Франсіско де Кеведо. Я камінь в мученстві без переходу...

Зі збірки «Антекерський співаник»
Я камінь в мученстві без переходу...

Я камінь в мученстві без переходу
і віск у найніжнішому коханні,
мудрець у благородному стражданні
і кеп, що вперто чинить собі шкоду.
 
Смілець, що проти глузду йде походом,
й боюн: «А раптом втримаються здання?»,
людина між відчаєм й сподіванням
і звір, спокійний в будь-яку негоду.
 
В твоїй зневазі — крижаному тлінні,
між язиків прикро-жаркого пломеню,
я — саламандра, що вволя твої хотіння;
 
моїх віч чоловічки у полоні
твоїх віч недосяжних стали плинними
духами вод у двох річках солоних.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Перекладацький коментар
 
В останньому тривірші оригіналу

y las niñas de aquestos ojos míos
se han vuelto, con la ausencia de tus ojos
ninfas que habitan dentro de dos ríos.

Буквально сказано таке:

Росалія де Кастро. То були небеса її духу...

То були небеса її духу...
 
То були небеса її духу, мрія мрій її найзаповітніша,
і життя самого життя, і дихання її подиху;
і було, відтоді як впала на землю пов’язь розірвана,
щось, що вбивало їй душу й що хотя робило із плоттю.
 
До життя у змаганні виснажливім, безупиннім
чула жагу незгасиму і пристрасть непогамовну,
яка реченця не має, хіба коли врешті поринуть
заплющені очі в видіння позасмертного спокою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Люїс Борхес. Дощ

Зі збірки «Творець» (1960)
Дощ
 
Пополудні день прояснився раптом,
бо дощ ретельний пада на окружжя.
Пада чи падав. Дощ то щось відчужене,
що, звісно, відбувається позаду.
 
Хто чує дощ, тому він за розраду,
бо переносить в час, в якому дружня
доля явила квіт, що зветься ружа,
і чисту барву жаркого шарлату.
 
Цей дощ, що сліпить нам шибки імлисто,
звеселить у заблуканім замісті
вороні виногрона при заході
 
у патіо вже не сущім. Вогко-росяний
вечір несе мені жаданий голос
батька, який вертається й не вмер тоді.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
В оригіналі падає «lluvia minuciosa». Слово minuciosa — не той епітет, який зазвичай використовують для дощу. Це слово означає ретельний, скрупульозний, у тлумачному словнику: minucioso — Que se detiene en las cosas más pequeñas.
«...la expresión borgeana lluvia minuciosa, que combina “lo minúsculo y constante con lo laborioso y esforzado”»  — ділиться своїм сприйняттям цього виразу Andrea Bohrn з Університету Буенос-Айреса.

Педро Салінас. Твоя форма кохання...

Твоя форма кохання...
 
Твоя форма кохання —
дозволяти себе кохати.
Твоє так, із яким здаєшся мені, —
мовчання. Твої цілунки —
пропонувати губи,
аби я цілував їх.
Ні слова твої, ні обійми
не скажуть, що ти існувала,
що кохала мене. Ніколи.
Про це кажуть мені білі аркуші,
телефони, мапи, прикмети;
ти — ні.
Й я тебе обіймаю,
без запитань, боючись,
раптом виявиться неправдою,
що ти є і мене кохаєш.
І я тебе обіймаю,
не дивлячись, не торкаючись.
Аби тільки не виявити,
запитуючи і пестячи,
цю неосяжну самотність —
із нас двох лише я кохаю.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Острів

Острів
 
Легко дісталася Острова,
мов не плила, а линула.
Поблукала між бризами.
Пробіглася бережиною.
 
Море гойдало водорості.
Висихав купальник обтислий.
Нагулявшись, заснула під деревом,
заколисана шерехом листя.
 
