Льопе де Вега. Скласти сонет звеліла Віоланта...

Скласти сонет звеліла Віоланта...
 

Скласти сонет звеліла Віоланта,

штирнадцять віршів — знаменита штука.

Уперше отака мені розпука!

А втім, на три вже й стачило таланту.

Втік приголосний — горе-симулянта

припнув отут, буде йому наука;

ось і терцет мені у двері стука,

щойно для прив’язі знайшов я банта.

Схоже, що день сьогодні в мене вдалий,

за малим діло — подолать терцети.

У першім — крапка. Зроблено немало.

Погляньте лиш, доля моя на злеті.

Рахуймо вірші: їх тринадцять стало,

один останній — ось і по сонеті!

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. У 1617 році Лопе де Вега випустив комедію «Срібна дівчина» (La niña de plata). Цей майже забутий твір містив цей сонет-забавку, який став одним із найвідоміших сонетів письменника.

Перекладацький коментар

Кармен Конде. Сестричка

 Сестричка
 
Із кирпатим носиком, геть манюня.
Як їй подобалося бігати пляжем! Входила в воду
без тіні страху.
І плавала так, наче то завше була її природна стихія.
Наче то хвилі виносили її на берег,
принісши іздалеку невинну, у піняві,
з розплющеними очима, окутану світлом.
 
Викотилася із хвилею на пісок і засміялася,
сміх дівчини і сміх моря, і підвелася,
мокра, крихітна, ніби щойно з’явилася між перламутрових стулок,
і пішла вглиб суші,
наче позичена у хвиль.
 
Ти пам’ятаєш?
Розкажи мені, що там вглибині моря.
Скажи, скажи мені, — просила я.
Вона не пам’ятала.
І, сміючись, знову пішла у воду.
І довірливо віддалася хвилям.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Сад

Зі збірки «Самотності. Галереї. Инші поезії» (1907):

— «Настрої, фантазії, начерки»

Сад

Вечір горить одаль од твого саду,
в шарлатнім пломені золоті пахощі
за попелястим і мідяним лісом.
А у твоїм саду — жоржини.
Проклятий сад!.. Його я нині бачу
як штуку перукарську —
із карлицею-пальмою цією
і миртів цих обрізаних шерегою...
й малою помаранчею у кадобі...
І сміх води з фонтану
над білиною мушлі не стихає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Антоніо Мачадо. Начерки

Зі збірки «Нові пісні» (1924)

 
Начерки
I
З вікна споглядаю
рівнину Бае́си
у місячнім сяйві!
Гори у Касóрлі,
Аснайті́н і Ма́гіну!
І качорро тесані
з місяця і каменю
у Сьєрра Морені!
 
II

Бачу, як сова
над оливняком
все літа й літа.
Поле, поле, поле.

Оливи й між ними
ферми тут і там.
І кам’яний дуб
чорніє при дорозі
з Бае́си до У́беди.

III

У вікно собору
влетіла сова.
Святий Христофор
замахав на неї,

бо взялася пити

з олійної свічки
Святої Марії.
А Діва промовила:
Облиш, хай собі п’є,
Святий Христофоре.
 
IV

Он вона, сова

над оливняком,

все літа й літа.

Зелену галузку
Святій діві Марії
принесла у дарунок.
Рівнино Бае́си,
снитиму тобою,
як буду далеко!
 
V
Куди би шлях не правив
Хосе де Майре́на —
бере свою гітару.
Коли їде верхи,
то вона у нього
на плечовому ремені.
На короткім поводі,
голову тримає
кінь його висóко.
 
VI
Вантажені хмизом
брунатні віслючки
отам, поміж олив!
 
VII
Твої козячі тропи
й зарості суничнику,
гірська моя Кордова!
 
VIII
Кордова романсів,
Кордова рівнинна!..
Рже і мукає заплава,
творена Гвадалквівіром.
 
IX
Сивасті оливи,
шляхи-дороги білі.
Висотала сонце
спека у долині;
і пам’ять про тебе
з мене врешті висотала
пилява душа
годин нещасливих.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 

Примітки

Качорро — кам’яна лава під вікном, характерний елемент старих будинків в Еспанії.

Зелену галузку/Святій діві Марії/принесла у дарунок — оливкова гілка є традиційним символом миру й перемоги, а також відсилкою до євангельських подій, що сталися під час перебування Христа на Оливній горі в Гетсиманському саду. А образ сови можна інтерпретувати ще й як відсилку до античности, цей птах за легендами супроводжував Афіну, давньогрецьку богиню мудрости, яка, до речі, як і Марія, була дівою. Маю кліпси 😇, які є відтворенням давньогрецької дхарми, на якій зображено сову Афіни й оливкову галузку. 

