Хорхе Люїс Борхес. Пробудження

Пробудження
 
Світає, я потрохи вибираюсь
зі снів у спільний сон, й займають речі
свої місця, належні і доречні,
і в цей же час учора невиразне:
 
війська розбиті, підняті знамена,
птахів міграції віддавні і народів,
і Рим, і Картаген — усе це сходиться
в тяжкім і неосяжнім сьогоденні.
 
Історія буденна теж вертається:
мій голос, вид, мій страх і моя доля.
Ось би мене віджалувати зволило
инше пробудження — смерть — даром часу,
 
в якім би пам’яти я збувсь і навіть імени!
Я б цим же ранком в забуття поринув!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Страус

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Страус
 
Меланхоліє, досить, виймай свій дзьоб солодкий;
в моїх світних пшеницях — постування не годуй.
Як спрагло, меланхоліє, п’ють твої кинджали
ту кров, яку висмоктує п‘явка моя — лазур!
 
Не нищ манни жіночої, яка зійшла на мене;

я хочу, щоб роджений із неї хрест тут був
назавтра, як не стане мені на кого глянути
й труна своє велике О виставить на глум.
 
Серце моє — посудина, зрошена гіркотою;
всередині пасуться інші старі птахи…
Меланхоліє, годі життя моє висушувати
й губу свою жіночу нарешті оголи!..

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Примітка
 
У клясичний еспанській поезії слово labio (буквально: губа) може означати губи, уста. Однак у Вальєхо цей образ — радше протитавлення цій ніжній романтичній клясиці, його різка, виклична, анатомічна образність відкидає можливість такого, наприклад, перекладу, який ніби (але тільки ніби, бо тоді це вже був би не Вальєхо, досить лише глянути, як він повівся тут з визначальним для всього латиноамериканського модернізму піднесеним образом лазуру) проситься як логічна кульмінація цього тексту:
 
й уста свої жіночі яви!..
 
Так, гадаю, що коли автор і має на увазі саме це, то у більш драматичному, земному, навіть сексуалізованому ключі, і, можливо, ця фраза має одночасно і протилежний сенс: автор бачить у меланхолії образ жінки-згубниці — цей образ не раз з’являтиметься в книжці, бо Вальєхо, як видно із його творів, бачить у жіночому началі одночасно і спасіння, материнство, чистоту, і те, що пробуджує земні пристрасті, сковує і приносить страждання. Тож навряд і цей рядок можна прочитати однозначно.

Цією поезією Вальєхо символічно завершує розділ «Горішні химери», перший і найбільш похмурий та драматичний розділ своєї першої збірки. У ньому Вальєхо різко і шокуюче зтоплює похмурі образи трагедійніості людського життя з християнскими образами жертовності і хресних мук, ніби одразу занурючи читача у глибини болю, щоб потім підняти звідти до чогось вищого, хоча не менш земного. Поезія «Страус» — передостання в розділі, однак остання, «Під тополями», уже має зовсім иншу тональність і є ніби перехідною до тематики і настрою решти поезій збірки.

Сесар Вальєхо. Відсутній

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Відсутній
 
Відсутній! Коли рушу вранці рано
за край землі, у таємничий Ирій,
маршрутом неуникним, невблаганним,
ноги твої самі прийдуть на цвинтар.
 
Відсутній! Біля моря у заранні,
в імперії тиші й тіней обширній,
скорботним птахом я спущусь на камінь,
і білий пантеон навколо тебе зрине.
 
Твій погляд стане, як відкрита рана;
і ти страждатимеш, і приймеш зрештою
на себе білість каяття покраяну.
 
Відсутній! І у цім твоїм каранні
між зойків міді буде хмуро вештатись
нестерпних докорів сумління зграя!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Верболіз

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Верболіз
 
Зимовий ліризм, креп і саван прощання,
остання доба невблаганного строку;
в повітрі вечірньому співи чування,
тужливі пісні і приглушені кроки.
 
Я бачу труну, бачу рану глибоку —
видіння ілюзій моїх поховання.
І край милосердий, де квітне вероніка
й де збудеш життя за ціною зітхання.
 
Самотній, піду, плачучи, перед світом,
й роки мої будуть звиватись під вітром,
й заломами кіс мій покривиться плай.
 