Яка чудова самотність!
Яка самота розкішна!
І яке ж утомне життя
в містах, що не відають тиші!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Блас де Отеро. На початку

На початку
 
Як втратив життя, і час, і усе,
що закинув, наче каблучку в водойму,
як навіть голос у хопті загубив,
мені залишається слово.
 
Як зносив спрагу і голод й усе,
що із мого на ніщо перетворено,
як навіть тіні в безмов’ї скосив,
мені залишається слово.
 
Як рота розверз, щоб побачити твар
батьківщини яснозору і моторошну,
як рота розверстого розірвав,
мені залишається слово.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Повертаючись додому

Повертаючись додому
 
Прощаючись, спускаєшся повільно
із мого неба, мжичко, щоб скропити,
дуби, якими мої гори вкрито,
й посіви ярі у моїх долинах.
 
Зичлива, попід вітром суховійним
гори й долини прагнеш напоїти
мого єства й туманом оповити
майбутнє, щоб у віру я поринув.
 
Мати Біская, з рук твоїх зелених
й січних я до посушної Кастилії
рушаю, до обіймів звички ревних,
 
адже шляхи свободи нам не милі,
як подорожнього кохання келих
глузд не скує і душу не окрилить.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка
Народжений у Біскаї (провінції Країни Басків), Унамуно був ректором Університета Саламанки, що у Кастилії.

Мігель де Унамуно. Душе моя...

Душе моя...
 
Душе моя, життя є вартим чи мізерним?
Дощем озерним!
А яким є, душе моя, твій спосіб жити?
У горах вітер!
Як ти відновлюєшся по прожитій днині?
Темінь яскині!
 
Озерний дощ! Горішній вітер! Тьма яскині!
В кожній сльозині...

Плачем є небесні дощі, що ллються без краю,
вітер також квилить, голосить, ридає,
наша печаль безутішна — печерна темнота,
дощ, і вітер, і темінь — таким є життя достоту.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Діямант

Зі збірки «Книжка поезій», 1921
Діямант
 
Діямантовим пругом
Зірка небо подряпала.
Так хоче втекти зі всесвіту
Ця світлосяйна птаха,
Що гайнула з гнізда незмірного,
Де томилася, полоняночка,
А не знала, ой, не знала,
Що ланцюга на шийці мала.

Щоб не втрапила була до дзьобу
Неземним польованцям,
Лебедям срібнолитим
На гладіні мовчання.
 
Старанно читають абетку
Вголос осокорята,
Гойдає руками мертвими
Древній сокір у такт навчання.
А на горі далекій
Мертвяки позбиралися
І жваво ріжуться в карти —
Нудне бо життя цвинтарне!
 
Жабко, заводь свою пісню!
Цвіркуне, ти ж приєднаєшся?
Хай звуками флейт наповнися
Узлісся і навіть гущавина.

А я рушаю додому.
В голові у мене кружляння
Двох лісових голубок.
Ген на овиді опускається
Ковчег дня у небесні води.
Норія часу жаска!
 

Листопад  l920 (Гранада)
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, найпоширенішим її різновидом є водочерпалка. Льорка не раз згадує норію у своїх поезіях, див. «Поле» та «Ідилія», але,  що цікаво, щоразу з иншим емоційним навантаженням.

Сокір, він же осокір — чорна тополя.

Кілька слів щодо рими. 

Федеріко Гарсія Льорка. Поле

Зі збірки «Книжка поезій», 1921
Поле
 
Під попелястим небом
Білі дерева.
Вугільно чорніє
Стерня спалена.
На рані заходу
Керва запекла.
А гора бгається
Споловілим папером.
Никне байраками
Курява стежка.
Недвижні затони.
Каламутні джерела.
Сірину червонясту
Дзвоном пронизують череди.
Стара матінка норія,
Відчитавши розарій, завмерла.

Під попелястим небом
Білі дерева.

