Пабльо Неруда. Біла чапля

Зі збірки «Пташине мистецтво» (1966)

Біла чапля

Нерухомий сніг, який має

двоє довгих ніг, у лагуні,

білий шовк, який має

сніжне тіло — така ця рибалка.

Чому вона так замислилась?

Чому жде, стоячі на одній нозі,

чоловіка свого білосніжного?

Чому спить у воді навстоячки?

Чому спить з очима розплющеними?

Чи заплющує білі очі колись?

Й чому, в біса, ти звешся чаплею?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Оповідка про койота і барабан

Зі збірки «Пісні птаха і сеньйори»

Оповідка про койота і барабан

Раз побачив Койот, як хлоп’я

вистукувало на забутому барабані,

і подумав: «Місяць звучить, мов солдат».

А потім, як хлопчик заснув,

цікава тварина схотіла

і собі пограти на місяці —

та розірвала. І виявивши,

що всередині він пустий,

промовила: «Місяць — це вітер».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Півень-флюгер

Зі збірки «Пісні птаха і сеньйори»

Півень-флюгер

Півень-флюгер не піє

світової зірниці —

зіркова його пшениця.

Хоча крутиться моє щастя,

немов під поривами вітру,

та ім’я твоє не співаю.

Про що йдеться мені, розумієш?

Даремно слова в мене просиш,

як дарую тобі свою тишу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Поет прощається з птахами

Зі збірки «Пташине мистецтво» (1966)

Поет прощається з птахами

Провінційний поет пташиний,

я приходжу і йду по світу,

беззбройний, простий,

насвистуючи,

цікавий

до сонця певного,

до дощу,

його мови скрипкової,

і до шквалу складу холодного.

Так так так так так так —

відчайдушно пташиний

і не можу змінитися,

і хоча мене не запрошують

птахи до палацу зеленого,

до неба чи до океану,

до розмови, а чи до бенкету,

та приходжу я без запрошення

і пильную їх без пересуду:

жовті щиглики,

чорнії дрозди,

і баклани — рибалки темнії,

і шпаки з металевим відблиском,

солов’ї,

колібрі вібруючі,

перепілки,

орли одвічнії,

від чилійських гір невідіймані,

і чилійські шпаки

з грудьми в чистій крові,

гнівні кондори,

і прості дрозди,

нерухомі сови,

мов завмерлі у небі,

і юрки, на чиїх трелях вчився я,

птахи меду і корму,

кольору й білини,

птахи піною короновані,

чи в піщаному одязі скромному,

птахи думливі, що розпитують

землю — й тайну її видзьобують,

атакують риштунки велета,

серце дерева вивільняючи,

чи будують з глини, соломи й дощу

для кохання дім і для пахощів,

садівничі ніжні чи злодії,

винахідники сині музики

чи безгучні свідки

світової зорі.

Я, поет

народний, провінційний, пташиний,

виходив цілий світ в пошуках життя:

все про землю дізнався

просто від птахів

і довідався, де літає вогонь;

я розтрачував сили не дарма —

безкорисливість нагороджена:

я розправив крила своєї душі

і застій наді мною влади не мав.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Коні

Зі збірки «Пісні птаха і сеньйори»:
— цикл «Коррідо і пісні»

Коні

Коні!

Далекі коні

на рівнині...

Від місяця

до грудей

стукіт лине!

Коні!

Забуті коні

у саванні.

Стирає час

сумні шляхи

кохання!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Коррідо — латиноамериканська форма пісенних балад.

Пабльо Антоніо Куадра. Народження сонця

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Народження сонця

Я винаходив нові світи. Я вимріював ночі

з невимовних матерій. Творив променисті світила,

вибóрні зірки, що ставали такими близькими,

якщо дивитись на них, примруживши очі.

            Ніколи, одначе, мені

не повторити той перший день, коли наші батьки

вийшли зі своїми племенами з вологої сельви

і подивилися на схід. І почули ревіння

ягуара. Пташиний спів. І узріли,

як звелася людина із паленіючим видом.

Юнак з осяйним обличчям,

чий погляд палкий висушував трясовиння.

Високий розпашілий юнак із палаючим видом.

Чиє обличчя осявало світ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Мертвий ягуар

Зі збірки «Нікарагуанські поезії»

Мертвий ягуар

Труп ягуара снить останньою здобиччю,

й у маленькому небі, синьому і простиглому,

            у його зіниці захованому,

невсипущі грифи окреслюють чорні кола

над коров’ячим кістяком місяця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В оригіналі поезія називається «Мертвий тигр», оскільки в деяких країнах Латинської Америки слово tigre (тигр) є розмовною назвою ягуара. Що й не дивно, бо ягуар — «третій за розмірами у світі і найбільший та найсильніший представник родини котячих в Новому Світі» (з Вікіпедії).

Рубен Даріо. Мажорна симфонія в сірих тонах

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Varia» (лат.: Різне)

Мажорна симфонія в сірих тонах

Мов в склі величезнім, срібленім зі споду,

відсвічує в морі карбований цинк

небес — і пташів’я розкраює полиск

глибин блідо-сірих відбитком своїм.

А сонце, мов куля скляна непрозора,

течеться, що хворе, насилу в зеніт;

у затінку вітер морський спочиває,

і чорна сурма його поруч лежить.

Під пристанню хвиль животи олив’яні

гойдаються — і ніби стогін стоїть.

Вмостившись на койлі і люльку діставши,

моряк сивочолий спогадує пляжі

далеких повитих туманом країв.

Цей вовк вже старий. Колись світле обличчя

бразильського сонця вогонь опалив,

шалені тайфуни китайського моря

дивились, як джин свій із фляшки він пив.

І піні солоній, просоченій йодом,

знайомі давно ці линви тугих жил,

ці м’язи атлета, цей вид червінковий,

кучері й картуз з полотна для вітрил.

Із диму, що пихкає й кублиться з люльки,

встає, мов з туманної далечини,

той край, до якого його бригантина,

вітрила розправивши, вийшла колись...

Тропічна сієста. Старий в півдрімоті.

Все в сірих тонах. І у цій сірині

здається, неначе обвід горизонту

хтось дуже великий розтер, розтінив.

Тропічна сієста. Лиш древня цикада

все пробує голос гітари хрипкий

і свірка прелюдію гра однобірно

на скрипки своєї єдиній струні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Кохання і сьєра

Кохання і сьєра

Хребтами скель смурних і попелястих

самотній вершник їхав в час вечірній,

і було чути, як між гір котилася

грози і грому куля олив’яна.

Аж раптом спалах блискавки. І ставма
кінь звівся над бескидом прямовисним,
що просто перед ним був. А верхівець
рухом міцним звернув його до плаю.

Освітлився в ту мить немов відбиток

 — в великій хмарі з рваними краями —

гори або мов блискавка камінна,

лиш легша і тендітніша, й побачив

над нею лик — коханої! І скрикнув:

«Померти у цих скелях неласкавих!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)