тінь утішну.

Ми відкриємо шлях у повітрі

твоєю долонею ніжною.

Як очам моїм тебе не видіти —

най побачу всім тілом.

Ах! В тілах наших жодного променя,

лише пломінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Буря

Буря

Наш шалений вітер

проноситься між гігантськими пальмами із несамовитим криком

з небес запалених язиками леопардів спадає глухе ревіння.

Наш шалений вітер обвалюється з височини

корені велетів стрясає удар його тіла

з землі виходять скарабеї і самці змій.

Наш шалений вітер вологим шляхом своїм слідує безупинно

він — темний сік вечора якій п’ють дикі бики

він — гріхоспокусник долини.

Чоловіки у мовчанні слухають стогони повітря

із палаючою душею із тілом у височині

із ногами й обличчям із глини.

Молоді індіанки виходять у патіо й розривають на собі сорочки

підставляючи вітрові груди які він заходиться гострити

немов вулканічні вершини.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Хода осені

Зі збірки «Задумливе чоло»

Хода осені

Куди відлітають дрозди — дорогою золотою?..
Куди віддаляються рози — дорогою золотою?..
Куди прямую я сам дорогою золотою?..
Куди, квіти, птахи?.. Куди, осене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ця поезія зустрічається також під назвою «Осіння пісня» («Canción de otoño»)

Перекладацький коментар

Колись я читала про те, як відреагував на цю чарівну мініатюру, у якій рефреном звучить «¿Adónde?» («Куди?»), король російських перекладачів-еспаністів Анатолій Гелескул: «... помню выражение беспомощности во взоре, когда он сказал: “Это стихотворение непереводимо”. “Почему?“ “Вслушайтесь в Adónde!” — сказал он, — “в нем слышится колокольный звон”» (повний текст цього спогаду Георгія Нуждіна наведено в кінці допису). Якби доля не закинула родину народженого у Дніпрі Гелескула до москви (його батько родом з Херсонщини, мати мала прізвище Дзюбенко), він напевне сказав би инакше. Бо у «Зведеному словнику застарілих та маловживаних слів» є такий запис:

Донде, дондеже — доки, поки, аж поки; з якої причини; від чого, коли, до яких пір, доки не, як тільки, що, як, чому, через що

 

(До речі, як показує ФБ, в Україні чимало людей з прізвищем Донде.)

А значить, ціною невеликої смислової зміни, яка не порушить загального настрою поезії та її головної ідеї, можемо в точності відтворити головний музичний акорд оригіналу:

Ізнов золота дорога дроздів забирає... донде?

Ізнов золота дорога забирає рози... о, донде?

Ізнов золота дорога мене забирає...

                                                         Донде

так буде, осене? Донде, дрозди і рози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ну або так, може, навіть краще і точніше (використавши це слово у значенні «з якої причини»):

Золотою дорогою дрозди відлітають... донде?

Золотою дорогою рози відходять... донде?

Золотою дорогою сам я крокую...

                                                         Донде

і куди, осене? Донде, дрозди і рози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рідкісний дарунок перекладацької долі!

Люіс Карльос Льопес. Благовіст

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Благовіст

Уламок місяця, який уже не сяє,

лиш мріє несміливо. Десь на пристані

матроса спів, журливий і відчайний,

все запинається в тумані виннім.

Море із вигином його котячим

зневажене міцним майдану біцепсом;

воно шумить, на берег набігаючи,

із мірністю строфи олександрійської.

Я думаю про тебе, я кохаю

тебе все дужче, бо мене проймає

сум, бо з маленької дзвіниці лине

плач дзвоника, його квиління ніжне,

а жаби славлять зиму словом пишним

за альфабетом з однієї літери...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)