 
Примітки
Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, наприклад водочерпалка. Цей образ не один раз зустрічається у поета — див. поезії «Діямант» та «Ідилія», — але цікаво, що в цих двох поезіях він несе різне емоційне навантаження.
Розарій (від лат. rosarium — трояндовий сад) — традиційний цикл християнських молитов, які читають, перебираючи спеціяльні чотки, що їх також називають розарієм.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Росалія де Кастро. Що, серденько, тікаючи від себе...

Що, серденько, тікаючи від себе...
 
Що, серденько, тікаючи від себе,
так нерозумно в инших ти шукаєш?
Якщо в тобі засох фонтан отухи,
то хочеш всі їх бачити зачахлими.
Але так рясно визоріло небо
і стільки квіту на землі духмяного!
Хоча... не ті вони, що ти любила
і що тебе любили, лебедахо.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Це мій дім

Зі збірки «Лиш поки що» (19481950)
Це мій дім
 
Поза сумнівами. Це мій дім,
тут я стався, і тут
плекав грандіозні ілюзії.
Це мій дім, загублений в часі.
 
Настає осінь, і він захищає мене,
приходить весна, і він мене засуджує.
У мене мільйони гостей,
що сміються й їдять,
злягаються і сплять,
грають і розмірковують,
мільйони гостей, що нудяться
і потерпають від снищ і нервових зривів.
 
Поза сумнівами. Це мій дім.
Перед ним проходять
усі собаки й дзвіниці.
Але в мій дім ударяють блискавки,
і одного дня вони розколють його надвоє.
 
А тоді — не знаю, де знайду прихисток,
адже усі двері ведуть геть зі світу.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ісаро Андрес Селайета. Щастя

Щастя



Я аж горю через одне питання —
така цікавість мене взяла.
Я аж горю через одне питання —
така цікавість мене взяла.
 
Хто то стане, ай, хто то стане, кого називатиму «щастя моє»?
Яким буде, яким воно буде, яким воно буде, щастя моє?
 
Я аж горю через одне питання,
така цікавість мене взяла.
Я аж горю через одне питання,
така цікавість мене взяла.
 
Хто то стане, ай, хто то стане, кого називатиму «щастя моє»?
Яким буде, яким воно буде, яким воно буде, щастя моє?
 
Пахне літньою грозою, це певне,
Очей блакитних погляд ревний, запевне, запевне, запевне.
 
Нещодавно перетинало
людний майдан при моїх очах.
Нещодавно перетинало
людний майдан при моїх очах.
 
Куди верстає шляхи-дороги, гаптує стежку щастя моє?
Чого шукає, за чим шукає, за чим глядає щастя моє?
 
Пахне літньою грозою, це певне,
Очей блакитних погляд ревний, запевне, запевне, запевне.
 
Озирнулось і глянуло в вічі — присяйбо!
І підморгнуло мені значливо, присяйбо, присяйбо, присяйбо!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Алехандро, Ана Магдалена. Розкажи мені про море, моряче

Розкажи мені про море, моряче



Кажуть, що у морі весною
синявих биків можна стріть —
пронесуться і зникнуть у мить
у злотавім Сонця покої...
Й [Тільки] вихор розтривожить блакить...               [Строго кажучи, ритмічно це слово зайве,  
Кажуть, що у морі весною                                         але якщо проспівати  з ним, це лише 
синявих биків можна стріть.                                      додасть мелодії шарму.]
 
Розкажи про море, моряче.
Розкажи мені,
чи це правда усе.
Бо з вікна я моря
не бачу.
Вітер навіть паху
його не несе.
Розкажи про море, моряче.
Що ти відчуваєш,
коли ти у нім?
Із вікна я моря
не бачу,
із вікна тут моря
не видно зовсім.
 
Ще я чув, моряче, що кажуть,
мов блукає з давніх давен
корабель, якому не важить
геть ніщо, крім співів сирен.
Корабель сміється і плаче,
співи бо солодкі й сумні,
й більш йому нічого не важить...
 
