Леонідас Єрові. Потаємне

Потаємне
 
Як хвилі моря то надходять, то ідуть,
отак мені хотілося б кохати:
лишать одну, до иншої вертати
й від тої знов пускатися у путь...
 
Кохання ластівкою у гніздо пірнуть,
та восени із раю утікати,
щоб нові теплі крила як присвяту
весні принести за півроку будь-що-будь.
 
Оця... і та... й та инша... у п’янкому
трунку численних вуст смаки мішать
все знов і знов, по колу, без утоми...
 
Й так і не вирішити, хто ж мені під стать...
Скипіть востаннє, й на бозна-якому
кохання березі одного дня розтать.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леонідас Єрові. Всі роки оті, що зверху...

Всі роки оті, що зверху...
 
Всі роки оті, що зверху,
нас занурюють  у брехні.
Відколи ми самостійні
коїться таке шаленство:
не більш здібні — більш безчільні,
більш мошенські кожен раз
посідають президенство —
крадуть спокій наш і час.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
Ця політична летрілья — одна з багатьох, написаних автором для часопису “La Prensa”

Хосе Сантос Чокано. Сон кондора

Сон кондора
 
Із проблисками зоряного сонму
на снігову вершину він сідає:
день його поглядом останнім огортає
і біля ніг його лунає гуркіт грому.
 

Біліє комір імператорський на ньому,

ефесом гребінь над чолом звисає,

кігті-кинджали гнівом пронизають —

слонівка ув узорі золотому.

 
На цій вершині чується самотнім:
в блідім тумані, що його купає
і сяйво ореолу його тлумить;
 
повільно з ним зливається і потім
він поринає в ніч, як поринає
душа на самоті у власні думи...
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Луїс де Кордоба. Чиста вода

У цьому відео зі співами, що прозвучали в еспанському Хересі у святвечір 2021 року, — попурі з фрагментів двох вільянсіко (старовинних різдвяних пісень) і приспіву сучасної пісні «Чиста вода» кантаора Луїса де Кордоби (нар. 1950), якій присвячено цей допис.

 

Ось відповідні фрагменти з вільянсіко та їх буквальні переклади:

З «De pestiños y alfajores» (pestiños та alfajores — солодкі страви)
Ya corté la yerbabuena
de la tapia del corral
que esta noche es nochebuena
y mañana es navidá
 
Я зірвав м’яту
біля огорожі загону
бо нині святвечір,
а завтра різдво
 
З «Camina la virgen pura» (Іде Пречиста)
Como el camino es largo
pidió el Niño de beber:
—No pidas agua, mi vida;
no pidas agua, mi bien.
 
Шлях довгий
і Дитя просить пити.
— Не проси води, життя моє,
не проси води, мій хороший.

Ну а далі, власне, пісня з еквіритмічним перекладом:

 

Чиста вода

Вірші й музика Луїса де Кордоби

 

[Заспів і він же приспів:]
 
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
 
[Куплети:]
 
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
 
Чиста мов водиця, аж очі вбира
Ранком поведу я тебе до олтаря
Тебе до олтаря, тебе до олтаря
Чиста мов водиця, аж очі вбира
 
Хочу розділити із тобою я
Хочу розділити із тобою я
Не лише цю воду, а і довгий шлях
Не лише цю воду, а і довгий шлях
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вавилон

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Вбогі»

Вавилон
 
Любий дім, геть простий, мовби витесаний
одним ударом зі шматка мерехтливого воску.
І у цій господі, нам дарованій долею,
вона то руйнує, то лагодить; часом каже:
«Який гарний цей прихисток; більше ніколи!»
А часом вибухає плачем.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вічні кости

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Громи»

Вічні кости
 
    Мануелеві Гонсалесу Праді
    це бунтівне й непересічне почуття,
    одне з тих, за які гаряче
    аплодував мені великий маестро.
 
