Федеріко Гарсія Льорка. Гармонія

Із циклу «Ньютон»
у збірці «Сюїти»
Гармонія

Хвилі
римуються із зітханнями,
а зорі
із цвіркунами.
Холодне небо
кулиться у кришталику,
і точка є безкінечністю
в узагальненні.
Але хто єднає хвилі
з зітханнями
й зорі із цвіркунами?
Мабуть, Генії геть неуважні.
Ключі пливуть вдалину
просто між нами.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Запитання

Із циклу «Ньютон»
у збірці «Сюїти»
Запитання

Чому це було яблуко — 
не апельсин
і не гранат багатогранний?
Чому цей плід цнотливий
ставав виявником,
чому цей овоч  —
такий сумирний, лагідний?
Який дрімає символ чарівливий
у його надрах?
Адам, Парис і Ньютон
в душі його плекали,
не обожаючи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Осип Мандельштам. Безсоння. І Гомер...

 
***
 
Безсоння. І Гомер. І вітер в парусах.
Я в списку кораблів спинивсь на половині:
Протяглий вивід сей, сей поїзд журавлиний,
Що над Елладою здійнявся в небеса.
 
Мов журавлиний клин ув обрії чужі, —
На царських главах піна божественна, —
Куди ви пливете? Коли би не Єлена,
Що Троя вам сама, аргів’янські мужі?
 
І море, і Гомер — все пойнято любов’ю.
Кого же слухати? І ось Гомер мовчить,
А море хвилі красномовства мчить
І з гуркотом кладе мені до приголов’я.

1915
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Це мій перший і єдиний в цьому блозі переклад з російської, зроблений колись на конкурс премії «Метафора» — не так задля премії чи автора, як задля цього конкретного твору, який я дуже люблю. І також задля спроби перекладу зі спорідненої мови — це завдання, як я і очікувала, виявилося набагато складнішим за переклад з романських мов, з якими українська майже не перетинається лексично.

Туча

Злива така щільна, про таку кажуть: туча.
На своєму 16 поверсі з довгою-довгою лоджією 
я немовби всередині океану:
простір переді мною увесь заповнений водою,
її потоки клубочаться, перемішуються, 
дерева внизу колихаються водоростями,
купка великих краплин раптом завмерла перед моїми очима
і зграйкою рибин пішла вгору, розширюючись!

Хто ти?

                            Марині Генчикмахер на її світлину


Хто ти, біла пташко в білій піні?
Ця зворушлива самотня постать...
Я сама так почуваюсь нині:
Дивно. Просто.




Маріо Бенедетті. Літо

 Зі збірки «Конторські вірші» (1953–1956)
Літо
 
Я зачиняю вечір
скінчено
по роботі
от же ж мені це небо
що струмує рікою
це настійне повітря
що нетерпеливиться зовні
скінчено
по роботі
пальці уже мов ватяні
голова десь далеко
а очі наповнені снами
хіба знаю
бачу лиш стіни
скінчено
по роботі
стіни з до́корами наганами 
із наказами
з люттю
бідні-біднесенькі стіни
із самотнім календарем
скінчено
по роботі
най перегортається звільна
це шістнадцяте грудня.

Я зачиняю вечір
але дзвенить телефон
так сеньйоре сю ж мить
чомуні колизабажаєте.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Для розуміння значення цієї збірки, яка принесла авторові довгоочікуване визнання, в кінці публікації я наведу фрагмент передмови до російського видання вибраних творів Маріо Бенедетті. «Неокончательное слово Марио Бенедетти»

Маріо Бенедетті. Провідна стаття

Зі збірки «Поезії сьогоднення» (1958–1961)
Провідна стаття

Нація — це яблуко
принадне червоне яблуко
й не знати хто його вкусить

нація — це сурма
стара хрипата сурма
і не знати хто в неї засурмить

нація — це лангуст
жахливий м’язистий лангуст
і не знати хто його вб’є

о ми усі стоїмо за Реформу
себто за те щоби втопити сурми у чорнилі 
з’їсти яблука зі шкіркою
та запросити лангустів на недільний чай

авжеж ми обома руками за реформу
чи  — инакше кажучи — проти Реформи
і як нам нагадує шанований колега
одинадцять відсотків наших немовлят
є комуністами й корисними ідіотами
а отже наступним нашим гаслом має бути
додамо їм арсен у пляшечки

так ми будемо морально готові
методично і навіть співчутливо
зрошувати землю людей доброї волі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Обложений Мадрід

Друкувалося під час війни у збірці 
«Загальний романсеро громадянської війни в Еспанії»

Обложений Мадрід
 
Дивлюсь уперед між гарматами,
між гарматами переміщуюсь:
мого розуму цитаделі
і границі моєї мрії,
де початок моєї істотности,
і де кінчається вітер?
Ніщо не пульсує, не дихає,
лише котиться гуркіт по жилах
і люті смерчі проносяться
лісом нервів моїх без упину;
натовпи, що в мене б’ються,
очі, що палять жаріння
моє, і клуби перемоги,
криваві й сталеві гімни,
і птахи, що зі мною стинаються,
щоб мій погляд за ними полинув,
щоб земля моя задвигтіла,
хмари червінню запалилися.
Он вони: по моїх залізних
жилах несуться махині;
обкопавшись у власних кістках,
чекає моя непохитність.
Товариші теперішнього,
споминів давніх привиди,
хлоп’ячих рук сподівання,
дитячих забав ностальгії:
Вставайте усі, захищаймося!
Небезпекою в грудях забийтеся:
правду нашу обложено,
саме живоття обступили.
Вставайте, на барикади!
Серце, палай жаркіше,
щоб тебе не загасили
вибухи чорної криги.
Швидше, хутчіш, моя крове,
нехай обернуся на вихор!
До зброї, хапайте всю зброю
і гайда у центр битви,
де все тремтить і вирує
і спалахує ярими криками.
До зброї, хутчіш, моя крове,
мій пломінь реве і яскриться!
Хто насмілиться стятись зі мною,
пустить на згар свою мрію.
О місто, обложене місто,
у моїх грудях твій прихисток,
якщо ворог до тебе ступить,
поки ще не загину!
Мого розуму цитаделі
і границі моєї мрії,
моє місто в облозі:
між гарматами переміщуюсь.
 
Де твій початок, Мадріде?
Мадріде, ти є моїм тілом?

 
Написано в обложеному Мадріді
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Еміліо Прадос. Опівночі


Опівночі
 
Спить супокій у порту
під укривалом світним,
місяць у небокруг
кітви стромить золоті.
 
Серце,
веслуй!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)