Порив

                            Морю багнеться солі, воно вагітне суднами, 

                                         ниє, ворочается, в череві йому тривожно.

                            Хто цього разу родитель? поет? художник?

                            Море мовчить, воно виснажене цунамі.

                                                                                                        Олена Бугорська

Поглянь-но: от-от море вивергне всі кораблі,

що їх поглинало від давньої давнини,

що їх незглибимі провалля його стерегли,

вчахали над ними, та вдержати не могли,

бо ті все зростали десь там, у його глибині,

робилися морені — наче криця міцні,

і ось виринають із віковічної мли...

дивись, уже щогли видніють! дивись, майорять прапори!

дивись, а вітрила! пристрій який пишний! зорить

над ними світання, й посивілі хвилі старі

схиляють покірно чоло перед імпетом сили,

яка цю флотилію двічі на світ народила —

й тепер пориває її до Нової Землі!

Пабльо Неруда. Зеленою була тиша...

 

Зі збірки «Сто сонетів про кохання», 1959

XL
Зеленою була тиша...
 
Зеленою була тиша, і світло було вологим,
а місяць червень тремтливим, наче метелик,
і у господі Півдня, від моря та від каміння,
ти, Матильдо, пройшла, перетинаючи полудень.
 
Ішла із важким оберемком іржаво-жовтого квіту,
того, що південний вітер куйовдить і забуває,
а твої досі білі, та від солі усежерущої
порепані руки зривали сухостійні піщані трави.
 
Я люблю твої чисті дари, і шкіру мов теплий камінь,
і жертовну беззахисність нігтів на пальцях промінних,
і  уста твої, такі багаті, такі щедрі на радощі,
 
та для мого будинку, який сусідить з безоднею,
прошу тебе, подаруй мені вистражданий лад мовчання,
велике морське шатро, на піску позабуте.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Тіло співає...

Зі збірки «Романсеро вигнання» (1927)

[XXXVII]

Тіло співає...

Тіло співає;

кров виє-клекоче;

земля розмовляє;

море буркоче;

небо німотствує, 

та людина наслухає.

Андай, 05.05.1927

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Безсмертя

Як ми, поети перебутні,

й творіння їх зникомі, смертні.

Лише рядок, бува, одвертий,

як мить душі, згадають люде.

Хорхе Люїс Борхес. Епітафія

Епітафія

Ми вже є забуття, в яке поринемо.

Персть первовічная, котра і спомину

про нас не матиме: Адам прикро-червоний

й усі по ньому; котру й ми не стрінемо.

Ми вже — дві дати на могильнім камені:

початку та кінця, тріюмф на лицях

у смерти, розпад гидко-соромітський,

саван, труна та співи поминальні.

Я не настільки нерозумний, щоб триматися

за чарівливі звуки свого імени,

Бо весь у роздумах про ту людину,

яка нічого про земну себе не знатиме.

Під Неба синню, так байдужо тихою,

ці роздуми мені — остання втіха.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Червонодзьобий мартин

Із циклу «Нові вірші» (1989–1994)

Червонодзьобий мартин

Час поезії не минає

червонодзьобий мартин

що нескінченно летить над океаном.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Las que más me gustan...

Las que más me gustan

son las poesías pequeñas

ligeras

y con sonrisas en ellas.

Авторський переклад:

Найлюбіші відгомони у моєму серці —

від поезій невеличких, невагомих,

з усмішкою усередині.

Люіс Карльос Льопес. З баржі

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

З баржі

Насмілься побачити себе оголеним.

                    Петер Альтенберг

Крізь квітку ілюмінатора

споглядаю, як судно відходить

в жовтий вечір, знімаючись з якора...

Повітря віддає дьогтем.

Місяць, проштрикнувши хмарку,

тремтить, мов вітрило над ботом.

Порившись у березі шпарко,

пес занурює у пісок морду.

Але бризки, в обличчя завіяні,
дьогтьовий запах від пристані
і ця надвечірня година

викликають, на моє здивування,
якесь атавістичне бажання
повторити песій учинок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Літній вечір

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Літній вечір

Багатій є розбійником

Святий Іван Золотоустий

На сільському майдані

глибока і затишна тінява

запрошує до відрадного

супочину недільного.

Миршавий і недоладний,

голова до требника схилена,

дріботить усевладець громади,

люду темного і сумирного.

Дорога сутана аж сяє,

і вбогість ослячої стайні

не смутить його ні на мить.

А я стою при вікні й промовляю,

рушницю чистячи гайно:

«І що мені з нею робить?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)