Боже, себе живущого оплакую
й за хліб твій каюсь, прокляту потребу;
а все ж цей порох думний і укляклий
не є пригарком на твоєму боці:
нема в тебе Марій, що йдуть від тебе!

Боже, якби ти тільки був людиною,
то нині вже умів би бути Богом;
та все у тебе добре, і від того
ти не пізнаєш власного творіння.
Людина, що терпить тебе, — ось Бог!
 
Сьогодні ув очах моїх несвітніх
горять два ставники, мов у стратенця,
й ти, Боже, всі свічки свої засвічуй:
у старі кости гратимемо прецінь.
І, може, о гравцю, як кинеш жереб
для світу — являться очні кружала Смерти,
мов два закаляні тузи погребні.
 
Боже, в цю темну ніч, глуху і стилу
ти спиниш гру — Земля бо кістю стала,
обгризена і сточена на кругле
котінням що є сили, напропале,
яке тільки і може зупинитись,
що в ямі неосяжної могили.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
 
Примітки
Цю поезію написано у лютому 1918 року після смерти коханої поета Марії  Роси Сандоваль.
Мануель Гонсалес Прада (1844–1918), якому присвячено твір, — знаний перуанський поет-модерніст, який одним з перших підтримав молодого Вальєхо на його творчому шляху.

Сесар Вальєхо. Крижані борти

Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Горішні химери»

Крижані борти
 
Щодня дивлюся, як проходиш мимо,
мій пароплавику, завжди далекий...
Очі твої — біляві капітани;
уста — червоної хустинки трепіт,
що підпливає кров’ю у прощанні!
 
Щодня дивлюся, як проходиш, доки
від часу й від жорстокости сп’яніла,
мій пароплавику, завжди далекий,
відчалить зрештою зоря вечірня!
 
Вітри зрадливі; такелаж; кільватер
жінки, яка пройшла!
Дадуть команду твої зимні капітани;
але тим, хто відчалив, буду я!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Весло

Цю збірку я присвячую Оленці, 

яка була поруч від самого початку

Та, хто знає мене на ім’я

 
Всі зійшлись роздивитися зайду:
— Дивне щось, якесь земноводне?
— Чудернацьке спереду й ззаду!
Ти сказала: «До діла годне».
 
Всі кривилися підозріло,
мов на вербу, що родить сливи.
А ти мені просто зраділа.
Бо була. І була щаслива.
 
Для инших —  незнана річ,
небезпека, поразка...
Для тебе — ось море, ось ніч,
гайда разом у казку!
 
Инші розлюченим клекотом:
«Хтось чужий, хто вічно кочує,
нам — про відповідальність поета?!»
А ти шепотом: «Я тебе чую!»
 
Зараз я — нічим не відмінна
— крихке тіло, друзі, сім’я —
посеред війни людина.
 
Але ти знаєш моє ім’я!

__________________________________________________________________________

Me corté el dedito

Ця давня лемківська пісня привернула мою увагу не лише чарівністю першого куплета, але й демонстрацією сили і свободи української жінки. Зауважте: дівчина каже: «Я би його взяла за мужа» (а не: «Хотіла би, щоб він взяв мене за дружину»); вона, працьовита й статечна, милується юнаком як квіткою і готова тримати його за чоловіка просто для краси (це ж повна зміна гендерних ролей!). Оце поєднання ніжности й сили та незалежности і є, на мій погляд, найвиразнішою характеристикою української жінки.

Me corté el dedito
Canción popular ucraniana
 
Me corté el dedito — ¡me duele! —
no lo cura la hojita verde,
la hojita verde no cura, no cura,
mi amor besará — ¡curará!
 
¿Ay, cómo se llama el mozo?
¡Su sonrisa me da gran gozo!
Yo lo amaría de alma, de alma

si «querida mía» me llama.
 
Ay, qué mozo, como una rosa,
yo lo tomaría por esposo,
no le dejaría trabajar, trabajar,
¡lo tendría para admirar!
 