Розкажи про море, моряче.
розкажи про море, моряче, мені.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
 
Текст цієї пісні часто приписують Рафаелеві Альберті, іноді вказуючи, що це вірш зі збірки «Моряк на суходолі» (там його точно немає!). Але на диску співачки Марісоль, на якому 1976 року уперше вийшла ця пісня, як її авторів зазначено лише композитора Мануеля Алехандро (Manuel Alejandro) та його дружину, яка писала під псевдонімом Ана Магдалена (Ana Magdalena). Сам Мануель Алехандро так описує історію появи пісні на своєму офіційному каналі (https://www.youtube.com/watch?v=Xt7zbQ9Dx-E&ab_channel=ManuelAlejandroOficial):

Хуліа Прилуцкі Фарні. Батьківщина

Батьківщина

Ти народився десь. І тайна в тім,
— така, що не змінити й не оскаржити, —
що покохаєш край цей, наче свій,
й він вабитиме, наче сутність власна.
 
Місце, яке так болісно лишити
й де прагнеш оселитися назавжди,
де ґрунт, з якого вийшов у світи,
сильніший за бажання не спинятись,
де мимохіть розтиснеш кулаки
і вклякнеш для жаданого відгалу,
де з гордуванням дивиться блакить,
в якому нетерпимість і відчайність,
де не бувати справжній самоті
й на кожному порозі твій пристанок.
 
Де хочеш ти орати. Й народить.
І вмерти хочеш, отака є батьківщина.
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки 
Хуліа Прилуцкі Фарні народилася в Києві у 1912, кілька дитячих років провела у Саламанці, в Еспанії, а більшу частину життя в Аргентині. Серед друзів її батьків були еспнський письменник і філософ Мігель де Унамуно, аргентинський художник Беніто Кінкела Мартін та аргентинський юрист і політик Альфредо Паласіос.
Хоча цю поезію, як це є традиційним для еспанської мови, римовано асонансами, самі ці асонанси нетрадиційні — вони властиві радше українській ніж еспаномовній поезії, — бо ненаголошені голосні, що слідують за останньою наголошеною, тут здебільшого не збігаються.

Хорхе Люїс Борхес. Гітара

Гітара
 
Я побачив Пампу
з патіо будинку в Буенос-Айресі.
Коли я увійшов, її не було видно.
Вона лежала собі верчика
десь у надрах рвучкої гітари.
Аж раптом випросталася,
щойно правиця стялася зі струнами.
Не знаю, що саме вони прикликали;
мабуть, то був вітер із Півночі,
та я побачив Пампу.
Цілі оберемки неба
над пучечком трави.
Самотній пагорб
зусібіч оточений застиглими відстанями,
а згори все падали й падали
нові і нові ліги.
Я бачив таку простору рівнину,
що Богові не треба було в ній пригинатись,
єдине місце у світі, де він міг прогулятися вільно.
Бачив зморену Пампу,
яку колись жахали люті набіги місцевих племен,
що тепер живуть у непорушному спокої, замирені.
Я бачив усе це одночасно,
поки струни крушилися
у такому, як оцей, хитливому ритмі сарандео.
(І бачив також її,
ту, що пам‘ять про неї оживає у будь-якій музиці.)
Аж поки пристрасна гітара
вибухнула раптовим катаклізмом,
і мене облягла тиша,
і життя стало понуро завмирати.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітки 

Пампа — південноамериканська степова рівнина. Це не власна назва, написання цього слова з великої літери є в цій поезії поетичним засобом.

Патіо — внутрішній дворик.

Ліга — міра довжини, 5,5 км.

Сарандео (есп: zarandeo) — жіноча танцювальна фігура в багатьох аргентинських танцях, коли жінка танцює для чоловіка і красиво розмахує спідницею, показує, яка вона гарна, а він в цей час танцює для неї сапатео (zapateo) — фігури на кшталт чечітки. Про це розповіла мені Ірина Корсак (яка знає, здається, геть усе про аргентинський фольколор, Аргентину і загалом Латинську Америку) — і я їй дуже за це дякую.

