Матіас Бонора. Батько і син...

Оригінал світлини тут

Батько і син
у зітханні
короткої вічности.
Час сиплеться,
мов три крапки,
і дитинство є сонцем,
що освітлює їх сю мить
із пахом
безнастанного
миру.
 
Знову і знову жити
на колінах обіймів,
що дихають,
у спільнім
серцебитті.
 
Чванлива Війна,
ця ница глитайка,
сьогодні лишається зовні,
з її слізьми,
брудом,
її пробоїнами і віддаленостями
і тим, що не має назви.
 
Сьогодні я засинаю...
Спи, синку,
ти з татом,
і завтра, можливо,
нас пеститиме инше світло
і разом ми сіятимемо
серед співів і гірлянд,
те, чим були
і могли би стати
до цієї безодні,
щоб відродитися.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґабріель Альварес де Толедо. До зруйнованого Риму

До зруйнованого Риму
 
Ти впав нарешті, Риме чваньковитий,
піднесений над землі та народи,
пере́д світові вести мав нагоду —
згордив нею, бо важив бу́ти світом.
 
Лежить озія пихи, яку звів ти,
повалена, на твій великий подив,
мов сфера, замкнений в собі від зроди,
ти, Риме, здатний лиш себе́ вмістити.
 
Ти вибрав славу на минуле сперти —
оттим зійдуть на порох твої мощі,
а сором перемоги обезсмертиться;
 
а що буття замкнув ти у собі лише —
і пам’ять тобі час не зможе стерти,
і забуття не вмістить це руйновище.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Вако

Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Імперські ностальгії»

Вако
 
Я — невидющий коракенке,
який глядить крізь призму страждання,
прив’язаний до Глобуса, подібний
на дивовижний вако, що обертається.
 
Я — самець лами, єдиний, кого поймає
ворожа потреба обстригти
кільця горнів,
які ряхтять безчестям,
спижовані старосвітньою яраві́.
 
Я — пташеня кондора, оскубаного
латинською гаківницею;
ширяю в Андах,
ваблений квіткою людяности,
наче невмірущий Лазар світла.
 
Я — інкський талан, який ятрить себе
серед зграї стерв’ятників Коріканчі,
хрещених фосфатами помилки і цикути.
Порою у моєму камінні
дибляться розірвані нерви мертвої пуми.
 
Сонячні дріжджі;
квасило серця і тіні!
 
Червень 1917
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Цей твір побудовано на символах і складних образах, і наведені нижче примітки допоможуть краще його зрозуміти
 
Ва́ко — перуанський керамічний виріб доколумбової епохи; такі фігурки й посудини знаходять в інкських похованнях

Кораке́нке — священний для інків птах, двома перами якого прикрашалися головні убори інкських імператорів. У Мануеля Гонсалеса Пради є поезія під назвою Ява коракенке.

Яраві́ — старовинний перуанський музичний жанр, ніжні й меланхолійні пісні, народжені з поєднання музики інків з еспанською поезією трубадурів.

Кондор — цей птах є національним символом Перу, як і кількох инших південноамериканських країн, у інків андійський кондор асоціювався з божеством сонця і вважався правителем верхнього світу. «Я — пташеня кондора, оскубаного латинською гаківницею» (в оригіналі — аркебузою, це два дуже подібні види старовиних рушниць, що використовувалися у часи Колумба) — окрім очевидної символіки ці рядки є ніби антитезою до відомої поезії «Сон кондора» (1906) Хосе Сантоса Чокано, у якій кондор описується як величний птах і прекрасний символ Південної Америки.

Пума — ця тварина також була священною для древніх інків.

Коріканча (храм Сонця) — найголовніший храм імперії інків та область навколо в нього з комплексом релігійних споруд у столиці Куско.

Фосфати — Перу є однією з країн, де зосереджені основні світові запаси фосфоритів.

Цикута — згадки про чашу з цикутою (як відсилка до смерти Сократа) не один раз зустрічаються в поезії Вальєхо.

Сесар Вальєхо. Чорні герольди

Зі збірки «Чорні герольди» (1918)

Чорні герольди
 
Бувають в житті удари такої сили... Не знаю!
Вони як ненависть Бога; такі, ніби напливає
під ними на душу все вистраждане
і стоїть каламутним наносом... Я не знаю!
 
