Зі збірки «Іберійські
співи», 1954
Еспанія на марші
Ми — ті, хто ми є.
Досить Історії і переказів.
Там самі лиш мерці! А Бог звелів ховати померлих.
Досить жити минулим,
копирсатися у спогадах мерхлих.
Ми — прозора чи мутна, але вода, що прориває греблі.
Ми — буття, що росте.
Ріка із руслом відвертим.
Ми є ударами грізними простого й рішучого серця.
Ми — варвари прямодушні
смертоносні для ладу Іберії,
бо він ніколи не був ані чистим, ані правдивим, ані об‘єднаним.
З усього, що було, ми годуємось
і, трансформуючись, ростемо,
стаючи ударом для удару, а також смертю для смерти.
На вулиці! Час настав
стати на повний зріст просто неба
і показати, що ми живі і оголошуємо дещо нове.
Я не заперечую свого походження,
але кажу, що у нас попереду
значно більше, ніж те, що відомо, і ми цьому — причини і джерела.
Ті еспанці, що мають майбутнє,
як і ті, що минулим оплетені,
не можуть від них відмовитися задля нового звершення.
Я ж пам’ятаю наші помилки
і як ми зраджували самих себе.
Але, пристрасте й світло, батько Еспанії, я бужу тебе, час підвестися!
Я знов кажу тобі, хто ти є.
Я живу із думкою про тебе.
І я знов починаю битву, бо така є нагальна потреба.
Я не хочу тебе виправдовувати,
лише боягузам від цього легшає,
я лиш хотів би бути поетом і твій вірш написати перший.
Моя Еспаніє, битво,
що іскри з моїх нутрощів крешеш,
виповідаю тебе із любов’ю, рятуючи нас обох і вивершуючи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад
мій)