Хуан Рамон Хіменес. Моя туга-жаль

Зі збірки «Усі пори року»

Моя туга-жаль

Те, що лине долом-яром, — мла,

а не вода.

Тоншає її серпанок,

як моя біда.

Темний силует довгастий  — дим,

а не крило.

Він вже тане,

і від серця відлягло.

Те, що в темряву вростає, — не душа,

лиш сон.

Він спрозоріє під ранок.

Буде сонце.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. До поезії

 Зі збірки «Духові сонети»

Сонет XXI. До поезії

ЮНЕ І ВІЧНЕ ДРЕВО,

ЦИТАДЕЛЬ КРАСИ

О так: мерзенність, в яку ти огорнене,

уже руйнує шал зелений квітня;

закуте дерево, для сонця вільного

позолоти свою прекрасну крону!

Тобі твоя беззахисна самотність

солодка, і міцна тобі темниця,

та тінь твоя — світання безграничне,

свіже й гучне у пустці цій безмовній.

Вітер і птах, гармонія і крила

увірвуться сюди, і ти запрагнеш

свободи і краси, самотнє древо —

душе моя, чекай і зви щосили:

вони у твоїй знесеній печалі,

невідокремні від тебе і від неба!

                                    (вересень 1914 р.)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Біла тополя

Версія зі збірки «Пісня» (1936)

Біла тополя

Птаха співає вгорі,

низом співає вода.

(Угорі та внизу

розкривається моя душа).

Дві мелодії, а між ними

сяє колона срібляста!

Птаха, листок, зоря...

квітка, корінь, вода.

Межи двох потрясінь

сяє колона срібляста!

(О ідеальний стовбуре —

мені душу з душею з’єднав!)

Треля колише зірку,

хвиля квітку гойдає.

(Унизу та вгорі

тремтить моя душа).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Шукаю, знаходжу

Зі збірки «Певна випадковість» (1924–1928)

Шукаю, знаходжу

Мої очі розплющені.

Не бачу тебе,

ти в тумані.

Туман:

він не розсіюється поглядом,

не відслоняється рукою,

не знищується моїм бажанням.

Туман.

Погляд — навіщо? —

і прагнення марне.

Мої очі заплющені.

Не бачу тебе, проте відчуваю,

тримаю тебе. Моя.

Ти є, і я поруч тебе:

ти в тумані.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Море оддалеки

Зі збірки «Легенда і знак» (1931)

Море оддалеки

Якщо це не море, тоді це — його образ,

його перекинутий відбиток у небі.

Якщо це не море, тоді це — його голос,

ледь чутний,

що пройняв неосяжний світ

і лунає з повітря, мов з гучномовця.

Якщо це не море, тоді це — його наймення

у мові без губ,

без народу,

у якій немає інших слів окрім цього:

море.

Якщо це не море, тоді це — його ідея вогню,

незглибима і чиста,

і я,

палаючий,

захлинаюся у ній.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Мушля

Мушля

Сяйна, лискуча, рожева,

така ніжна на дотик,

наче дівоча ланита!

Напівотворена, опукло-випукла,

її звивана оселя

манить і вбирає мій погляд.

Лазур, ружа, мальва і зелень

така повна відсутність світла,

така переливчаста райдужність,

вечори, небеса, хмари, сонця,

прозорі світання і сутінь

увічнені у ній для мене.

У її емалевому овалі,

у вишуканій геометричній досконалості

тонких делікатних ліній

утілено графічний розв’язок,

безпомилковий розв‘язок задачі,

сформульованої морською незглибимістю.

Та її марна краса — непожиточна.

Її беруть, роздивляються... і відкидають.

Оголена, самотня, прекрасна венера,

луна міту, дівичої плоті, богині:

її досконалість без коханого

унесмертельнюється на піску.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Педро Салінас. Що є птахи?

Що є птахи?

Птах?.. Птахи?..

Чи існує у світі лише один птах,

який змахує тисячами крил

і співає незліченними трелями,

одвіку самотній?

Чи є небо і земля — свічадами?

Чи є повітря віддзеркаленням повітря,

чи відтворює єдиний величезний птах

свою самотність у тисячах подоб?

(І чи тому

ми називаємо його птахами?)

А може, птаха узагалі не існує?

І птахи

є лише безмірною фатальною множинністю —

наче море:

незліченною зграєю,

безмежним хвилюванням,

де погляд шукає і прагне душа

вирізнити істину єдиного птаха,

своєї безкінечної сутности,

своєї єдиної краси?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Пальто, капелюх, рукавиці

Зі збірки «Людські вірші» (1931–1937)

Пальто, капелюх, рукавиці

В маленькому кафе навпроти «Комеді

Франсез» є закуток, де все мені знайоме:

старий зручний стілець і невеличкий столик,

під ним від черевиків моїх незрушний пил.

У гумових губах моїх ледь-ледь димить

цигарка, її дим розходиться надвоє

в легенях у кафе, що вкрилися сугою

печалі і нудьги одноманітних днів.

Важливо, щоб вростала ця осінь в попередні,

щоб вибухала в брості і кублилася в зелені,

з’являлася, як хмари, як зморшки коло віч.

Важливо, щоб в повітрі запахло божевіллям:

«Погляньте — сніг гарячий і черепахи бистрі,

коли — негайним стало і як — видима річ!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Братня вечеря

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Громи»

Братня вечеря

Сьогодні не прийшов ніхто до мене
о поміч: ані спраглий, ні нужденний.

Я траурного квіту не побачив
в процесії вогнистій і веселій.
Пробач, мій Господе: я вмер так мало!

І цього вечора мій дім минають,
не просячи нічого, не питаючи...

Хоч тут забули дещо і рукам моїм
від того зле: чуже, а як віддати?

Я вийшов на поріг, розчахнув двері
і був готовий на весь світ гукати:
— Коли чого зшукались — воно в мене!

Адже я знаю, як в житті щовечора
перед людьми затріскуються двері;
моя ж душа — чуже приймає.

Сьогодні не прийшов ніхто до мене;
і цього вечора я вмер так мало!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)