Й в олійних патьоках мирущого місяця
завиє морозяно й крицево псиця,
з байдужого ґрунту викопуючи «прощавай»!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуліо Кортасар. Подвійний вимисел

Подвійний вимисел
 
Як ружа — наш рушій огнистий —
умови мандрів закодує,
а слово «сніг», мовлене всує,
час виглядів зітре на чисто,
 
кохання на ліхтарні зблисне,
і до порому нас скерує,
а у руці, що не кермує,
прокинеться признака іста.
 
Вимислюю з піску і тіней,
орла повітряну алхімію,
тож певен свого існування,
 
вона же знай собі плекає
темінь, якою мені сяє, —
й мене вимислює в заранні.

Нью-Делі, 1968
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Напівсвітло

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Напівсвітло
 
Мені наснилась втеча. І наснилося
твоє мереживо, розкидане в алькові.
Вздовж пірсом — чиясь мати; у годині
п’ятнадцять років у грудному вигодовуванні.
 
Мені наснилась втеча. «Назавжди»
зітхало з трапу, спущеного з прови;
мені наснилась мати;
її повсюдні горщики з зеленням
й ранкові промені на обстанові.
 
Вздовж пірсом...
І вздовж зашморгом на горлі!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Присок

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Присок
Присвячується Домінґо Парра дель Р’єго

Я для Тілії сяйвом заллю трагедійним
свої строфи у гронах виборних;
мелодійні плоди підпливатимуть кров’ю —
сонця траурні винами погребовими.
                            Матиме хрест моя Тілія,
що в останню годину світлом обернеться білим!

Я для Тілії запалю трагедійно
на власних устах краплю грому,
і здиблю для поцілунку губу,
ним на сто пелюсток святобливих розколоту.
                            Кинджал моя Тілія матиме,
що квітучо й світанно співатиме!

Героїне, цнотливице, страднице! В темряві
моїми, розумнице, молячись віршами,
ти стоятимеш на самому Житті,
ти — облатка, кров’ю залита!
                            І, невситима Тіліє,
мов вірус, кров мою питимеш з лілії!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Про історію кохання Сесара Вальєхо й Отілії Вільянуеви Пахарес розповідається у цій статті, однак у ній не згадується, що дівчина була його рідною племінницею — звідси символи гріховности, страдництва і викуплення, які пронизують твір:
https://www.literalgia.com/otilia-villanueva-musa-de-trilce-y-la-mujer-que-mas-amo-cesar-vallejo-en-el-peru/
Див. також відео з аналізом твору еспанською мовою в кінці публікації.

Домінґо Парра дель Рйего, якому присвячено цю поезію, — друг Вальєхо, який разом із ним у 1910-х роках входив до інтелектуально-мистецького об’єднання під назвою «Grupo Norte» («Північна група») міста Трухільйо. На світлині нижче він у нижньому ряду третій зліва, а поруч із ним, четвертий зліва — Сесар Вальєхо.

Перекладацький коментар

Сесар Вальєхо. Святвечір

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

 
Святвечір
 
Оркестр замовкає. Розходяться парами
сильвети жінок у тремтливих уборах,
і місячне світло, гілками покраяне,
пускає між ними химери прозорі.
 
В устах плачуть звуки загублених арій,
лілеї вдають убрання мармурове,
гутірок і посмішок маячні зграї
напахчують шовком похмурі діброви.
 
Жду сміху повернення твого промінного,
коли з богоявленням стану граційного
розіллється спів славлення золотого.
 
Й тоді мої вірші у твоїм маєтку
в усій своїй міді дзвоновій промекають,
що родивсь Бог-дитятко твоєї любови.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Юність

Юність
 
На балконі на хвилинку
ми на самоті лишились.
Того лагідного ранку
ми із нею заручились.
 
— Танули в неясних звуках
сни туманні круговиду
під рожево-сірим небом
осеніючого світу. —
 
Я сказав, що поцілую;
тиха, опустила погляд
і підставила ланіти,
мов втрачаючи коштовність.
 
— Серед безгоміння саду
закружляло листя жовте,
а в повітрі іще чувся
аромат геліотропів. —
 
Не наважилася глянуть;
я назвав її невістою
...й дві сльозинки забриніли
ув очах сумних і пристрасних.
 
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Тривожне сум’яття

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Тривожне сум’яття
 
Мила єврейко, витягни застряглий
вихід із глини мій, жагу нового,
мій біль, надсаду... І, вічна кохана,
два цвяхи з моїх крил й один з любови.
 
