Рубен Даріо. Алилуя

Алилуя!

Мануелеві Мачадо

Рози рожеві та білі, віти зелені,

свіжі суцвіття та пагони —

Радість!

Гнізда у теплих кронах,

яєчка у теплих гніздах,

теплота і солодкість —

Радість!

Груди цієї дівчини

білявої, і цієї смаглої,

й ось тієї чорнявої —

Радість!

І живіт оцієї геть юної,

п’ятнадцятирічної

та її гармонійні руки —

Радість!

І дихання дівичої сельви,

і дихання непорочних дівчат,

і рими солодкі Світання —

Радість! Радість! Радість!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Люблю, любиш

Люблю, любиш

Любити, любити, любити, любити завжди й усе суще,

любити разом із небом, любити разом із землею,

і тоді, як ясніє на сонці, і коли темне від бруду:

любити усім розумінням та пристрастю усією.

І коли гірська стежка життя видається задовгою,

і важка вона, і крута, і проходить над урвищами —

кохатись у неосяжності любові живо-червоної

і палати у горні плавильному власних грудей!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Осінні вірші

Осінні вірші

Коли до тебе звертаються думки мої — ллються пахощі

і так дивовижно поглиблюється твій погляд, сповнений ніжності.

Босоніж, легка і замріяна, по крайці морській виступаєш,

по білі пінній, й уста твої усю радість світу утілюють.

Кохання минуще — так мало живе його очарування,

й його насолода і біль його однаково нетривалі.

Година лише минула, як писав на снігу ім’я твоє,

щойно лиш над пісками злунали слова кохання.

Аж ось уже закружляло листя в гаю тополиному,

де блукають самотні й такі закохані пари.

І в чару осені, повну її вина летаргійного,

твої ружі, о весно, уже облітати мають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Печально, дуже печально

Печально, дуже печально

Якось глядів я печально, дуже печально,

як зносилась і спадала вода у фонтані.

Ніч була ніжна і срібна. Сльози роняла.

Плакала ніч. Ридала. Скрушно зітхала.

І фіолетовий смерк аметистом мінився

змішуючись зі сльозами митця таємничого.

Я був тим митцем, тим таємничим плакальником,

що розчинився душею у струмі фонтану.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мартін (Поні) Мічарвегас. Настав той легендарний Час Життя

Настав той легендарний Час Життя

В книзі старосвітській я колись був прочитав

імена забуті тих, хто давнє знання мав

про майбутнє світу — про той більш правдивий час,

що настане неодмінно, треба лиш чекать....

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

Весь цей час тривалий, всю історію землі

ліси й гори, моря й ріки, сповнені жаги,

берегли людину, що ждала на самоті

на цей час правдивий, ще небачений ніким.

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

Жде тебе, любове, мов повітря, світ цілий,

поклади, любове, край історії сумній,

де була людина мов в далекій чужині, —

обійми її й до серця міцно пригорни.

І ось настав нині легендарний той Час Життя

Він настав врешті легендарний той Час Життя

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

Мартін Мічарвегас (на прізвисько Поні) —аргентинський поет, музикант, бард, художник, відомий не лише своєю творчістю, але також активною боротьбою за права людини і торжество гуманізму та справедливості. У часи диктатури Хорхе Відели змушений був емігрувати до Еспанії, де було видано декілька його книжок, а потім знову повернувся на батьківщину.

Музику до цієї пісні написав художник і музикант Альбе Павесе (Albe Pavese).

Мартін (Поні) Мічарвегас. Мостом слова

Мостом слова

Слово

між ним і нею

було єдиним місточком

хоча вони й користались

руками губами очима

й навіть шкірою переконливою

То не був міст через річку

але міст через прірву

міст над жахаючими ознаками

міст над важкими часами

Жодне не брало мита

з іншого за розмову

жодне із двох

ніколи

це був міст над бідою

міст через безнадію

А коли там був міст

отже були і два місця

і то два різні краї а не просто

два береги річковії

бо це був міст не через річку

а міст через самотність

перекинутий межи країнами

спустошеними і спустілими

країнами які прагнули

життя цим мостом слова

мостом де ніхто не чатує

мостом який навіть смерті

не до снаги підірвати

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Андалусія

Андалусі́я

Ка́діс, солона ясність.

Грана́да, плач вод потаємних.

Романська та мавританська

мовчазна Ко́рдова...

й Ма́лага,

де звучать голоси кантао́рів.

Золота Альмері́я...

і сріблястий Хае́н.

Уе́льва, берег трьох каравел.

І Севі́лья...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель Ернандес. Перша пісня

Зі збірки «Людина у засідці» (1937–1939)

Перша пісня

Відсахнулося поле,

побачивши лють, із якою

на людину людина накинулась.

Яке провалля відкрилося

між оливою і людиною!

Тварина, яка співає,

та тварина, що здатна

плакати, пускати коріння, —

згадала про свої пазурі.

Вона укривала ці пазурі

квітами, м’якістю, тихістю,

та зрештою їх оголює

з усією своєю жорстокістю.

І я чую їхнє потріскування

у себе в руках. Стережися,

синку, бо я готовий

занурити їх, устромити

просто у плоть твою ніжну.

Я повернувся до тигра.

Тримайся подалі — розірву.

Нині любов є мертва

і людина полює людину.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Книжку Ернандеса «Людина у засідці» було знищено франкістами, однак два її екземпляри збереглися.

Мігель Ернандес. Запахи

З юнацьких поезій

Запахи

Щоб відчути запах гвоздика,

хлопчик стає навколінки.

Вибух карміновий. Запах

палахкотить червоно.

Щоб понюхати квіт помаранчу,

хлопчик стає на хідлі.

Над розсохою — піна.

І запах піниться біло.

Щоб дізнатись, як пахне коріння,

хлопчик лягає на землю.

Ці кігті, у ґрунт занурені,

пахнуть блакиттю небесною.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)