Сиртакі

— Damn it, boss, I like you too much not to say it. You’ve got everything... except one thing: madness. A man needs a little madness, or else...
— Or else?
— ...he never dares cut the rope and be free.
     Are you angry with me?
— ...Teach me to dance. Will you?
— Dance? Did you say dance?! Come on, my boy!
З фільму «Alexis Zorbas»

Я танцюю сиртакі на пустельному пляжі
й регочусь на все горло, п’ючи вітер п’янкий,
і нічого не треба, і нема що втрачати —
лише сонце і вітер й усміх серця легкий.

Цей танок — чоловічий, в ньому втрати і рани,
в ньому сміх самовільний, повний сили життя,
так танцюють блукальці, моряки і цигане
і, коли мені сумно, так танцюю і я.




Хоакін Пасос. Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Наче Кармельська Діва,
ти народиш дитя
на туберозовім ложі.

Наче Кармельська Діва,
та народиш дитя,
хлоп’ятко, смагляве і гоже.

Мов у печері глибокій,
та народиш дитя
завтра удосвіта.

Небо стає шарлатним
при народженні сонця,
так і ти народиш дитя,
забарвлена кров’ю.

Тубероза кольору крові,
ти народиш дитя,
кров кольору туберози.

Усе Ніндірі танцюватиме
навкруги твого ложа,
ти народиш дитя —
воно вже танцює у лоні.

Наче Кармельська Діва,
ти народиш дитя
на туберозовім ложі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Плавання

Плавання

— Я відпливаю, кохана.
— Коли не візьмеш з собою,
я забуду тебе, капітане.

Капітан на містку дрімає
під укривалом зоряним
і знову чує слова її:
«Коли не візьмеш з собою!..»

Із далекого моря вертає,
зелений папуга на рам’ї.
«...Я забуду тебе, капітане!»

І знов у морі з єдиним другом,
своїм зеленим папугою.
«Капітан, я тебе забула!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку
коником дерев’яним.
Розплющило очі хлопчисько —
а коника і немає.
Тим же коником білим
снить наступної ночі.
Гукає, схопивши за гриву:
«Тепер утекти не зможеш!»
І тої самої миті
хлопчик ізнову прокинувся:
кулачисько стиснене міцно,
а коник, мов хмарка, відлинув!
Лишився в задумі хлопчик:
«Мабуть, насправді коника
і не було ніколи».
Та й більше не снив про нього.
Ось уже він і парубок,
кохання ввійшло в його юність,
і він питає кохану:
«Ти насправді існуєш?»
А ставши старим і сивим,
«Усе — лише сон, — подумав, —
і коник у сновидіннях,
і справжні коні на луках».
Зачувши смерті наближення,
«Ти — сон?» — питає востаннє
у серця свого. Чи збудився?
Хто знає...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Не було нікого...

Не було нікого...

— Не було нікого. Вода.
— Нікого? Вода не є кимось?
— Нікого нема. Просто квітка.
— А хіба квітка — ніхто?

— Нікого нема. Лише вітер
повіяв. — То вітер — ніхто?
— Нікого немає. Ілюзія.
— А ілюзія не є кимось?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я не повернуся

Я не повернуся

Я не повернуся. І ніч
мовчазна і спокійна
колисатиме світ
у промінні самотнього місяця.

У  вікно це розчахнене
після зникнення мого тіла,
за моєю душею шукаючи,
увійде свіжий вітер.

І не знаю, чи буде хтось
у відсутності цій подвійній
чекати й леліяти спогади
у сльозах та із ніжністю.

Та залишаться зорі і квіти,
легкі зітхання й надії,
і кохання в алеях тихих
під зеленим склепінням.

І розіллються знову
звуки цього піаніно,
але в тиху ніч за вікном
не порине погляд замислений.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Вечір тропіків

Вечір тропіків

Тут вечір — печально-сірий.
Море стає оксамитовим,
і небо, сумом повите,
глибшає.

Здіймається стогоном гіркість
безодні раптово розчахненої.
І, чуючи співи вітру,
хвиля плаче.

Хиткі скрипалі туману
прощають мируще світило.
А з пінної білі злинає:
Помилуй!

У небесах розливається
нез’ясненна гармонія,
і вітер відносить печальну
пісню моря.

Із горизонту, мов з горну,
лунає дивна симфонія —
ніби голос гори
вібруючий і глибокий.

Ніби звучить Невидиме...
Ніби зринає у вітер
дикого лева жахливе
ревіння.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. «Помилуй!» — «Miserere mei, Deus», псалом 50, покладений на музику італійським композитором Грегоріо Аллегрі ймовірно в 1630-ті роки.

Рубен Даріо. Монтевідео

Монтевідео

Монтевідео, срібна чара кована,
в якій краси виборної — по вінця.
Під небом чарівним земля обіцяна,
квітина між містами, сад казковий.

Палкими ліліями вквітчано сувої,
де подвиги твоїх героїв списано,
Ла-Плата досі горда чином лицарським
і пастухів твоїх, й кентаврів-воїв.

Та скарб твій справжній, музика і грація,
аристократія божественної праці,
рози твої й твердиня непорушна, —

то є твоє жіноцтво — нагорода
твоя, самоцвіти в короні твого роду
й поезія, що живить твою душу!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Монтевідео — столиця і найбільше місто Уругваю, розташоване на північному березі Ріо-де-ла-Плата, рукава Атлантичного океану, який відділяє південне узбережжя Уругваю від північного узбережжя Аргентини.

Октавіо Пас. Перехід

Перехід

Тендітніша
                      за уста
за краплину води
                               за повітря

Твоє тіло є власним... відбитком

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)