Я щойно з пустки, де так часто падав;
цикуту виплесни й подай солодкі вина:
криком кохання налякай моїх убивців,
рухи яких — сліпий метал Лонгіна!
 
Вийми мої цвяхи, о моя нова мати!
Симфоніє олив, наповни чару жалем!
Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!
 
Проходиш... вернеш... у мою волосяницю
вплітає траур твій краплі кураре,
леза гуманности, камінну гідність цноти,
Юдитину ортуть меду твого причаєного.
 
Вже восьма, кремовий чаклунський ранок... Зимно...
Бродячий пес гризе забуту иншим кістку...
І починають в нервах мені плакати
загаслі в капсулах мовчання сірники!
 
В моїй відступницькій душі святкує східний празник
до кави ненависть моя діонісійська!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Лонгин — імовірно, тут злились два імени: Гай Кассій Лонгін (Gayo Casio Longino), один з лідерів змови і замаху на Юлія Цезаря, зведений брат Марка Юнія Брута; біблійний центуріон Ло́нгин (Longinos), який пронизав списом бік розіп’ятого Ісуса Христа. Слова «моїх убивців» вказують радше на перший варіант, особливо якщо врахувати ім’я самого Сесара Вальєхо, однак символи цвяхів і загалом символіка поезії Вальєхо відповідають другому персонажеві.

Юдит — ще один біблійний персонаж, молода прекрасна вдова, яка врятувала своє місто Ветулію від ассирійського війська, відтявши голову його очільникові Олофернові.

У цій поезії присутній дуже прозорий перегук із творчістю Рубена Даріо — поета, якого Вальєхо прямо згадуватиме у цій своїй збірці. Порівняймо:

Сідай і жди біля моєї плоті мертвої,
заки мине загроза й випурхне мій жайвір!

І у Даріо в сонеті «Веселим поетам»:

і геть летить, Медузу смертоносну

забачивши, мій кришталевий жайвір.

Діонісійство Вальєхо, про яке він говорить в останньому рядку, — також можемо інтерпретувати як відсилку до згаданого сонету Даріо.

Тут буде доречно процитувати фрагменти статті Віктора Андрєєва з російського видання поезій Вальєхо, де той, своєю чергою, цитує спогади про Вальєхо його сучасників:

Чтобы заработать на жизнь, Сесар Вальехо, как и в годы первого студенчества, преподает в начальных классах различных школ Трухильо. (В 1931 году Вальехо, вспоминая свое учительствование в школах, напишет рассказ «Пако Юнке».11) В 1917 году его учеником был Сиро Алегриа (1909—1967), ставший впоследствии знаменитым писателем.12 Десятилетия спустя, в 1944 году, Алегриа так вспоминал о своем учителе-поэте: «Длинный, худой, весь какой-то торжественный, похож на облетевшее дерево... Черным-черная, густая грива прямых жестких волос. («Почему у него такие волосы?» — «Потому что он поэт»)... Он курил и смотрел в сторону, в открытую дверь, через которую в класс проникали лучи апрельского солнца. Бог знает о чем он думал или мечтал в эту минуту. От всего его существа исходила великая печаль. Никогда я не видел человека более грустного. Вдруг он повернулся и посмотрел на меня и на всех нас. Мои товарищи читали свои учебники, и я тоже раскрыл свой. Но я не видел букв, мне хотелось плакать».

 Должно отметить: в воспоминаниях почти всех, кто знал Сесара Вальехо, говорится о нем как о донельзя печальном, угрюмом, страдающем человеке. Неизменно получался написанный только черной краской портрет: певец печали и скорби, не более... Но вряд ли бы сам Вальехо согласился со своими мемуаристами. Одномерность Сесару Вальехо — и человеку, и поэту — не была присуща. И вот, например, что сказала о нем, вспоминая свое детство, племянница Вальехо — Отилия: «Мне он всегда казался веселым, с огромной жаждой жизни». Приведем также и слова Пабло Неруды: «Мрачность Вальехо была внешняя: так бывает мрачен человек, долгое время проведший в потемках, забившись в угол. По натуре он был немного торжествен, и лицо его походило на застывшую маску, почти священную. Но по сути своей, внутри, он был совсем не такой. Я много раз видел, как он резвился, словно школьник».