¿Quién es aquel mozo galante,
el que me saluda, distante?
Le confesaría mi pasión, mi pasión,
le daría mi corazón.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Я наспівала цей переклад: 

Olga Zdir · Порізала-м пальчик — Me corté el dedito

Мануель Гонсалес Прада. До кохання

До кохання
 
Якщо ти благо, дар, едемський спомин,
Для чого сумніви, і стогони, й ридання,
Звідки зневіра й мука безнастанні,
Тривожні ночі гарячкового безсоння?
 
Якщо ти зло тут, на земнім підсонні,
Для чого сміх і співи тріумфальні,
Свіжа чарівність, наче квіт у в травні,
Видіння втіхи, тихим щастям повні?
 
Якщо ти сніг, то звідки жар постійний?
Якщо вогонь, то звідки лід нерушний?
Якщо ти морок, звідки світло лине?
 
Чом темно, як твій лик так ясно світить?
Як ти життя, чом віднімаєш душу?
Якщо ти смерть, чом надихаєш жити?
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Сліпий птах

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Сліпий птах
 
I
 
В давнину колись індіанці
Чули співи Сніжного птаха,
І в їхні печальні груди
Він лив божественний захват.
 
«Пташе, — бурмоче Інка, —
Мене знуджує твоя радість:
Ти завжди її виспівуєш
І ніколи не плачеш.
 
Випусти зойк розпуки:
Чорна туга мене терзає,
Бо я чую смертну гіркоту
Неперехідної печалі.
 
Співай пісні, що посилюють
Цю мою муку спрагнену:
Я обожнюю свою осмуту
Й насолоджуюся стражданням».
 
Та що Сніговому птахові
Ті монарші накази?
Він не співає про смуток,
А й далі оспівує щастя.
 
II
 
Старий Касик нашіптує:
«Королю, осліпи Птаха,
Тоді він видихне пісню
Жалібну і відчайну».
 
Сніговий птах, осліплений,
Відчуває таку нестяму,
Що його біле пір’я
В одну мить стає траурним.
 
Він так моторошно і тужливо
Співає про свою втрату,
Що дикі звірі плачуть,
І кремінь розсипається.
 
Усі затискають вуха
І якнайшвидше тікають:
Слухати болісні співи —

Це стогнати й агонізувати.
 
Ніжна дочка Монарха
Чує спів незрівнянний
Й, ридаючи, засинає
Та більше не прокидається.
 
Інка спалахує гнівом
Й вигукує ураганно:
«Вбийте негайно птаха,
Негайно осліпіть касика».
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Походження золота

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Походження золота
 
Давнина. Кроль офірує
ламу з хутром лискучим, геть чорним,
І до небес підносить
Серце своє та очі:
 
— Тобі, непорочне Сонце,
Чия щедрість усе тут родить,
Присвячую цю офіру,
Поклоніння й любови.
 
Дарма дикуни вшановують
Гадів земних і чудовиськ:
Тобі, мій єдиний Боже,
Шана й хвала в моїм голосі.
 
— Ти першим мені вклонився,
— каже Сонце, — Королю побожний,
Ти станеш Отцем Імперії
Величезної і заможної.
 
Пропонуєш мені чорну ламу,
Тож будеш і ти обрадований —
Із цим стане твоє королівство
Славним, а діти — можними.
 
Сонце плаче струмками довгими,
І землі, озера й потоки
П’ють з невгамовною спрагою
Золоті його сльози.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Тінь Васкара

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Тінь Васкара
 
Атавальпа, ув’язнений,
спить на своєму ложі;
Аж раптом скидається
і гукає в тривозі:
 
— Хто торкається мене руками?
Хто мене кличе, стогнучи?
Що за видіння могильні
порушують мій спокій?
 
— Хто кличе тебе і будить,
хто зітхає над головою, —
То Васкар — ай! — то брат твій,
Труп на дні річковому.
 