Антоніо Мачадо жив у Баесі (муніципалітет на півдні Еспанії, у провінції Хаен) протягом 7 років. Він перевівся туди після смерти коханої дружини Леонор Іск’єрдо , яка померла в Сорії 1 серпня 1912 року у віці 18 років.

Мачадо викладав французьку граматику у старшій школі, розташованій у старовинному університеті Баеси. Тут він багато писав і активно листувався з провідними діячами еспанської культури, серед яких Хуан Рамон Хіменес, Хосе Ортега-і-Гассет, Мігель де Унамуно, Рамон Марія дель Валле-Інклан, Асорін... Чи не перегукуються для вас ці «Начерки»  із «Платеро і я» Хуана Рамона Хіменеса? Там же Антоніо Мачадо уперше зустрівся (але ще не познайомився) із Федеріко Гарсією Льоркою, який приїхав до Баеси зі студентською туристичною групою. Саме в Баесі Мачадо написав збірку «Нові пісні», до складу якої входить ця поезія, але опублікував збірку пізніше, в 1924 році.

В цей період Мачадо часто здійснював екскурсії пішки на самоті або з кількома друзями через пагорби, що відокремлюють Баесу від Убеди, через гірські хребти Касорла та Сегура, що належать до великого гірського масиву Сьєрра Морена, біля витоків великої річки Гвадалквівір.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Кало

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

—    «З землі»

Кало

 
Від полудня дощить, як ніколи,
а мені, серденько, не хочеться жити.
 
Любий вечір. Чом би й ні. Він убраний
у благодать і печаль. Убраний, як жінка.

 
Від полудня у Лімі дощить. І у пам’яті
зринають жорстокі печери моєї невдячности;
моя крижана брила на твоєму маку,
сильніша за твоє тихе «Не будь таким!»
 
Мої чорні несамовиті квіти; і скотський,

варварський каменепад; льодовиковий обсув.
І німота твого достоїнства
поставить останню крапку палаючим олієм.
 
Ось чому цього вечора, як ніколи,
я вовкуватий і серце моє зболене.
 
Проходять инші жінки; і, побачивши мою печаль,
забирають частинки тебе
із глибокого пруга, болем моїм проритого.
 
Від полудня дощить і дощить;
а мені, серденько, не хочеться жити!

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Якщо вас здивував переклад назви і якщо ви зауважили, що в російському перекладі поезію названо «Осад» (до речі, так само зроблено у двох бачених мною англійських перекладах), — то мій переклад абсолютно точний, а щоб зрозуміти, чому автор так назвав свою поезію, я пораджу ознайомитися зі статтею «Heces: Vallejo, Joyce y la materialidad del cuerpo» («Кало: Вальєхо, Джойс і матеріяльність організму»). Якщо коротко й дуже узагальнено, в ній ідеться про те, що обидва автори вводили в свою творчість те, що раніше вважалося нелітературним, відмовляючись поділяти природне на естетичне й неестетичне і вбачаючи в людському тілі з усім його фізіологізмом ніби відбиток тих процесів, що відбуваються у світі та людській психіці. Цей твір — не єдиний у Вальєхо, де з’являється образ людських випорождень. А чому автор так назвав цей твір — тут уже читач має спробувати зрозуміти сам.

Перекладацький коментар

Рамон Марія дель Вальє-Інклан. Сонячна роза

Цей переклад я присвячую 

любій Наталці Проскурі, авторці дисертації «Антична філософія як джерело ідеї математичної естетики», 

а також Галинці Грабовській, якій знання математики допомагає прорубуватися крізь сельву найбільш карколомних еспаномовних книжок, які вона перекладає, — від Борхеса до математичних детективів.

Сонячна роза

 
Вірш мій риторичний, наче Сонце, ярий
будує геометрію ув еспанській мові,
луна в осяйній сельві пишних алегорій
«до-ре-мі-фа-соль» — мій прелюд на флоярі.
 
Теологічний Тигель! Нерушний Нумен пари
слів римою спогрітих! Високий Логос Форми!
Най святиться Невма! Й апостол Піфагора
Число Золоте Сонячне оспіває з жаром!
 