Сесар Вальєхо. Причастя

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Горішні химери»

Причастя

 

Крале Ліндо! У твоїх венах гуляє

закваска мого небуття колишнього

і життя мого чорний шампан!

 

Твоє волосся — моїх виноградь

приховані корінці.

Із ниток його виткано митру

моїх втрачених мрій.

 

Твоє тіло — струменів пінистий герць

рожевого Йордану —

хвилюється, наче просвітний батіг,

що впокорює гаспида зла!

 

Твої руки цнотливих сяйних Гесперид —

у них безкінечности тайна,

вони мов дві білі спасенні дороги,

для хреста два мирущі паростки.

Їх утілено у необорній крові

лазуру мого неуявного!

 

Твої ноги — два геральдичні жайвори —

з мого вчора являються вічно!

Крале Ліндо! Ноги твої — дві сльози,

що при сходженні Духа я стримав,

коли входив у Світ Вербної неділі

віддаляючись від Віфлеєму назавжди!

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Цю поезію (яка є очевидною алюзією на «Пісню над піснями») як і наведений нижче у цій примітці сонет, Вальєхо адресував молодій жінці на ім‘я Hermelinda Melly, з якою познайомився у Трухильйо біля 1916 року. Вона не була до нього прихильна, але надихнула поета на ці твори.

Федеріко Гарсія Льорка. Примовка

Із циклу «Пісні»:

— «Теорії»

 
Примовка
 
Березень
уже близько.
 
Вгорі січень,
високо-високо.
 
Січень
в небі нічнім зимним приском.
 
Долі березень
швидким проблиском.
 
Січень —
очам моїм древнім.
 
Моїм свіжим долоням —
березень.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сімон Діас. Теля

Теля
 
Корова Квітка народила теля,
таке гарнюне, наче то немовля.
Дітва зазвичай: «Тату, дай його потримати!» — притуля.
Й вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Савана вбралась для нього у зелення,
усі дзвінкі струмочки йому несуть квіточки із рання.
Вона його сховала в пагорбах — щоб не знали:
корова Квітка народила теля.
 
Зграйка папуг кружля, яструб летить здаля,
плоди принесли, що ростуть у тих краях.
Квітка глядить, розгублена, як він гуля, —
бо знає долю свого маля’.
 
[Ця послідовність із трьох куплетів повторюється двічі.]
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

В оригіналі пісні корову звуть Маріпоса — Метелик.

Дорогоцінна Ірина Корсак, яка знає все і ще трішки, розповіла мені, що ця пісня належить до дуже самобутнього жанру joropo venezolano.

На початку одного зі своїх виступів, який можна почути ось тут: https://www.youtube.com/watch?v=8oi2NIizZTE — Сімон Діас розповідає, що у пісня «Теля» присвячена найпрекраснішій з історій людства — про народження малюка Ісуса і про страждання Марії, яка мусила ховатись із ним від царя Ірода, що хотів його вбити.
Не знаю, — каже автор, — звідки знала цю історію корова на ймення Метелик, що мешкала у саванні. Але вона народила теля і сховала його за пагорбом. Наступного дня вона прийшла до хліву,  де доїли корів, з пустим черевом і вим’ям, дуже задоволена своєю винахідливістю. Чоловік, який доїв корів, побачив, що вона вже отелилася, і сказав своєму товаришеві, який глядів телят: «Рамоне, коли пустимо корів пастися, простеж за коровою Метеликом, бо ця змія отелилася бозна-де». Рамон почав за нею стежити, але вона, помітивши це, стала петляти і уводити його в инший бік. Тоді він сховавсь у кущах і довго чекав, розуміючи, що рано чи пізно вона муситиме нагодувати теля. І таки вистежив її та привів обох назад до хліву.  Як ви знаєте, малюкові Ісусові принесли дари троє королів-магів, і в моїй пісні теляті теж несуть дари саванна, і струмки, і папуги та яструб. І бозна звідки, та корова Метелик знала, що Ірод досі живий, і що ти, я і він, усі ми щодня вбиваємо і їмо її дитя.

Сімон Діас. Пісня погонича

Пісня погонича
 

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Надходить самотнє світило

Льяносом, повним снів.

Співа світанкову коплу

а-а-ах... 

Погонич корів.