Дарма сподіваєшся викупу
І мрієш про давню корону;
Не мав ти жалю до мене,
Тож і ти на це не розраховуй.
 
До країни померлих
Рушиш ти скоро, злодію,
Я шлях покажу, Атавальпо,
Ідучи перед тобою.
 
Похмура тінь Васкара
Розсіюється, мов від подуву;
Атавальпа здригається
Від смертельного холоду.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка
Історію протистояння двох братів-Інка, Ва́скара та Атава́льпи, який його вбив, можна прочитати у Вікіпедії.

Мануель Гонсалес Прада. Ява Коракенке

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Ява Коракенке
 
Святкування Інті-Раймі.
Ще на Сході не світліє,
Та готується вже Інка
До врочистої офіри.
 
Босий, в пишному убранні,
Поруч рід його й дружини,
Полишивши сон цілющий
Й тишу власної домівки,
 
На великому майдані
Під шопами пір’яними

На світло Отця небесного
Він чекає ревно й німо.

 
Нічна темрява витончується,
І перший непевний відсвіт
Зароджується на Сході
Й звідти шириться, тремтливий.
 
Сонце! Ось його проміння
Струмить нитками злотими,
Щоб зайняти глиб долинну,
Сніжні висі розтопити.
 
Палкі вигуки лунають,
Руки зносяться в пориві,
Всі цілунки надсилають
Вгору, в небеса привітні.
 
Широко розкривши очі,
Ловлять промені живильні,
Так, як спраглий припадає
До води, аби напитись.
 
Гімни й молитви дарують
У супроводі музичнім
Вічному Отцеві, щедрому
На гаразди незлічимі.
 
У Монарха у правиці
Чаша золотом вилискує,
В дар божественному Сонцю
З неї ллється струмінь чичі.
 
Друга чаша золотиться
У Монарха у лівиці —
З тої чаші смачний трунок
П’ють його дружини й діти.
 
Усі п’ють; усюди чути
Музику й веселі крики,
Звідусіль лунає гамір
Шляхетних і посполитих.
 
Аж раптом глибока тиша
Зупиняє метушіння
І веселість та безжурність
Змінюються зціпеніннням.
 
Це прекрасний Коракенке
Із-поміж хмариння виник
І кружляє над майданом
В льоті легкому і тихому.
 
Пролітає раз, два, тричі
Понад принцем він наслідним
І чоло йому скрашає
Двома пишними пір’їнами.
 
На бучному святкуванні
Люди хмурі та сумнії,
Бо Монарх в обіймах смерти
Спить під Сонцем призахіднім.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Кораке́нке — священний для інків птах, двома перами якого прикрашалися головні убори інкських імператорів. Читаємо у Сесара Вальєхо:

 

Я — невидющий коракенке,

який глядить крізь призму страждання,

прив’язаний до Глобуса, подібний

на дивовижний вако, що обертається.

А також у поезії Імперські Ностальгії, III:

Y en el festín del cielo azul yodado

gime en el cáliz de la esquila triste

un viejo corequenque desterrado.

І на бенкеті йодисто-блакитного неба

стогне на чаші сумного дзвону

вигнаний старий корекенке.

Інті-Раймі (кеч. Inti Raymi — «Свято сонця») — релігійна церемонія інків та багатьох індіанських народів, що живуть в межах їх колишнього впливу, присвячена богу Інті. Свято проводиться протягом зимового сонцестояння та відмічає Новий рік в Андах.

Мануель Гонсалес Прада. Скін-голосіння

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Скін-голосіння
 
I
 
Інка втрачає Кохану
І з тієї самої миті
Не має в душі спокою,
Не відають сну повіки.
 
— Годі співати, Поете:
Най звучать голоси замогильні,
Нехай вони мукою й горем
Серце мені розірвуть!
 
— У твоїх володіннях, Королю,
Мешкає птах зловісний:
Його голос розколює скелі,
А зветься він Скін-голосіння.
 