Ця поезія являє собою цікавий приклад римованого верлібру (саме верлібру, бо попри її наявність, рима тут не є регулярною, а отже, вірш залишається вільним — vers libre). Рима тут асонансна, при чому, на відміну від типово еспанського асонансу, голосні, що слідують за останнім наголошеним голосним кожного вірша, тут не збігаються (тобто це такий собі чистий асонанс, як його визначає Ігор Качуровський). Рядки римуються десь підряд, десь через один-два, основна рима на А, однак з 7-го рядка від початку з’являється рима на Е, спочатку епізодично, ближче до кінця вона починає домінувати, а в кінці знов активно проявляється рима на А. При чому це римування підтримується і внутрішними асонансами у «сильних долях» віршів цього твору. У перекладі цей ефект зберігся, його базові асонанси — А та І. Подібне римування має поезія Крайобраз Федеріко Гарсії Льорки.

Хуан Хельман. Запитання

Запитання
 
«що ми робимо у приватному житті то наша справа» сказали
Шість божевільних медсестер із каролінської лікарні «Пікапун»
колихаючи грудьми
із солодкістю такою схожою на Бога

а якби Бог був жінкою? сказав хтось
а якби Бог був Шістьма божевільними медсестрами з «Пікапун»? хтось промовив
і якби /додав вінБог солодко колихав своїми грудьми?
а якби Бог був жінкою?

про Шістьох ходили слухи
їх бачили коли вони виходили з підозрілих помешкань із сумним поглядом вуст
їх бачили в ліжку в готелі «Бат»
по всій «Пікапун» бачили як вони злягалися з кравцями чоботарями м’ясниками

а хіба Бог не виходить із помешкань із сумним поглядом вуст? сказав хтось
а якби Бог був жінкою?

Божі цицьки! білі Божі стегна! молочні! сказав він
Боже молоко! кричали з дахів усього міста

ото ж вони його і спалили
розвели високе багаття біля підніжжя Східного пагорба
а заодно спалили Шістьох божевільних медсестер із «Пікапун»
усі вони були блондинками і щодня бачили смерть на роботі

тільки й того
так закінчується смертний і безсмертний трепет у Кароліні та інших господах Божих
а якби Бог був жінкою?
а  якби Бог був Шістьма божевільними медсестрами із «Пікапун»? хтось промовив
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хайме Сабінес. Закохані

Закохані
 
Закохані мовчать.
Кохання — найтонша тиша,
найтрепетніша й найнестерпніша.
Закохані шукають,
закохані — це ті, хто покидає,
ті, хто зраджує, ті, хто забуває.
 
Серце їм підказує, що не знайдуть ніколи,
не знаходять, шукають.
Закохані ходять, мов божевільні,
бо самотні, самотні, самотні,
даруючи себе, віддаючи себе щоразу,
плачуть, бо не можуть врятувати кохання.
 
Кохання поглинає їх цілком. Живуть одним днем,
не спроможні, не здатні існувати инакше.
Вони завжди в русі,
постійно кудись ідуть.
Чекають,
не на щось, просто чекають.
 
Знають, що ніколи не знайдуть.
Кохання — це вічне відтермінування,
завжди наступний крок, іще один, ще один.
Закохані — це невситимі,
це ті, хто завжди — по щастю! — мають бути самотніми.
Закохані — це гідра оповідання.
 
Замість рук у них змії.
Їм на шиях набрякають жили,
також подібні на змій, аби їх задушити.
Закохані не можуть спати,
бо коли вони заснуть, їх з’їдять черви.
У темряві розплющують очі,
і їх поймає жах.
Під простирадлом намацують скорпіонів,
а ліжко пливе, мов по озеру.
 
Закохані божевільні, просто божевільні,
без Бога і без диявола.
Закохані виходять зі своїх печер,
тремтячі, голодні,
полювати на привидів.
Сміються з людей, які все знають,
з тих, хто любить вічно, незрадливо,
з тих, хто вважає кохання
світильником із невичерпним запасом олії.
 
