Люіс Карльос Льопес. У провінції

Зі збірки «Про все потроху» (1910)

У провінції

Картахена-де-Індіас, найшляхетніше

 і найбільш героїчне місто, крокує

 дорогою прогресу.

«Ель Порвенір» («Майбутнє»)

Вуличками

кривулястими

віддаляються

парубки і дівчата.

Вони виходять

із дряглого храму.

І назавтра містечко

лишатиметься

тим самим:

дрімлива котяча сієста

на тротуарах.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. На надбережжі

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

На надбережжі

І я кажу: «Які речі, які речі!»

Мануель Сервера

Руде сонце палає, неначе у крематорії.

Серед глибокої тихомирної задуми вечора пропливає

із виглядом олімпійського супокою

пелікан.

Він перебирає лапами,

сповнений неперевершеної зневаги.

І, пародіюючи зарозумілість двоногого ссавця,

хапає бідну рибину та поглинає її.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ніколас Гільєн. Чорне море

Мріє ніч фіялкова

над морем;

голоси вологі рибалок

понад морем;

виринає струмливий місяць

із моря.

Чорного моря.

Посеред ночі сон

вливається в гавань;

посеред ночі сон.

Човни бачать, як він пропливає,

посеред ночі сон,

холодні води займає.

Посеред ночі сон,

посеред ночі сон,

посеред ночі сон...

Чорне море.

— Ай-ай, мулатко моя золота,

моя мулатко

із золота й срібла,

із квітом маку та апельсина,

ідеш повз море — голодного звіра,

ідеш повз море.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Сон (есп.: son) — афро-кубинська національна музика. Ось, до прикладу, присвячена йому кубинська пісня.

Маріо Пайерас. Yesterday

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Yesterday

Сесарові Монтесу

Очевидно, що днів, які нам випаде прожити,

ніколи не буде достатньо,

особливо,

якщо наші дії будуть вагомішими за слова.

У світі забагато блакитних ранків,

забагато дітей, що безгучно зростатимуть

у нашій і без того мовчазній пам’яті.

Але в якомусь місті на нас усе ще чекатиме

дівча, розпатлане, мов повітряні змії далекого минулого,

якому, можливо, пояснимо одного дня,

що земна печаль є тимчасовою справою

нашого власного серця.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ельвіо Ромеро. Ягуавеве

Ягуавеве́

(Комета)

Тигр стрибнув!
                                                Черкнув по небу.

            Стрибок-спалах-багаття-небесного.

На зоряному боці

здибилася шерсть,

стишив кроки;

по-котячому затамував подих,

прикинув відстань;

облизав зелені лапи,

обмислив стрибок,

намітив траєкторію,

розрахував рухи,

дихання й силу...

І пружною дугою пружного тіла

переметнув над безоднею своє лазурове світіння!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В Латинській Америці тигром називають ягуара

Маріо Пайерас. Про сфери та пристановища

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Про сфери та пристановища

Адже не можемо жити

у зоряному небі

бо ми не є кометами

а також і через самотність

і хоча груднями

його дивовижний кір завжди буде втішним для нашого погляду

нас надзвичайно засмучує те що його давня кастильська мова

є тепер майже незрозумілою

і що кожен тремтить від насолоди

під цією математикою вічности

нічого не пояснюючи

бо слід уважно вдивитися у ностальгію

наших власних кісток

і наново віднайти курс земних апельсинових дерев

і величезної далечини папуг

хоча нас знову закидають камінням під крівлями минулого

за шум о шостій вечора коли усі наші сурми заграють одночасно

аби світ упізнав нас

і не був безпам’ятним

як це буває із ним ранками

бо його логіка така як у безпричальних китів-блукальців

тоді як у нас логіка боягузів

які ледь встигають вивчити назви місяців

доки вони не анігілюються

і оскільки будь-яка реальна сфера потребує справ

швидших за неї саму та за нас

й існують звичаї духу

які звуться філософією

так само стійкіші за наші нові вчинки

і за наше житейське почуття упевнености

ми часто плутаємося у часі

й зістарюємо речі замість оновлювати їх найбільшою радістю

як це маємо робити і як це їм належить

і я кажу

якби ми хоч знали, що градини сьогоднішнього дня

не є тими що торік

і що травні іще не існують

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. З часів дроздів та цепелінів

Із циклу  «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

З часів дроздів та цепелінів

Час матерії, який подобається мені найбільше, —

це час паротягів та аеростатів.

