Мануель Мачадо. Копла

Копла
 
Поки їх не співають люди,
вони коплами ще не є,
а коли їх заспівають —
згублять імення твоє.
 
Скажуть, мій друже Гільєне:
«Ця пісня не має творця».
Та чи буває слава
кращою, ніж оця?

Радо даруючи копли
народові, ти їх пиши,
зрікаючись себе назавжди
задля людської душі,

перетопивши серце
у співу народного плин...
Втрата імення — дрібниця,
як вічність дається взамін! 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
        Примітки
        Першу редакцію цієї поезії було опубліковано 1918 року як прелюд до збірки Сантьяго Гільєна (Santiago Guillen) «PINCELADAS: Coplas y pensamientos rimados» («Мазки: копли та римовані роздуми»).
        Копла — мала форма еспанського пісенного фольклору, чотиривірш, найчастіше восьмискладовий з асонансною римовкою непарних рядків.
        В оригіналі ця поезія Мануеля Мачадо також має асонансну риму, а друга строфа у ній ще й відрізняється від решти тим, що рима у ній жіноча. Однак мені (як, вочевидь, і решті перекладачів) не вдалося зберегти ці особливості форми: поезія виходила якоюсь неоковирною і я «підшлифувала» форму, щоб не відволікати увагу читача від змісту.

Мігель де Унамуно. Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес

 
Зі збірки «Поезії та пісні Андаю», 1928
Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес
 
У степах позабуті руїни,
де колись панувало море, —
твої башти роз’їдено пилом,
Мадріга́ль-де-лас- А́льтас-То́ррес.
Ізабели колиско, могило
дона Хуана, прорість
доленосна в золотій Салама́нці
й А́віли замку скорботному.
Мріє Медіна-дель-Ка́мпо,
— лелеки, й навколо — воро́ни, —
де карались Чезаре Борджіа
і Сан Хуан де ла Крус босоногий.
Чорні північні хмари
тьмарять небо орла двоголового;
Мальдона́до, Бра́во, Паді́лья;
Лютер здалека відговорює.
Дон Себа́стіан Потаємний,
і Кіхот — загадковий королю
португальський, не знати, відкуди
ти з’явився, верткий, мов погодник!..
Фрай Люі́с де Лео́н — самі очі,
й рук останній жест молитовний;
зруйновано тюрму плоті,
і розум поринув у спокій.
Кастилья! Кастилья! Кастилья! —
край чоловіків суворих;
твої замки з’їдає порох,
Мадрігаль-де-лас-Альтас-Торрес;
Руїни в сухому ложбищі
величезного колись болота.

Андай, 17-IX-1929
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка. Андай — муніципалітет у Франції, де Унамуно перебував в екзилі під час Прімо де Рівери.

Хосе Марті. XXIII. Я хотів би цей світ полишити...

Зі збірки «Прості вірші» 
XXIII

Я хотів би цей світ полишити
Дорогою найприроднішою:
Щоб несли туди, де впокоюсь,
На листям укритих ношах.

І нехай не кладуть у тіняву,
Наче зрадника, в смертну годину;
Я помру обличчям до сонця,
Як належить чесній людині!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маленька поезія, яка могла би стати сонетом

Із дружнім привітом присвячується Сергієві Кодесу,
який, на відміну від мене, дійсно є поетом


Самотнього весла єдиний порух,
далеко в морі, розкотився хвилею:
воно гойднуло злегка воду поруч —
аж ось тремтить і прибережне гілля.

Так шепіт вітерця чи листя шурхіт
торкнув тебе — а я чомусь віршую.

Рими

Якби я була поетом,
я запросто римувала би рози і сльози
і вважала, що по стількох віках віршування
безглуздо шукати слова, які ніколи не стояли в парі.
Якби я була поетом,
мені було би, що сказати,
і це було б так важливо,
що які там рими...

Тиха колискова посеред океану

Сергієві Кодесу

Десь за видноколом вогнянії коні
мордами стрясають.
На моїй долоні золотавий промінь
тихо догасає.
Почепивши бриль, місяць серед хвиль
зорі випасає.
Тихий океан, стиха колихаючись,
мій човник колисає.
На краю землі, на краю часу
нічка загусає.

Сесар Вальєхо. Бувають дні, коли мене охоплює...

Зі збірки «Людські вірші» (1931–1937)
Бувають дні, коли мене охоплює...

Бувають дні, коли мене охоплює таке щедре і таке делікатне
прагнення любити, цілувати ніжність ув обидва її лики
і звідкись іздалека, нагальна і невідпорна,
з’являється жага полюбити, будь-що-будь і щосили,
того, хто мене ненавидить, хто шматує аркуш хлоп’яти,
ту, яка плаче, бо плакав він,
і короля виноробів, і невільника вод,
і того, хто ховає свій гнів,
і того, хто пітніє, хто проходить повз мене, хто витрушує себе просто мені у душу.
І від цього моя рука тягнеться пригладити
волосся тому, хто до мене говорить, пожалувати по голові солдата,
поправити великому його сяйво, а мізерному — його значущість.
Я ладен особисто
випрасувати хустинку нездатному плакати,
а коли я сумний чи мені болить моє щастя,
я прагну оточити турботою дітлахів і геніїв.

Мені хочеться допомогти доброму стати трішечки злішим
і кортить всістися праворуч від шульги та прислужитися німому
усім, чим тільки зможу, а також я несамовито бажаю
омити ноги кульгавому
і приспати одноокого ближнього.

О, ця любов, ця жага, така особиста й усесвітня,
людська й релігійна, така давня!
Вона сягає мого волосся,
підіймаючись від споду, від Адамового паху,
і, надходячи здалека, породжує бажання  цілувати
у шалик співака
і страдника у його розжарену пательню,
глухого у безсмисне гуготіння у його черепі,
а того, хто вклав у мої груди дещо мною забуте,
у його Данте, у його Чапліна, у плечі.

І я сповняюся бажанням, зрештою,
перебуваючи на упивній межі нестяму
чи коли серце вже не вміщується мені у грудях, о, я волів би тоді
допомогти розреготатися усміхненому,
посадовити пташеня на оголений завийок лиходієві,
лікувати хворих, розлючуючи їх,
купити щось у крамаря,
допомогти убити убивці —  жахлива річ! —
і хотів би я був стати добрим до самого себе
в усьому.

6 листопада 1937 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Порив

                            Морю багнеться солі, воно вагітне суднами, 
                                         ниє, ворочается, в череві йому тривожно.
                            Хто цього разу родитель? поет? художник?
                            Море мовчить, воно виснажене цунамі.
                                                                                                        Олена Бугорська

Поглянь-но: от-от море вивергне всі кораблі,
що їх поглинало від давньої давнини,
що їх незглибимі провалля його стерегли,
вчахали над ними, та вдержати не могли,
бо ті все зростали десь там, у його глибині,
робилися морені — наче криця міцні,
і ось виринають із віковічної мли...
дивись, уже щогли видніють! дивись, майорять прапори!
дивись, а вітрила! пристрій який пишний! зорить
над ними світання, й посивілі хвилі старі
схиляють покірно чоло перед імпетом сили,
яка цю флотилію двічі на світ народила —
й тепер пориває її до Нової Землі!