Хосе Бергамін. І знову цієї ночі...

І знову цієї ночі...

І знову цієї ночі,
Чекаючи на тебе у тиші,
Я заснув, і мені почулося,
Ніби хтось мене кличе.

Голос протяжний, сумний,
Майже на шепіт подібний,
Наче схлипування, обірване
Легеньким поривом вітру.

Досі ніким не чутий
І такий мелодійний;
Здавалося, він віддалявся,
Коли насправді наближувався.

Голос темного вітру,
Що сховався у верховітті,
Від якого тремтіли
Крони в вечірнім світлі.

Голос, який мене кликав
І не хотів мене кликати.
Голос, який, здавалося,
Світ полишить, якщо затихне. 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосе Бергамін. Життя — наша пристрасть...

Життя — наша пристрасть...

Життя — наша пристрасть.
А сенс полягає у істині.

(Та позаяк пошук істини
залюбленим у життя
приносить самі страждання,
сенс у житті ми вишукали).

Життя стало сенсом найвищим.
А істина — нашою пристрастю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Ночі на пляжі...

Ночі на пляжі...

Ночі на пляжі, шепіт і свіжість морського берега.
Білі удари весел, заскочених темнотою.
Великі моряцькі вогнища, від яких віє вечерею,
і тіло моє на піску, повне лінивою стомою.

Світлокид нагорі в Іслеті обертається і обертається.
Венера, Велика ведмедиця... який густий запах водоростей!..
Тихо бринить гітара. Якась жінка зітхає.
Теплі пахощі жимолости бриз до мене доносить.

Здавна знайомі звуки старовинної хабанери,
мелодійні і томні, просто у серце вливаються.
У вишині наді мною танцюють у місячнім сріблі

і складаються в силуети світила небесної сфери:
я бачу своїх батьків, Долорес, Марію, братика,
у складках старої шалі їх пам’ять моя хоронила.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Тоненький хвилястий струмінь...

Тоненький хвилястий струмінь...

Тоненький хвилястий струмінь
зноситься над водою
і розкривається квіткою;
а тоді опадає і губиться
у пінявій білині,
у хвилюванні тремтливому.
у солоних глибинах.
Тихо здіймаються груди,
і зітхання прозоре світло
виливається у повітря.
Осяяний білими ружами,
ясніє силует кипариса.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хосефіна де ля Торре. Післяполудень сонний...

Післяполудень сонний...

Післяполудень сонний,
він улігся на кронах дерев,
і очі йому стуманіли,
аби не бачити вулиці, де невтомний день
порозвішував свої години.
Післяполудень сонний,
він спить, погойдуючись на гіллі.
Вітер уносить його,
і його сновидіння тремтять у повітрі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Під ясним небом...

Під ясним небом..

Під ясним небом
фіялково-золотавий
вечір пройшов сосновим бором,
співаючи.

Яка самотність!
О! Яка вись над полями!
Сосновим бором пташка
пролітає.

Вечір,
безкінечний вечір травня.
Повернувся до бору,
ридаючи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Еспанія на марші

Зі збірки «Іберійські співи», 1954
Еспанія на марші

Ми — ті, хто ми є.
Досить Історії і переказів.
Там самі лиш мерці! А Бог звелів ховати померлих.

Досить жити минулим,
копирсатися у спогадах мерхлих.
Ми — прозора чи мутна, але вода, що прориває греблі.

Ми — буття, що росте.
Ріка із руслом відвертим.
Ми є ударами грізними простого й рішучого серця.

Ми — варвари прямодушні
смертоносні для ладу Іберії,
бо він ніколи не був ані чистим, ані правдивим, ані об‘єднаним.

З усього, що було, ми годуємось
і, трансформуючись, ростемо,
стаючи ударом для удару, а також смертю для смерти.

На вулиці! Час настав
стати на повний зріст просто неба
і показати, що ми живі і оголошуємо дещо нове.

Я не заперечую свого походження,
але кажу, що у нас попереду
значно більше, ніж те, що відомо, і ми цьому — причини і джерела.

Ті еспанці, що мають майбутнє,
як і ті, що минулим оплетені,
не можуть від них відмовитися задля нового звершення.

Я ж пам’ятаю наші помилки
і як ми зраджували самих себе.
Але, пристрасте й світло, батько Еспанії, я бужу тебе, час підвестися!

Я знов кажу тобі, хто ти є.
Я живу із думкою про тебе.
І я знов починаю битву, бо така є нагальна потреба.

Я не хочу тебе виправдовувати,
лише боягузам від цього легшає,
я лиш хотів би бути поетом і твій вірш написати перший.

Моя Еспаніє, битво,
що іскри з моїх нутрощів крешеш,
виповідаю тебе із любов’ю, рятуючи нас обох і вивершуючи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Артуро Серрано Плаха. Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє...

Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє...

Біль своїх міст віддай мені, Еспаніє,
сльози свого жалю гіркого й чистого
за ці жаскі руїни, до синів своїх,
що важко гинуть.

Віддай мені страждання, аби міг його,
занурений у муки, заслужити,
дозволь зростати, твого болю гіркість
з тобою розділивши.

Прийду до болю, то прийду й до милости,
бо у печері свого горя сивого,
знаю, зі щедрости своїм поетам вірним
ти закуток лишила.

Імовірно, 1939
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Люби свій ритм...

Люби свій ритм...

Люби свій ритм, діла свої буденні
йому підпорядковуй, як і вірші,
ти — всесвіт всесвітів, в якому вічно
душа пульсує джерелом пісенним.

Нехай в тобі космологічна єдність
світами розмаїтими розквітне,
примусь піфагорійними сузір’ями
резонувати числа нескінченности.

Риторику божественну розчути
зумій в пташинім співі і розгледіти
геометричний лад в потоці плиннім;

понурої байдужости позбудься
і там нанизуй кришталеві перли,
де перекинула свій келих істина.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)