Фонтан вогненний, Сонце із ритмічним плюскотом
Вічні свої Ідеї у чашу ллє несталу.
Співи пломенисті ясних вуст його —
 
то строга Геометрія Божественного Шалу.
Святе Метричне Слово Скелю світу відпокутує.
Звізда його відроджує її в Кристалі.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

«Вірш мій риторичний» — автор, вочевидь, має на увазі вірш, написаний із використанням риторичних фігур — засобу підсилення емоційної впливовості художньої та ораторської мови, побудований на застосуванні синтаксичних конструкцій, відмінних від порядку слів, узвичаєного даною мовою.

«Нерушний Нумен пари слів римою спогрітих». В оригіналі написано просто «Категоричний Нумен». Спогріти — давній синонім до слів зварити, спаяти, злютити.

Нумен (лат. Numen, букв. «божественна воля») — у римській релігії термін для позначення «божественності», «божественної могутності», «божественної волі».

Логос — Ло́гос (дав.-гр. Λόγος, букв. «слово»)  — термін західної філософії, релігії, психології та риторики, який уживається передусім у значеннях власне слова, науки, закону, надприродного світового розуму.

Невми — знаки музичної нотації, що використовувалися у Середньовічній Європі для запису церковної музики. Невменна нотація передувала появі сучасної нотації.

«апостол Піфагора»: в оригінальнім вірші «піфагорієць» — адепт піфагореїзму, давньогрецької філософської школи послідовників математика й філософа Піфагора (6 століття до н. е.). Основні її положення — віра в живе тіло Космосу, що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос з його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові.

«Число Золоте Сонячне» — вочевидь, ідеться про золотий перетин, який деколи називають золотим числом, — співвідношення двох відтинків (13:8), яке ми сприймаємо як найбільш естетичне. Вважається, що поняття про золотий перетин запровадив Піфагор (хоча, можливо, він запозичив знання про нього у єгиптян і вавилонян).

Антоніо Мачадо. На смерть Рубена Даріо

На смерть Рубена Даріо
 
Коли у твоїх віршах вся світова гармонія,
де ж ти пішов, Даріо, гармонії шукать?
Садівнику Гесперії, співочий птаху моря,
музикою сфер вчарована душа,
 
можливо, звів тебе Діоніс у пресподницю,
а ти вернеш з вінцем із переможних троянд?
А чи тебе образив пошук марнóї Флориди,
о водограю молодости, славний капітан?
 
Ти залишивсь навіки у материнській мові —
серця обох Еспаній, не стримуйте ридань:
помер Рубен Даріо в золотому своїм краї,
моря пересягнувши, ця вість дійшла до нас.

 
Увічнімо ж, еспанці, в класично-строгім мармурі
ім’я, флейту і ліру та вкарбуємо слова:
«Цю ліру оживлятиме лиш доторк Аполлона,
а флейті цій господар віднині лише Пан».

1916
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки
Геспе́рія — в давньогрецькій мітології так називався сад Геспери́д, німф, які стерегли золоті яблука вічної молодости. Також Гесперія — це поширена за античної доби поетична назва Італії, Еспанії або ж «західних країв» в цілому.

Діóніс — грецький бог виноробства, родючости, музики, екстатичного божевілля. Присвячений йому культ вивільняв природне начало в людині. Відомий іще тим, що помирав і відроджувався, а також спускався в підземне царство, звідки вивів свою смертну матір.
«...пошуки Флориди,/о водограю молодости, славний капітане...» — це відсилка до легенди про джерело вічної молодости, яке відновлює молодість кожного, хто з нього п’є. Його згадує іще Геродот. За ще однією уже значно пізнішою легендою, еспанський конкістадор Хуан Понсе де Леон почув про аналогічне джерело від індіанців Америки і, шукаючи його, відкрив Пуерто-Рико й Флориду.

Марія Тереса Леон. Самотність

Самотність
 
Вікна затулені шторами,
я сиджу за столом
і під тріскіт вогню
поринаю в задуму.
 
Пропливають в уяві
хмари солодких ілюзій.
А під ними на старих мурах
цвіркунами співають спогади.
 
Або ж вони опливають,
втішаючи печальну душу,

наче краплини воску
біля ніг Розіп’ятого.
 
Кути моєї кімнати
павучок замережав,
а між рядами книжок
пробираються миші.
 
В цім солодкім і теплім спокої
я споглядаю шафу
і слухаю, як миші точать
обкладинки моїх книжок.
 
Скільки разів я хотів
повісити ліру на цвях,
аби самотність скінчилася,
а заразом і поезія!
 
Але потім цвіркун і миші,
їхні дріботливі кроки
знов занурюють у меланхолію,
а вона обертається віршами.
 