Вони нечасті; але... пропорюють темні рови
на найлютішому виді, на хребтині наймоцній.
Мабуть, то дикі бахмати варварських орд Атили;
або вони — чорні герольди, Смерти вістовці.
 
То глибокі падіння Христа, що кояться у душі
чарівливої віри, яку богохулить Доля.
Ті кровоточиві удари — тріскіт нашого хліба,
який при пічному заслоні згоряє дочиста.
 
І людина... сердега... сердега! озирається, ніби
хтось її кличе іззаду, плеча торкнувшись рукою,
її очі стають божевільними й пережите усе розтікається,
мов калюжа провини, у її погляді.
 
Бувають в житті удари такої сили... Не знаю!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Ця поезія є одним з найвідоміших творів Вальєхо. Нею відкривається його перша збірка, що має таку саму назву.

Мігель де Унамуно. Молитва атеїста

Зі збірки «Розарій ліричних сонетів» (1911)

—    «Сонети Більбао»

XXXIX
 
Молитва атеїста
 
Почуй мене, Господь, що не існуєш,
прийми в своїм ніщо мої моління,
адже Ти всякеє своє творіння
оманливою радою даруєш.
 
Ти ж бачиш, яка спрага груди душить.
Ночами, що гіркіші од полину,
як віддаляєшся від нас, так ревно линуть
до твоїх слів солодких бідні душі.
 
Великий Господе! Такий великий,
що лиш Ідеєю ти бути можеш —

світ затісний для сяйва Твого лику.

Я так терплю обік Тебе, мій Боже!

Бо знаю: якби Ти не був марою,
і я б направду існував разом з Тобою.

Саламанка, 26.09.1910
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґльорія Фуертес. Рождена стать поеткою чи згинути...

Рождена стать поеткою чи згинути...
 
Рождена стать поеткою чи згинути,
обрала те, що важче,
— в усіх кораблетрощах своїх вижити, —
і я досі віршую
жива та ціла.
 
Рождена стать паяцем чи повією,
обрала те, що важче,
— клієнтів ожебрачених смішити, —
і досі штукарюю
і дістаю голубку зі спідниці.
 
Рождена стать нічим чи войовницею,
обрала те, що важче,
— не промайнуть мов тінь по сцені вічности, —
і я іду між ґверів та пістолів,
долонь не заплямивши.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґльорія Фуертес. Я просто жінка

Я просто жінка
 
Я просто собі жінка і квит,
багата на ковдру, тарадайку,
«Слава Ісу» ранками і мавпочку
на передку мого похідного захистя.
 
Я хотіла колись стати кресляркою,
а чи Сапфо, чуттєвою і химородною,
та зрештою, немов мені пороблено,
блужу тут,
стеряна проміж усякої халайстри.
 
Для читачів своїх розповідаю,
що бути мріяла беззбройним капітаном,
поверхню Місяця списати геть віршами,—
та астронавт один стоптав мій задум.
 
МИР по світах я продавала би безмитно,
та на якійсь з доріг мене затримано,
тож я лиш жінка, із цілої линви,
просто жінка і квит.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Ця битва

Зі збірки «Повсякденне» (1978–1979)

Ця битва
 
Як узгодити
вигубну
ідею смерти
із цією нестримною
жагою життя?
 
як поєднати жах
перед майбутнім ніщо
з усепроникною радістю
минущого і справжнього
кохання?
 
як знешкодити надгробок
насінням?
косу
гвоздиком?
 
мабуть то і є людина?
ця битва?
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Павучиха

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Вбогі»

Павучиха
 
Це величезна павучиха,
неспроможна зрушити з місця;
безбарвна павучиха, її тіло,
її голова, її черево кров’яніють.
 
Сьогодні я побачив її зблизька.
Із яким неймовірним зусиллям
вона простягала свої незліченні ноги.
А я думав про її невидимі очі,
про цих згубних штурманів
її останньої вандрівки.
 
Це павучиха, яка тремтіла
на камінному прузі,
нездоланному рубежі
між головою і тілом.
 
Стільки ніг у нещасної, і не в змозі
звільнитися. Я дививсь на її сторопіння —
і таким жалем пройняла мене ця подорожня.
 
Це величезна павучиха, черево якої
не дозволяло їй рушити за головою.
І я думав про її очі,
про її незліченні ноги...
І таким жалем пройняла мене ця подорожня!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)