Закохані бавляться: ловлять воду,
татуюють дим, не йдуть.
Вони грають у довгу сумну гру кохання.
Ніхто не має здаватися.
Кажуть, що ніхто не має здаватися.
Закохані соромляться будь-якого утворення.
Пусті, порожні від ребра до ребра,
за їхніми очима колобродить смерть,
і вони тиняються, плачучи, до світанку,
в якому болісно прощаються поїзди та півні.
 
Іноді вони відчувають запах новонародженої землі,
жінок, що сплять із рукою на розкішниці,
вдоволених,
потоків ніжної води та кухонь.
Між губами закоханих починає наспівуватися
невивчена пісня,
і вони йдуть плачучи, оплакуючи
прекрасне життя.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Ліма. З книжки «Один день, один кіт»

У домі поета немає стін
вітер гуляє чистим аркушем
кіт чимдуж
тримає слова
як мишу
уві сні
 
🐾
 
Кіт ставить одну лапу
в реальність
а тоді другу
(обережно)
у потаємне
звідки дивиться на нас
одним оком
ніби кажучи
я тут
але зараз
повернуся
 
🐾
 
Не хвилюйтесь
якщо уночі
вирушає у два
(чи три) різних місця
одразу
 
у нього
багато справ там
де людина
його не бачить
 
🐾
 
Щоб вертатися
спати
до світанку
кіт має бути
пунктуальним
як
аврора
 
(шляхетність зобов’язує)
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фріда Кало. Тихе життя...

Тихе життя...

Стій непохитно, дерево надії.

Тихе життя...
дародавець світів...
Поранені олені.
Вбрання «теуана».
Смутки, промені й сонця,
приховані ритми,
«Дівчина Маріана»,
такі живі фрукти,
смерть віддаляється,
лінії, форми, гнізда,
руки будують,
розплющені очі,
чутливі Дієго,
усі сльози, 
такі світлі.
Космічні істини,
що живуть без шуму.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки
 
«Стій непохитно, дерево надії» («Árbol de la Esperanza mantente firme.») — автопортрет Фріди Кало, написаний 1946 року, коли вона зазнала складної операції на хребті.
 
«Поранені олені» — відсилка до картини Фріди Кало «El venado herido» («Поранений олень»), на якій вона зобразила себе у вигляді оленя з її власним обличчям, пораненого багатьма стрілами.
 
«Вбрання “теуана”» — традиційний жіночий святковий стрій сапотеків, індіанського народу, що мешкає в Мексиці. (Вбрання походить з регіону Теуантепек, що в Охаці, звідси його назва.) Фріда Кало зробила його своїм повсякденним одягом, це вбрання можна побачити на ній  на багатьох її світлинах та автопортретах.
 
«Дівчина Маріана» — донька Едуардо Морійо Сафи (Eduardo Morillo Safa), який був близьким другом Фріди Кало. Її портрет (Retrato de Mariana Morillo Safa) Фріда написала у 1944 році.

 

Фріда Кало. Ранені птахи

Ранені птахи
 
Ранені птахи ширяють у небі
на зламаних крилах зі співом печальним.
Шукають свободи, яку в них віднято,
і прагнуть ізнову стати щасливими.
 
Їхнє часом обтріпане, виблякле пір’я
говорить про рани, давні і свіжі.
Та ніщо не зупинить їхнього лету
у вись, де чекає на них їхня доля.
 
Ці ранені птахи, символи боротьби,
нам показують: попри усі перешкоди
можем знятися в літ й в нім знайти супокій.
В наших шрамах є наша сила.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франс Тамайо. Мовить Олімп

Мовить Олімп
 
Гордим я був, як і належить вершині,
А моя юнь була морем, яке співає.
Отже зоря вже не сходитиме над вершиною?
Й я тепер став, наче море, що не співає?
Ти без насмішок дивись, Мевію, на вершину,
Ані у море не плюй, яке вже не співає.
Якщо блискавиця була, я не дарма був вершиною,
І є більшим мовчання моє, аніж море, яке співає.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Мевій — поет, який згадується у «Буколіках» Вергілія (вірші  90–91 третьої еклоги), вочевидь, як приклад поганого поета.