Співа світанкову коплу

Погонич корів.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... 

 

Бик реве до корови,

І відступає бичок.

Корова його пильнує,

Бо прийде і його строк.

Метелик... водяна хмарка...

 

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

Місяць шука за тінню

І не може знайти.

 

Бо вона заховалась

а-а-ах...

У ранкові шелести.

Бо вона заховалась

У ранкові шелести.

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Не плач більше! Водяна хмарка...

Тиша й гіркота піль...

Все молоко стане сиром,

Всякий втамується біль.

Водяна хмарка... зірниченька...

 

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

Вже проливає ранок

Світло на пальмовий гай.

А пісня сумна благає:

а-а-ах...

Погоничу, далі співай!

А пісня сумна благає:

Погоничу, далі співай!

Ах-а-а-а-а-а-а-а-а-ах... ранок...

 

Завтра, коли я піду,

Хто згадає мій спів?

Тільки глечик вологий,

Із якого я пив.

Зірниченька... водяна хмарка...

И-и-и-и-и-и-и-и...

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Сімон Діас — автор слів і музики та виконавець цієї пісні.

Перекладацький коментар

Сімон Діас. Старий кінь

Старий кінь
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Коли кохання отак застає людину —
немає на те закону:
каруталь пірнає в літо,
і квітне гуамачіто,
і рветься міцна припона.
 
Пускають коня в савану,
бо він старий і підбитий,
не знаючи, як спонтанно
ще здатне серце любити,
і щойно лиш волю дано,
він понесе тої ж миті.
 
Якщо на шляху коневі
стрінеться кара кобила,
ні окрик йому не чутний,
ні віжки, ані вудила,
він чує лише могутній
призов природної сили.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Коли кохання отак застає людину —
у тому ніхто не винний,
любов бо не має плану
ні розкладу календарного,
бо двоє разом віднині.
 
Пускають коня в савану,
й дарма, що років чимало:
рушає він у заранні
у путь поспішливим чвалом,
туди, де чекає панна,
яка до серця припала.
 
Жеребчик тратить безпутно
свій час, якого без ліку.
Старий же кінь не упустить
дивом даровану квітку,
бо знає: життя не буде
до нього більше привітним.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Цю пісню, яку часу її виходу у 1980 році переспівано безліч разів (її співав навіть Пласідо Домінго), написав відомий венесуельський музикант Simón Díaz (1928–2014) — він автор її музики та слів, а також її перший виконавець. Посилання на авторське виконання ви, як завжди, знайдете в кінці допису.
 
І хоча, можливо, ви не чули цієї давньої пісні, певна, що чули иншу: «Bamboleo» групи Gipsy Kings, написану у 1988 на основі «Caballo viejo» та пісні 1950-х років «Bamboleo» Кармен Міранди.

Каруталь — це ділянка лісу або савани, де ростуть дерева каруто. Це дерево, що росте в тропічних регіонах Америки, особливо поширене в таких країнах, як Венесуела та Колумбія.

Гуамачіто (або гуамачо) — це нетиповий деревоподібний кактус, що росте в тропічних лісах Америки, особливо поширений у регіонах Венесуели та Колумбії. На відміну від більшості кактусів, він має м’ясисте листя, яскраво-жовті квіти та стовбур з колючками.

Мігель Анхель Астуріас. Стрілець-сербатанеро

Стрілець-сербатанеро

Стрілець укотре повернувся нині
з очима, над безсоння незглибимими.
— Скажи, Стрільцю, де це горішня синява?
— То Бог її забрав...
                — Всю?
                — До краплини,

та і на краще...

— Це чому же, сину?
— Бо поривання забере по тім Він,
земля залишиться, солдатові потрібна,
а море, плачучи від горя, геть відплине.

— Коли втомилася людина буть людиною

(хіба не пахнуть квіти, як ти втомлений?),
Бог забере з землі усе хороше,
спустяться скрині, кольором, як хмари,
по перли, і по роси, і по вітер,
по воду річкову і у шкатулки
із райдужних джерел вкладуться мрії,
жінок волосся, їхні щедрі лона,
й дитячі личка в ніжному рум’янці.

— Він забере дітей?

                    — Так, забере їх:

як не всміхаються вони і не сміються,
то нащо у житті потрібні діти?

— Але, Стільцю, чи будуть урожаї?

