Франсіско де Кеведо. Тога, забарвлена отроєм тірським...

 – XCVII b –
Багатий і щасливий Лукас у своєму палаці, але він є жалюгідним
 
Тога, забарвлена отроєм тірським
і тьмяним, захололим уже злотом,
вгорта тебе коштовностями Сходу,
та твоє страдництво, о Ліхасе, вже близько.
 
Підступне щастя зчарувало блиском,
та твій делірій ув оманливій пишноті
ховає темний жах, печать скорботи,
бо то гадюка, що з лілеї їддю бризка.
 

Виклик Юпітерові ти палацом кидаєш,

він в зорях злотих — та це облуди,

ти вже вмираєш, хоч про те не відаєш.

 
У славі й владі над всіма й усюди,
для тих, хто суть твою пізнає глибше,
ти є лиш тліном, порохом і брудом.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Свої коментарі до сонета, де розповідається, чому тога «забарвлена отроєм тірським» і хто такий Ліхас, а також про инші цікаві речі, я розмістила в кінці цього допису, оскільки вони доволі розлогі.

Франсіско де Кеведо. Обравши спокій і життя відлюдне...

– CXV –
Насолоджуючись самотністю і своїми студіями, автор написав цей сонет
 
Обравши спокій і життя відлюдне,
сюди із нечисельними книжками
я віддалився, бо мене чекали,
бесіди з мертвими, кого очам лиш чути.
 
Навіть коли я їх не міг збагнути,
мене, завжди відкриті, підпирали
й до сну життя, недремні, промовляли
безгучними своїми контрапунктами.
 
Звільни ж від смерти мстивої наруги
великі душі, що зламали її правила,
мій друже, дон Хосеф, магістре Друку.
 
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток,
як нас навчала й тим удосконалила.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цей сонет є автобіографічним і стосується періоду 1619–1621 рр., коли Кеведо, який брав активну участь у культурному та політичному житті тогочасної Еспанії, змушений був усамітнитися у своєму маєтку Torre de Juan Abad  після падіння герцога де Осуни, якому він служив.

Цікаво прокоментувати рядки:
Годину не спинить, що в безвість канула,
але ми числимо її в здобуток...
Це відсилка до давнього звичаю рахувати хороші та погані дні за допомогою білих та чорних камінчиків (cálculos) відповідно. Щодо походження цього звичаю немає певности, різні стародавні джерела приписують  його фракійцям, скіфам та иншим східним народам  але він точно був добре відомий, якщо не практикувався в Римі. Латинські поети неодноразово використовували образ «білого каменю», щоб позначити особливо щасливий день. 

Льопе де Вега. Сонет 16. Закоханий у діву-Місяць пишну...

Сонет 16
 
Закоханий у діву-Місяць пишну,
у ніг Атланта сидить Ендіміон
і наріка, аж ревність б’ється в скроні:
«Хто сталим серед змін твоїх залишиться?
 
З тобою меншає віра моя — і більшає,
явилась ти — і лик сховала скромно,
ось ти ясна, ось хмуро-похоронна,
ось виступаєш горда і неспішна;
 
то ти закохуєш противні індії,
поки вмираю, бо не бачу твої лиця,
то вернеш, внявши гіркому лементу».
 
Аж чує: «Чом ти плачеш? — мовить Клітія. —
Ти ж любиш ту, яка холодить, — Місяць,
не сонце, яке спопеля дощенту!»
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...

Серце моє ввійшло у несказанне ніщо...
 
Серце моє ввійшло у несказанне
ніщо — немов пташина, що поринула,
від дітлашні рятуючись, тремтлива,
в сліпучу тіняву закинутої зали.
 
Ось перед нею безкінечність зяє —
оманлива ілюзія, і сливе
отямившись, летить вона зі співом
в манку олжу, сіянням пронизану.
 