Франс Тамайо. Невидима гадюка

Невидима гадюка
Романс аймара
 
Який аромат випускає
дурманний твій темний вид!
Наче квітка, вбирає
мій цілунок твій темний вид.
Яка ваба необорима
огортає твій темний вид?
То гадюка незрима
свої чари влила у твій вид.
 
Птахи просто у леті бистрім
непритомніють, вчувши твій спів.
Солодкою труйною пристрастю
смерти пульсує твій спів.
Яка ласка огидна
дробить на кристали твій спів?
То гадюка невидна
жагою сповняє твій спів.
 
Твої стегна хитає від жару,
який струмує в тобі!
Мов на гойдалці-човнику, пару
моя пристрасть знаходить в тобі!
Що за жахлива химородь
твоїм тілом трясе, далебі?
То гадюка невидима
божевільно танцює в тобі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Айма́ра — один з індіанських народів, який мешкає у високогірних районах Болівії та Перу.

Хуліо Кортасар. Із циклу «П’ять останніх поезій для Кріс»

1.
 
Оце зараз пишу птахів.
Я не бачу, як вони з’являються, не обираю їх,
вони раптом тут, отак просто,
зграя птахів, що
одна
по
одній
сідають на дроти сторінки,
гомонять, щось дзьобають, злива крил,
і я, не маючи для них хліба, просто
споглядаю, як вони з’являються. Правдоподібно,
то є дерево,
а може,
кохання.
 
...
 
5.
 
Не втомлюватиму тебе іще віршами.
Нехай я, припустимо, сказав
хмари, ножиці, повітряні змії, олівці,
і, може, якоїсь миті
ти посміхнулася.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Моліна. Поривання

Поривання
 
От би зродитись у часи відваги,
в часи кохань, завоювань і битов,
коли солдатів, збоїв і монахів
в розбурхані моря штовхала згага
побачить землі, досі не відкриті, —
 
не в ці сумні, коли немов обмежувальну
накреслено всім пориванням лінію
і сам я пристрасність змінив на обережність
й самотній, ранний, все стою на узбережжі
й дивлюся на межу між синню й синню!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Люїс Борхес. Емануїл Сведенборг

Емануїл Сведенборг
 
Поміж — і осторонь людей він слідував,
Вищий над їхню метушню даремну;
Та називав на ймення потаємні
Тих янголів, з якими був бесідував.
 
Очам земним побачив недоступне:
Космічних тіл палаючі дороги,
І кришталеві лабіринти Бога,
І інфернальні насолоди переступні.
 
Знав, що Блаженство райське, як і Пекло
Живуть в душі, в її фантазіях мітичних;
Мов грек, він усвідомлював, що Вічности
 
Причетні ми, бо день наш — її дзеркало.
Вкарбовано в його латині строгій
замежні речі без коли й для чого.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

У перуанського поета Сесара Вальєхо (1892–1938) є сонет «Пальто, капелюх, рукавиці», останній рядок якого з усією очевидністю перегукується з останнім рядом цього Борхесового сонета:

el cómo qué sencillo, qué fulminante el cuándo!

у перекладі:

«коли — негайним стало і як — видима річ!

Борхес, який видав збірку, до якої входить цей сонет, у 1964 році, звісно, читав, Вальєхо, бо то поет світового рівня, але як пояснити цей перегук: чи це алюзія або омаж (данина поваги), чи просто щось, що застрягло в підсвідомості і так реалізувалося, а чи звичайний збіг — про то ми не дізнаємось.

Франсіско де Кеведо. Тога, забарвлена отроєм тірським...