— Мерщій, о мої васали,
Летіть над горбами й долинами,
Над горами і рівнинами:
Спіймайте Скін-голосіння!
 
II
 
Індіанці полюють у сельві
По всьому королівстві
І вловлюють птаха зловісного,
Королеві своєму віддані.
 

Птах упійманий зойкає,

Зойк над долинами лине,

Король Інків відповідає
Криком болю несамовитим.
 

Птах упійманий тужить,

Туга угору лине,

Король Інків зроняє
Дві сльози вогнянії.
 
Птах упійманий стогне,
Стогін у землю лине,
Лишається Король Інків
Німим, нерушним, безживним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Мануель Гонсалес Прада. До орхідеї

До орхідеї
 
Ожилий кварц, колібрі нерухомий,
химера, оприявнена у квітці,
ти наче зі світів підводних дивних
явилася на сонце подивитись.
 
Не віддаєшся ані гордим духом,
ні пристрасти гарячими флюїдами:
у твоїх диких і несмілих пахощах
витає подих скромности і чистости.
 
Немов поет, німий, несьогосвітній,
що зносить у душі нечутні співи,
так ти живеш, самотня і замріяна,
виспівуючи барв безгучні гімни.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Перські катрени

Перські катрени
 
Поглянь на дім затишний свій востаннє
і йди у сад, де миро й квіт весняний.
В безжурнім туркотінні голубинім
живімо Піснею, що над піснями.
 
В тенета кіс піймай єдиним махом,
сплутай кучерями, окутай їхнім пахом,
нехай крізь золоту цю огорожу
уста дарують сміхом, очі — спалахами.
 

Коли кохана наді мною хилиться,

щоби зі свіжих уст шарлатних влитися

міг її пломінь у моїх вуст пломінь,

торкаюсь рози й не боюсь зранитися.

 
Що таїть усмішка твоя? Нічого.
Що таїть погляд милий твій? Нічого.
З того, що ніч таїть в Ніщо своєму,
Земля не зможе приховать нічого.
 
Кохання — безум, ще й трива недовго,
та хто би глузду не віддав за нього,
хто би не проміняв тисячу вічностей
на мить єдину безуму такого?
 
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Гонсалес Прада. Плями на місяці

Зі збірки «Перуанські балади» (посмертно, Сантьяго-де-Чилі, 1935)

Плями на місяці
 
Закохалась підступна Лисиця
У Місяць, прекрасну і білу,
Була наче тінь її тіні:
Назирала її, переслідувала.
 
За Коханою до горизонту
мчала вона що є сили,
і лише хвиль загорода
трохи її затримала.
 
Бігла за нею на захід,
Гнала, проваджена хіттю,*
І у палати місячні
Застукала лапами спритними.
 
Піднялась ясна Місяць,
Вийшла сліпучо-біла,
Стрибнула підступна Лисиця
Й в обійми її схопила.
 
Місяць була така чиста,
Непорочна, вродлива,
А від цілунків Лисиці
Стала плямлена і сумлива.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
* Цей рядок в рукописі не завершено, я дописала його на власний розсуд, насправді в ньому містилося лише перше слово:
«Бігла...»

Примітки

Слово «місяць» в еспанській мові жіночого роду, і там, де місяць є персонажем, мітичною істотою, я зазвичай роблю так само, як тут: просто поводжуся зі словом Місяць як з іменем істоти жіночого роду. Так я зробила і цього разу, щоб зберегти гендерну конструкцію оригіналу, в якому говориться саме про лисицю, а не лиса — імовірно, автор хотів тим підкреслити, що це історія не про міжстатеве кохання, а про нечисту закоханість, яка руйнує чистоту, про протилежність земного та небесного, і стать персонажів не відіграє жодної ролі.

Варто зауважити, що слово inmaculada (буквально: незаплямована), яке автор в останній строфі двічі вживає по відношенню до Місяця, є епітетом Діви Марії, еквівалентом українського Непорочна, Пречиста.