Я був би щасливим

у просторі, поцяткованому весняними цепелінами

та іншими апаратами,

що дозволяють носитися у повітрі разом із предковічними вітрами,

але я відчуваю, що світ став зрозумілим з того часу,

як існують виноходи, швидші за наші почуття.

Ясність свідомости

залежить від здатности узгодити час серця

з енергією пари та газів, легших за повітря.

Якщо Маркс зміг відкрити константу печалі,

яка живе серед промислових міст,

де кружляють мартини

й виробляються сірникові коробки,

то це сталося тому, що одночасно пристрасно чинилися

подвиги тих, хто у перших літальних апаратах

починав досліджувати небо своєї епохи

і повертався на землю

із білим послідом дрозда на шоломі.

Відтак неточним буде сказати, що, коли людина мислить,

вона фотографує матерією,

бо тоді мислення було би лише

печальним кінематографом подій.

Хто бачив на кінострічці

сумні перипетії братів Райт

із першими аеропланами,

знає, що свідчення усього цього шарварку

є лише мовчазними зображеннями, які швидко старіються:

фотографічні апарати не служать часові,

ніщо не говорить нам про міркування лелек

ані наближується до ностальгії, яка пояснює їхні зупинки

під час перельоту між Глазго та Найробі.

Те, що ми називаємо духом,

є радше примхами й химерами пристрасної матерії.

Інакше не мав би сенсу

середньовічний запах кінського навозу,

що жене навесні поетів

геть із міст екзилу,

і не було б людське кохання абстрактною непристойністю

малюнків у відходках лейпцігських таверн,

і в дитинстві добрих філософів

не мали б значення

для їхніх майбутніх ідей

малюнки на старовинних картках лото,

на яких співіснують без суперечностей сонце,

смерть, птах і зірка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Фігура Катріни у мексиканському місті Чапала у сукні з карток лото, 

зі статті Вікіпедії про латиноамериканське  лото

Пабльо Неруда. День добрий!.. Чи можу ввійти?..

День добрий!.. Чи можу ввійти?..

День добрий!.. Чи можу ввійти? Мене звати

Пабльо Неруда, я поет. Я прийшов

з півночі, з півдня, із центру, від моря,

з шахти у Копіапó, де я щойно побував.

Прийшов зі свого дому на Чорному острові —

Ісла Негра, і прошу дозволу увійти у твій дім,

аби прочитати тобі свої вірші та поговорити...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Неруда. Ода шкарпеткам

Зі збірки «Нові оди звичним речам», 1955

Ода шкарпеткам

Мара Морі

принесла мені пару шкарпеток,

сплетених її власними пастушими руками,

дві шкарпетки, м’якенькі, мов зайці.

Я убгав у них ноги,

мов у два чохли,

зіткані з сутіні й овечої вовни.

Несамовиті шкарпетки,

мої ноги були двома шерстяними рибинами,

двома довгими акулами

ультрамаринового кольору,

перевитими золотими косицями,

двома гігантськими чорними птахами,

двома гарматами;

ось як було вшановано мої ноги

цими небесними шкарпетками.

Вони були такі прекрасні, що спершу

мої ноги здалися мені геть недоречними,

мов двоє стариганів-пожежників,

недостойних цього вишитого вогню,

цих сяйних шкарпеток.

Але я відкинув гостру спокусу

тримати їх, як школярі

тримають огняниць,

як учені бережуть

священні документи,

я оперся потужному імпульсові посадити їх

до золотої клітки й давати їм щодня

канаркове насіння і м’якуш рожевої дині.

Як першовідкривачі, що полюють

у сельві рідкісних зелених оленів,

і насаджують їх на вертел, і їдять із каяттям,

я простяг ноги і взув

ці прекрасні шкарпетки, а потім чоботи.

І ось мораль моєї Оди:

Двічі красою є краса

і удвічі добрим є добре,

коли йдеться про пару вовняних шкарпеток

узимку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. В одному з діалогів, що увійшли до книжки журналіста  Брауліо Перальта «Поет і його земля» (Braulio Peralta, «El poeta y su tierra»), видатний мексиканський поет Octavio Paz сказав про цей вірш Неруди: «це один з найпрекрасніших і найкумедніших читаних мною віршів» («es uno de los poemas más bellos y divertidos que he leído»).