Вона вдаряється об низьке небо,
та, повагавшись, знов летить і знову
і зрештою, замучена й розбита,
 
нетямлячись від відчаю і требу,
падає в кут і захлинаєсь кров’ю,
й крило холоне, немічно розкрите.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Густаво Адольфо Бекер. Сонце може навіки сховатись за хмари...

 XCI (91)
 
Сонце може навіки сховатись за хмари;
на пустиню зсушитися може море;
земна вісь може переломитись, неначе
зроблена зі скла крихкого.
 
Все можливе! І може мене убрати
сумна смерть у свій білосніжний саван;
та ніколи не зможе у мені згаснути
полум’я твого кохання.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Мій блазень

Зі збірки «Поля Кастилії», 1912

Мій блазень

Моїх сновидінь примара
сміється червоним ротом
живими очима чорта
зубів дрібними рядами.
Ця посмішлива бестія
пускаєсь в танок гротескний
вихляючи тілом кривезним
із горбом величезним.
Ще й вид гидкий, бородатий
у курдупля пузатого.
Не знаю, яка тобі радість
з моєї трагедії, блазню...
Але тим ти життя собі маєш,
що ось так ні за віщо гуляєш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ернестіна де Чампурсін. Самотність

Самотність
 
Всі ідуть, всі щось знають...
я не знаю нічого.
 
Я немов нетутешня
і до всього стороння,
 
для чогось збираю відстані,
а дійсність мені мов сон.
 
Якою є тінь її гілки —
кожній птасі відомо,
 
кожен слід пам’ятає
торкання стопи до пороху.
 
Не бува ясминів без муру,

ані стежини без кроків...

 
Тільки я опинилась
в леготі заборотана!
 
Тільки я загубилась,
захопившись безкрилим льотом,
 
і гайнула у небо
заселяти плачущі самотності.
 
Тільки я не дісталась,
куди дістається кожен,
 
бо колисала зірку,
ніколи ніким не ціловану.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Протиповітряна душа

(роздуми й діалоги війни)

Ця добірка, яка постійно поповнюється, є віршованим щоденником звичайної людини у війні, маленьким свідченням того, що життя триває завжди. Багато з них — діалоги з моїми друзями-поетами.

             Крик

          Еліпс крику

          лине від верховини

          до верховини.

          Постає

          чорна райдуга,

          простягшись від олив

          над лазуровою ніччю.

              Ай!   

          Наче лучок віоли,

          крик примусив тремтіти

          струни довжезні вітру.

              Ай!  

 

          (Із печер визирають люди,

          тримаючи світники).

              Ай!  

 

         Федеріко Гарсія Льорка, 

із циклу «Поема циганської сигірійї»

(переклад мій)

Федеріко! Сьогодні на світанні 

я бачила твою чорну райдугу!

Ніч за ніччю

над моїм вічним містом

тягнуться ці чорні коромисла.

Чорні дими — мертві води ночі —

виснажують його,

але барвисті веселки — живі води дня — 

повертають йому його радість.

Федеріко, ти пам’ятаєш,

яким буває місто без війни?

Але ти не знаєш, 

яким неможливо прекрасним

воно буває щоранку, 

коли розсіюються дими.

8 вересня 2026 (таким було світання того ранку)

Федеріко Гарсія Льорка. Ґазела про мертвого хлопчика

Із циклу «Тамаритянський диван»:

— «Ґазели»

V
Ґазела про мертвого хлопчика
 
У Гранаді щовечора,
щовечора помирає дитина.
Щовечора вода спиняється
і говорить із друзями й рідними.
 
У мертвих — мошисті крила.
Прозорий і хмарний, два ві́три
фазанами злітають на вежі,
а день — ранений хлопчина.
 
В небі щезнув слід жайвориний,
як я вгледів тебе в гротах винних.
І розтали хмарки у долині,
коли ти захлинувся у річці.
 
Велет вóдяний впав на гори.
Круг долини — собаки та лілії.
У бузку моїх рук твоє мертве тіло
було архангелом стилости.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)