Закохані
Закохані мовчать.
Кохання — найтонша тиша,
найтрепетніша й найнестерпніша.
Закохані шукають,
закохані — це ті, хто покидає,
ті, хто зраджує, ті, хто забуває.
Серце їм підказує, що не знайдуть ніколи,
не знаходять, шукають.
Закохані ходять, мов божевільні,
бо самотні, самотні, самотні,
даруючи себе, віддаючи себе щоразу,
плачуть, бо не можуть врятувати кохання.
Кохання поглинає їх цілком. Живуть одним днем,
не спроможні, не здатні існувати инакше.
Вони завжди в русі,
постійно кудись ідуть.
Чекають,
не на щось, просто чекають.
Знають, що ніколи не знайдуть.
Кохання
— це вічне відтермінування,
завжди наступний крок, іще один, ще один.
Закохані — це невситимі,
це ті, хто завжди — по щастю! — мають бути самотніми.
Закохані — це гідра оповідання.
Замість рук у них змії.
Їм на шиях набрякають жили,
також подібні на змій, аби їх задушити.
Закохані не можуть спати,
бо коли вони заснуть, їх з’їдять черви.
У темряві розплющують очі,
і їх поймає жах.
Під простирадлом намацують скорпіонів,
а ліжко пливе, мов по озеру.
Закохані божевільні, просто божевільні,
без Бога і без диявола.
Закохані виходять зі своїх печер,
тремтячі, голодні,
полювати на привидів.
Сміються з людей, які все знають,
з тих, хто любить вічно, незрадливо,
з тих, хто вважає кохання
світильником із невичерпним запасом олії.
Закохані бавляться: ловлять воду,
татуюють дим, не йдуть.
Вони грають у довгу сумну гру кохання.
Ніхто не має здаватися.
Кажуть, що ніхто не має здаватися.
Закохані соромляться будь-якого утворення.
Пусті, порожні від ребра до ребра,
за їхніми очима колобродить смерть,
і вони тиняються, плачучи, до світанку,
в якому болісно прощаються поїзди та півні.
Іноді вони відчувають запах новонародженої землі,
жінок, що сплять із рукою на розкішниці,
вдоволених,
потоків ніжної води та кухонь.
Між губами закоханих починає наспівуватися
невивчена пісня,
і вони йдуть плачучи, оплакуючи
прекрасне життя.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)