Хоакін Пасос. Старі індіанці

Старі індіанці

Старі, дуже старі чоловіки сидять коло своїх кіз,

коло своїх маленьких свійських тварин.

Старі чоловіки сидять побіля ріки,

яка завжди тече повільно.

Перед ними повітря тамує віддих і плин.

Проходячи повз, задивляється на них вітер

і ледь-ледь, обережно, торкається їхніх облич,

аби їхні серця попелясті не збентежити незумисне.

Старі чоловіки випасають у полі свої гріхи —

це їхня робота єдина.

Випускають уранці, день проводять у забутті,

а надвечір — арканять, і сплять, зігріваючись ними.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Сліпі індіанці

Сліпі індіанці

Ми відкриємо шлях у повітрі

і на ньому зустрінемось,

й закуток відшукаємо тихий

у повітрі — любитися.

У тілах наших жодного променя,

лише пломінь.

У цього кольору тіні — твоє обличчя.

Душа твоя відкидає цю тінь утішну.

Ми відкриємо шлях у повітрі

твоєю долонею ніжною.

Як очам моїм тебе не видіти —

най побачу всім тілом.

Ах! В тілах наших жодного променя,

лише пломінь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. Буря

Буря

Наш шалений вітер

проноситься між гігантськими пальмами із несамовитим криком

з небес запалених язиками леопардів спадає глухе ревіння.

Наш шалений вітер обвалюється з височини

корені велетів стрясає удар його тіла

з землі виходять скарабеї і самці змій.

Наш шалений вітер вологим шляхом своїм слідує безупинно

він — темний сік вечора якій п’ють дикі бики

він — гріхоспокусник долини.

Чоловіки у мовчанні слухають стогони повітря

із палаючою душею із тілом у височині

із ногами й обличчям із глини.

Молоді індіанки виходять у патіо й розривають на собі сорочки

підставляючи вітрові груди які він заходиться гострити

немов вулканічні вершини.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Хода осені

Зі збірки «Задумливе чоло»

Хода осені

Куди відлітають дрозди — дорогою золотою?..
Куди віддаляються рози — дорогою золотою?..
Куди прямую я сам дорогою золотою?..
Куди, квіти, птахи?.. Куди, осене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ця поезія зустрічається також під назвою «Осіння пісня» («Canción de otoño»)

Перекладацький коментар

Колись я читала про те, як відреагував на цю чарівну мініатюру, у якій рефреном звучить «¿Adónde?» («Куди?»), король російських перекладачів-еспаністів Анатолій Гелескул: «... помню выражение беспомощности во взоре, когда он сказал: “Это стихотворение непереводимо”. “Почему?“ “Вслушайтесь в Adónde!” — сказал он, — “в нем слышится колокольный звон”» (повний текст цього спогаду Георгія Нуждіна наведено в кінці допису). Якби доля не закинула родину народженого у Дніпрі Гелескула до москви (його батько родом з Херсонщини, мати мала прізвище Дзюбенко), він напевне сказав би инакше. Бо у «Зведеному словнику застарілих та маловживаних слів» є такий запис:

Донде, дондеже — доки, поки, аж поки; з якої причини; від чого, коли, до яких пір, доки не, як тільки, що, як, чому, через що

 

(До речі, як показує ФБ, в Україні чимало людей з прізвищем Донде.)

А значить, ціною невеликої смислової зміни, яка не порушить загального настрою поезії та її головної ідеї, можемо в точності відтворити головний музичний акорд оригіналу:

Ізнов золота дорога дроздів забирає... донде?

Ізнов золота дорога забирає рози... о, донде?

Ізнов золота дорога мене забирає...

                                                         Донде

так буде, осене? Донде, дрозди і рози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ну або так, може, навіть краще і точніше (використавши це слово у значенні «з якої причини»):

Золотою дорогою дрозди відлітають... донде?

Золотою дорогою рози відходять... донде?

Золотою дорогою сам я крокую...

                                                         Донде

і куди, осене? Донде, дрозди і рози?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рідкісний дарунок перекладацької долі!

Люіс Карльос Льопес. Благовіст

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Благовіст

Уламок місяця, який уже не сяє,

лиш мріє несміливо. Десь на пристані

матроса спів, журливий і відчайний,

все запинається в тумані виннім.

Море із вигином його котячим

зневажене міцним майдану біцепсом;

воно шумить, на берег набігаючи,

із мірністю строфи олександрійської.

Я думаю про тебе, я кохаю

тебе все дужче, бо мене проймає

сум, бо з маленької дзвіниці лине

плач дзвоника, його квиління ніжне,

а жаби славлять зиму словом пишним

за альфабетом з однієї літери...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франс Тамайо. Кантути

Кантути

Царська шарлатна квітка,

у Андах народжена,

її барви, в яких грає сонце,

присвячено інкам.

Кожна дівчина

з індіанською кров’ю нестримною

відроджується у ній!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Кантута, або кантуа (Cantua buxifolia), — священна квітка інків, національна квітка Перу та Болівії, високогірна рослина, яка зустрічається лише у цих двох країнах; про неї складено легенди, нею прикрашають померлих, вірячи, що її сік втамовуватиме їхню спрагу під час тривалої мандрівки

Пабльо Антоніо Куадра. Тужіння дівчини над померлим воїном

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Тужіння дівчини над померлим воїном

З давніх давен

небо плаче.

            Та юнак цей — сльоза одинока,

юнак цей — роси краплина.

З давніх давен

смерть кружляє.

            Та новим є твоє мовчання

і незнаним досі є біль мій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

У швидкоплинному часі потоку

роздивляюсь свій лик нерухомий.

Ріка Сходу уносить померлих,

та життя зберігає їх у своєму пливкому свічаді.

            Завтра ти почуєш мій спів

з вуст дівчат,

які сходять

до річки.

            І у водах Сходу

виявляться обличчя,

які сьогодні з’являються у моїй пісні...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сиртакі

— Damn it, boss, I like you too much not to say it. You’ve got everything... except one thing: madness. A man needs a little madness, or else...

— Or else?

— ...he never dares cut the rope and be free.

     Are you angry with me?

— ...Teach me to dance. Will you?

— Dance? Did you say dance?! Come on, my boy!

З фільму «Alexis Zorbas»

Я танцюю сиртакі на пустельному пляжі

й регочусь на все горло, п’ючи вітер п’янкий,

і нічого не треба, і нема що втрачати —

лише сонце і вітер й усміх серця легкий.

Цей танок — чоловічий, в ньому втрати і рани,

в ньому сміх самовільний, повний сили життя,

так танцюють блукальці, моряки і цигане

і, коли мені сумно, так танцюю і я.