Перекладацький коментар

Хуан Ларреа. Море власною персоною

Море власною персоною
 

Ось море безсонне мов великий острах квітучої конюшини

яка являє своїм виглядом земну покірність

Вони вже йдуть зі своєю шерстю очевидности своєю хмарою і своєю працею

У тіні в’яза ніколи гаяти час

Чудесно довірлива темрява вирушає мені назустріч

Приховану під чолом ношу в собі скоринку хліба

подібну на дзьоб на невпевненому птахові

І так віддаляюсь під дією фортепіано

що пришиває мене до рослин — провісниць моря

Олень осені спускається щоб лизнути місяць твоєї руки

І тепер на моєму березі світ починає оголюватися

щоб померти від дерев на споді моїх очей.

Моє волосся наповнене рибами-тінями

й кістяками розтрощених кораблів

Але годі про це

ти холодна мов сокира що валить тишу

у герці між кравидом та його поглядом

Та коли небо експортує своїх славетних піаністів

а дощ запах моєї особистості

як же зраджує себе твоє прекрасне серце

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. [На звороті однієї світлини]

Дамасо Алонсо і Вісенте Алейксандре 

Зворот: поезія з підписом Льорки

Поезії різних років

 
[На звороті однієї світлини]

За решіткою — кринички в’ється лента,
дзюркіт її слухають Дамасо й Вісенте.
Дамасо з книжкою в руках і капелюхом
от-от усміхнеться від вуха до вуха,
Вісенте зі своєю хустиною
замріявсь про холодні долини.
А я, що звусь Фередіко,
машу вам крильми і вітаю пташим криком.
 
10 квітня 1931
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
 
У повному зібранні поезій Федеріко Гарсії Льорки серед віршів, написаних з різних приводів, я натрапила на оцю мініатюру і згадала, що в папці зі світлинами Льорки маю подібну знімку. Знайшла, ще й колоризовану, але на ній було аж четверо поетів: Дамасо Алонсо, Люіс Сернуда, Федеріко Гарсія Льорка і Вісенте Алейксандре. 

Зліва направо: Дамасо Алонсо, Люіс Сернуда, Федеріко Гарсія Льорка і Вісенте Алейксандре

Тож загуглила — і знайшлася та сама світлина, де Дамасо Алонсо з книжкою і капелюхом і поруч з ним Вісенте Алейксандре, а просто на звороті світлини написана Льоркою від руки поезія.

 
У повному зібранні поезій Федеріко Гарсії Льорки серед віршів, написаних з різних приводів, я натрапила на оцю мініатюру і згадала, що в папці зі світлинами Льорки маю подібну знімку. Знайшла, ще й колоризовану, але на ній було аж четверо поетів (зліва направо): Дамасо Алонсо, Луїс Сернуда, Федеріко Гарсія Льорка і Вісенте Алейксандре. Тож загуглила — і знайшлася та сама світлина, де Дамасо Алонсо з книжкою і капелюхом і поруч з ним Вісенте Алейксандре, а просто на звороті світлини написана Льоркою від руки поезія.
 
Льорка, Алонсо, Сернуда, Алейксандре — це представники так званої генерації 27 року, яка налічує десятки талановитих еспанських поетів, —  разом із попередньою генерацією 98 року то був вибух талантів, у певному сенсі подібний до нашого Розстріляного відродження, бо декілька з цих поетів, найталановитіших, серед яких і Льорка, загинули під час громадянській війни, а решта, буквально за кількома винятками, після поразки республіканців були змушені назавжди покинути країну. Винятками за збігом обставин стали як раз Алонсо (завдяки протекції впливового друга) і Алейксандре (прикутий до ліжка через важку хворобу), а от Сернуда емігрував спочатку до США, а тоді до Мексики, де і помер, не доживши до смерти диктатора Франко.
 
Але на цих світлинах вони ще веселі і щасливі.