— Селянин почувається неправильним:
працює він, від спогадів вологий.
Він оре, сіє й жиє для солдата.
Тож краще, щоб скінчились урожаї,
ті, що в минулому були святами,
коли плодам землі раділи щиро,
коли закохувалось світло у людину
яка в солодкості життя кохалась.
Врожай — навіщо? — коли різанина,
невдячність, ницість такі нескінченні,
ніби вони є вислідом печальним
усіх реместв — таким собі майстерством.

Весілля зорь гуля цієї ночі
над простором усіх істот поснулих.
Сліпа й глибока темрява землі
здіймається до ніг. Бувай, Стрільцю!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Словом cerbatanero називають стрільця із духової трубки (cerbatana).


Перекладацький коментар

Леонідас Єрові. Потаємне

Потаємне
 
Як хвилі моря то надходять, то ідуть,
отак мені хотілося б кохати:
лишать одну, до иншої вертати
й від тої знов пускатися у путь...
 
Кохання ластівкою у гніздо пірнуть,
та восени із раю утікати,
щоб нові теплі крила як присвяту
весні принести за півроку будь-що-будь.
 
Оця... і та... й та инша... у п’янкому
трунку численних вуст смаки мішать
все знов і знов, по колу, без утоми...
 
Й так і не вирішити, хто ж мені під стать...
Скипіть востаннє, й на бозна-якому
кохання березі одного дня розтать.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Леонідас Єрові. Всі роки оті, що зверху...

Всі роки оті, що зверху...
 
Всі роки оті, що зверху,
нас занурюють  у брехні.
Відколи ми самостійні
коїться таке шаленство:
не більш здібні — більш безчільні,
більш мошенські кожен раз
посідають президенство —
крадуть спокій наш і час.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
Ця політична летрілья — одна з багатьох, написаних автором для часопису “La Prensa”

Хосе Сантос Чокано. Сон кондора

Сон кондора
 
Із проблисками зоряного сонму
на снігову вершину він сідає:
день його поглядом останнім огортає
і біля ніг його лунає гуркіт грому.
 

Біліє комір імператорський на ньому,

ефесом гребінь над чолом звисає,

кігті-кинджали гнівом пронизають —

слонівка ув узорі золотому.

 
На цій вершині чується самотнім:
в блідім тумані, що його купає
і сяйво ореолу його тлумить;
 
повільно з ним зливається і потім
він поринає в ніч, як поринає
душа на самоті у власні думи...
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Луїс де Кордоба. Чиста вода

У цьому відео зі співами, що прозвучали в еспанському Хересі у святвечір 2021 року, — попурі з фрагментів двох вільянсіко (старовинних різдвяних пісень) і приспіву сучасної пісні «Чиста вода» кантаора Луїса де Кордоби (нар. 1950), якій присвячено цей допис.

 

Ось відповідні фрагменти з вільянсіко та їх буквальні переклади:

З «De pestiños y alfajores» (pestiños та alfajores — солодкі страви)
Ya corté la yerbabuena
de la tapia del corral
que esta noche es nochebuena
y mañana es navidá
 
Я зірвав м’яту
біля огорожі загону
бо нині святвечір,
а завтра різдво
 
З «Camina la virgen pura» (Іде Пречиста)
Como el camino es largo
pidió el Niño de beber:
—No pidas agua, mi vida;
no pidas agua, mi bien.
 
Шлях довгий
і Дитя просить пити.
— Не проси води, життя моє,
не проси води, мій хороший.

Ну а далі, власне, пісня з еквіритмічним перекладом:

 

Чиста вода

Вірші й музика Луїса де Кордоби

 

[Заспів і він же приспів:]
 
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
Якщо напитись хочеш, дівча
Осьо криниця, дівча, моя криниця
Ходи, нап’ємось із тобою, дівча
Солодка й чиста, дівча, у ній водиця
 
[Куплети:]
 
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Ти прийшла іздалека
Цим старим шляхом битим
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
Тож сідай біля мене
Бодай трохи спочити
 
Чиста мов водиця, аж очі вбира
Ранком поведу я тебе до олтаря
Тебе до олтаря, тебе до олтаря
Чиста мов водиця, аж очі вбира
 
Хочу розділити із тобою я
Хочу розділити із тобою я
Не лише цю воду, а і довгий шлях
Не лише цю воду, а і довгий шлях
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)