Иноді... геть не часто,
хоча лампа усе ще горить,
в замку повертається ключ
і скидається серце.
 
Це вона. Самотній будинок
раптом здається наповненим.
В темрявім краєвиді
життя з’являється світло.
 
І я нетямлюсь, бо час
тече собі і тече,
хоч наші руки зійшлись
і, з’єднавшись, говорять уста.
 
Із завтрашнім днем
більшає лік твоїх днів,
із вчорашнім життя коротшає,
але ти — у вічнім сьогодні.
 
Осяйні краєвиди,
що проходять перед очима, —
мовчазні і незмінні
у нескінченній роздумі.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Алехандро Касона. Маленьке диво

Маленьке диво
 
В цього дівчиська — біднятко! —
перса ще не з’явилися...
 
— Я так хочу мати перса! —
плакала і просила, —
Боженьку, сподій диво,
прошу тебе, невеличке!
 
Та не чув її Бог,
він так далеко, так високо...
 
Узяла вона двох голубок
і до грудей собі притулила...
Помах крил — вони в небі,
лиш пір’їнка на грудях лишилася.
 
Узяла дві зорі
і до грудей собі притулила...
Зорі тремтливо заблимали,
згасли і потемніли...
 
Зірвала тоді дві магнолії
і до грудей собі притулила...
Облетіли з магнолій
пелюстки ясно-білі.
 
Узяла два стільники
і до грудей собі притулила...
Але під вітром і віск,
і мед в стільниках скам’яніли.
 
Боженьку, сподій диво,
прошу тебе, невеличке!
 
Ні, не чув її Бог,
він так далеко, так високо.
 
Та одного чудового дня
їй кохання явилося
і розквітло у грудях!
А тоді двійко персів родилися —
із голубиними дзьобиками,
із зоряним тремтінням,
білі, немов магнолії,
мов стільники, налиті.
 
Були вони наче два дива...
невеличкі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Чорна чаша

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Від землі»

Чорна чаша
 
Ніч — чаша зла. Разливий свист поліціянта
прошив її, немов тремкою шпилькою.
Чуєш, курво, ти ж забралась, то від чого все
чорніє хвиля і на мене приском пирскає?
 
Овид землі, мов обрис гробу в темряві.
Гей, курво! Не вертайсь, не смій назад і зиркати.
 
Ця моя плоть — ніщо
у чаші темряви, що все ятрить так прикро;
вона у ній — ніщо,
як в серці жінки, топкому із правіку.
 
Жарина зоряна, я... відчуваю
на чистім лотосі моїм крихти суглинку.
Суціль утворену з інстинкту плоть мою
тобі, о жінко, принесено. О, жінко!
 
Ось чом, хоч ти й далеко, чорна чаше,
мені від куряви ані дихнуть, ні крикнути —
жага напитись галопує в моїй плоті,
неначе огир дикий!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Хліб наш

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Громи»

Хліб наш
 
Рідкий сніданок... Кладовиська вільгість
землі запаши́ть любою кервою.
Зимове місто... Їдка путь хрестова
хурманки, що волочиться подібно,
як тягнеться, мов у кайданах, піст!
 
Хочеться стукати у кожні двері
й питатися за ким і сам не знаю;
тоді шукати бідних й зі сльозами
безгучними давати хліб їм свіжий.
І грабувати виноградники багатих
блаженними руками обома,
які, єдиним вдаром світла звільнені,
вгору з Хреста злетіли!
 
Вранішня віє, прошу, не буди нас!
Хліб наш насущний 

                                   дай нам сьогодні,
Господи!..
 
Усі кістки мої — чужі;
можливо, я їх вкрав!

Можливо, я прийшов сюди узяти
призначене комусь;
і мабуть що, якби я не родився,
цю каву пив би инший горопаха!
Я ниций злодій... Де ж мені подітись!
 
О цій порі холодній, коли тліном
людським пахне земля, така печальна,
й хочеться стукати у кожні двері,
благати не зна в кого опрощення
і хлібця свіжого для нього випікати
ось тутечки, у печі мого серця!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пере-створення форми

Одна з базових вимог до перекладача поезії в нашій традиції — зберегти форму оригінального твору. 

Прагнення зберегти форму я поділяю з усією щирістю, бо вона — невід’ємна складова поезії. Та коли це прагнення перетворюється на вимогу, на практиці це обертається приматом форми: вибудуємо каркас з такою самою кількістю і довжиною рядків, схемою і способом римування, а потім вже якось затрамбуємо туди вміст. Вважається, що майстерний перекладач зможе затрамбувати його, не втративши нічого суттєвого. Ні нюансів думки, ні граційности її викладення, ні просодії мовлення, ні почуття, ні зусилля духу... Пишу і всміхаюся.