 – XCVII b –
Багатий і щасливий Лукас у своєму палаці, але він є жалюгідним
 
Тога, забарвлена отроєм тірським
і тьмяним, захололим уже злотом,
вгорта тебе коштовностями Сходу,
та твоє страдництво, о Ліхасе, вже близько.
 
Підступне щастя зчарувало блиском,
та твій делірій ув оманливій пишноті
ховає темний жах, печать скорботи,
бо то гадюка, що з лілеї їддю бризка.
 
Виклик Юпітерові ти палацом кидаєш,
він в зорях злотих — та це облуди,
ти вже вмираєш, хоч про те не відаєш.
 
У славі й владі над всіма й усюди,
для тих, хто суть твою пізнає глибше,
ти є лиш тліном, порохом і брудом.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Свої коментарі до сонета, де розповідається, чому тога «забарвлена отроєм тірським» і хто такий Ліхас, а також про инші цікаві речі, я розмістила в кінці цього допису, оскільки вони доволі розлогі.

Франсіско де Кеведо. Обравши спокій і життя відлюдне...

– CXV –
Насолоджуючись самотністю і своїми студіями, автор написав цей сонет
 
Обравши спокій і життя відлюдне,
сюди із нечисельними книжками
я віддалився, бо мене чекали,
бесіди з мертвими, кого очам лиш чути.
 
Навіть коли я їх не міг збагнути,
мене, завжди відкриті, підпирали
й до сну життя, недремні, промовляли
безгучними своїми контрапунктами.
 
Звільни ж від смерти мстивої наруги
великі душі, що зламали її правила,
мій друже, дон Хосеф, магістре Друку.
 
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток,
як нас навчала й тим удосконалила.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цей сонет є автобіографічним і стосується періоду 1619–1621 рр., коли Кеведо, який брав активну участь у культурному та політичному житті тогочасної Еспанії, змушений був усамітнитися у своєму маєтку Torre de Juan Abad  після падіння герцога де Осуни, якому він служив.

Цікаво прокоментувати рядки:
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток...

Це відсилка до давнього звичаю рахувати хороші та погані дні за допомогою білих та чорних камінчиків (cálculos) відповідно. Щодо походження цього звичаю немає певности, різні стародавні джерела приписують  його фракійцям, скіфам та иншим східним народам  але він точно був добре відомий, якщо не практикувався в Римі. Латинські поети неодноразово використовували образ «білого каменю», щоб позначити особливо щасливий день. 

Льопе де Вега. Сонет 16. Закоханий у діву-Місяць пишну...

Сонет 16
 
Закоханий у діву-Місяць пишну,
у ніг Атланта сидить Ендіміон
і наріка, аж ревність б’ється в скроні:
«Хто сталим серед змін твоїх залишиться?
 
З тобою меншає віра моя — і більшає,
явилась ти — і лик сховала скромно,
ось ти ясна, ось хмуро-похоронна,
ось виступаєш горда і неспішна;
 
то ти закохуєш противні індії,
поки вмираю, бо не бачу твої лиця,
то вернеш, внявши гіркому лементу».
 
Аж чує: «Чом ти плачеш? — мовить Клітія. —
Ти ж любиш ту, яка холодить, — Місяць,
не сонце, яке спопеля дощенту!»
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...

Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...
 
Серце моє ввійшло у несказанне
ніщо — немов пташина, що поринула,
від дітлашні рятуючись, тремтлива,
в сліпучу тіняву закинутої зали.
 
Ось перед нею безкінечність зяє —
оманлива ілюзія, і сливе
отямившись, летить вона зі співом
в манку олжу, сіянням пронизану.
 
Вона вдаряється об низьке небо,
та, повагавшись, знов летить і знову
і зрештою, замучена й розбита,
 
нетямлячись від відчаю і требу,
падає в кут і захлинаєсь кров’ю,
й крило холоне, немічно розкрите.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)