Про переклад сонета

Перекладачеві-еспаністові, який багато працює з поезією XX століття і особливо його першої половини, трапляється перекладати чимало сонетів. Здавалося б, де XIV століття, коли сонет набув своєї остаточної форми, а де бурхливе індустріальне століття XX? Чому по всіх инших давніх поетичних формах уже і слід запав, а сонет живе, і не лише як стилізація під старовину — сонети пишуть практично всі провідні еспаномовної поети, навіть верлібрісти. У модернізмі й подальших мистецьких течіях сонет отримує нове життя, набуває безліч варіацій форми, залишаючись при тому самим собою.

Та чим вабить нас сонет і чому він успішно перетривав стільки епох?

Нема ніякої силябіки

А, і ямбів з хореями теж нема. Взагалі ніякої силяботоніки, щоб ви знали. Нема, не існує — усе це чистісінька фікція.

Як добре, що я не філолог. Можу писати казнащо без ризику бути шельмованою, підданою анатемі і позбавленою наукових регалій. Хіба посміються, покрутять пальцем біля скроні тай махнуть рукою.

Але як математик маю обґрунтувать. Отже, гайда на філологічну вечірку неформалів.

Перекладацька традиція

(а також дещо про силяботоніку в Україні і про переваги недосвідчености)

Читаю (вже кілька років насправді) книжку Єлени Калашнікової, в якій вона зібрала біля сотні своїх інтерв’ю з московськими перекладачами («По-русски с любовью. Беседы с переводчиками», 2008). Ґрунтовні, вдумливі інтерв’ю фахівця для фахівців, зібрані, щоб «зафіксувати стан російського перекладу на межі XX-XXI століть». Це неймовірна за своєю культурною цінністю робота — от би хтось зробив таке у нас! Адже старі перекладачі йдуть, уносячи з собою свій досвід, свої роздуми, ідеї, відкриття, молодші працюють кожен сам по собі... про що кожен з них думає? з якими викликами стикається? як працює? з чого виходить у своїй роботі? Якби зібрати цей досвід, це допомогло би просунутися усій перекладацькій спільноті. Адже працюємо ми кожен сам по собі, варимося кожен у своїх думках, але справа, яку робимо, аж ніяк не особиста.

Московська перекладацька традиція, школа, думка, відбиті у цій книжці, непомітно для нас стали нашими власними.

З одного боку, ми самі їх творили, своїм культурним десантом в московію, який відбувався протягом століть з різних причин і на різних рівнях: ми разом з представниками безлічі інших завойованих народів імперії були засмоктані її доцентровим виром і всі разом працювали на московську науку, культуру, і на її переклад зокрема, долучаючись до формування його традиції. 

(Скільки визначних московських перекладачів мають українське коріння? Візьмемо лиш один приклад — Анатолій Гелескул, якого називали королем московських перекладачів-еспаністів: його батько з Кіровоградської області, мати мала прізвище Дзюбенко. То талант якого народу зробив його королем?)

З иншого боку, український переклад в Україні неуникно творився під впливом московської традиції перекладу.

Нотатки про поезію та переклад

Мені хотілося створити цей допис саме сьогодні, 1 січня 2025 року. В перший день дванадцятого року війни і четвертого року її повномасштабної фази. В день, коли я вкотре прокинулася від сирени і вибухів. В день, коли і на фронті, і в моєму рідному місті люди гинули і отримували поранення. Але також народжувалися. Жили. Сварилися і мирилися. Сумували і раділи. Руйнували і створювали. Живімо, радіймо, творімо попри все, щоб кожен день був вартий того, щоб за нього боротися.

Цей допис стане тим, для чого колись було задумано блоґи — веб-щоденником для моїх особистих нотаток.  Я залишатиму тут розрізнені думки, спостереження, цитати, пов’язані з поезією, її творенням та перекладом. З однією з тих речей, які наповнюють моє життя силою. Бо цих думок забагато, і вони губляться у коловороті життя, а мені б хотілося иноді до них повертатися. Усе це я пишу для себе, бо викласти свої думки на папері, нехай і віртуальному, — прекрасна можливість критично їх оцінити чи переосмислити згодом свої підходи.  Це плоди уже понад десятилітнього досвіду — може, щось із цього корисне не лише мені, тому залишаю усе це у відкритому доступі.