Франс Тамайо. Кантути

Кантути

Царська шарлатна квітка,

у Андах народжена,

її барви, в яких грає сонце,

присвячено інкам.

Кожна дівчина

з індіанською кров’ю нестримною

відроджується у ній!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Кантута, або кантуа (Cantua buxifolia), — священна квітка інків, національна квітка Перу та Болівії, високогірна рослина, яка зустрічається лише у цих двох країнах; про неї складено легенди, нею прикрашають померлих, вірячи, що її сік втамовуватиме їхню спрагу під час тривалої мандрівки

Пабльо Антоніо Куадра. Тужіння дівчини над померлим воїном

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Тужіння дівчини над померлим воїном

З давніх давен

небо плаче.

            Та юнак цей — сльоза одинока,

юнак цей — роси краплина.

З давніх давен

смерть кружляє.

            Та новим є твоє мовчання

і незнаним досі є біль мій.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пабльо Антоніо Куадра. Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

Зі збірки «Ягуар і Місяць», 1959

Обличчя дівчат, що споглядають себе у річці

У швидкоплинному часі потоку

роздивляюсь свій лик нерухомий.

Ріка Сходу уносить померлих,

та життя зберігає їх у своєму пливкому свічаді.

            Завтра ти почуєш мій спів

з вуст дівчат,

які сходять

до річки.

            І у водах Сходу

виявляться обличчя,

які сьогодні з’являються у моїй пісні...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сиртакі

— Damn it, boss, I like you too much not to say it. You’ve got everything... except one thing: madness. A man needs a little madness, or else...

— Or else?

— ...he never dares cut the rope and be free.

     Are you angry with me?

— ...Teach me to dance. Will you?

— Dance? Did you say dance?! Come on, my boy!

З фільму «Alexis Zorbas»

Я танцюю сиртакі на пустельному пляжі

й регочусь на все горло, п’ючи вітер п’янкий,

і нічого не треба, і нема що втрачати —

лише сонце і вітер й усміх серця легкий.

Цей танок — чоловічий, в ньому втрати і рани,

в ньому сміх самовільний, повний сили життя,

так танцюють блукальці, моряки і цигане

і, коли мені сумно, так танцюю і я.

Хоакін Пасос. Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Маленьке поспів’я для щасливих уродин

Наче Кармельська Діва,

ти народиш дитя

на туберозовім ложі.

Наче Кармельська Діва,

та народиш дитя,

хлоп’ятко, смагляве і гоже.

Мов у печері глибокій,

та народиш дитя

завтра удосвіта.

Небо стає шарлатним

при народженні сонця,

так і ти народиш дитя,

забарвлена кров’ю.

Тубероза кольору крові,

ти народиш дитя,

кров кольору туберози.

Усе Ніндірі танцюватиме

навкруги твого ложа,

ти народиш дитя —

воно вже танцює у лоні.

Наче Кармельська Діва,

ти народиш дитя

на туберозовім ложі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Плавання

Плавання

— Я відпливаю, кохана.

— Коли не візьмеш з собою,

я забуду тебе, капітане.

Капітан на містку дрімає

під укривалом зоряним

і знову чує слова її:

«Коли не візьмеш з собою!..»

Із далекого моря вертає,
зелений папуга на рам’ї.
«...Я забуду тебе, капітане!»

І знов у морі з єдиним другом,
своїм зеленим папугою.
«Капітан, я тебе забула!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Антоніо Мачадо. Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку...

Хлопчик снив цілу ніченьку

коником дерев’яним.

Розплющило очі хлопчисько —

а коника і немає.

Тим же коником білим

снить наступної ночі.

Гукає, схопивши за гриву:

«Тепер утекти не зможеш!»

І тої самої миті

хлопчик ізнову прокинувся:

кулачисько стиснене міцно,

а коник, мов хмарка, відлинув!

Лишився в задумі хлопчик:

«Мабуть, насправді коника

і не було ніколи».

Та й більше не снив про нього.

Ось уже він і парубок,

кохання ввійшло в його юність,

і він питає кохану:

«Ти насправді існуєш?»

А ставши старим і сивим,

«Усе — лише сон, — подумав, —

і коник у сновидіннях,

і справжні коні на луках».

Зачувши смерті наближення,

«Ти — сон?» — питає востаннє

у серця свого. Чи збудився?

Хто знає...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Не було нікого...

Не було нікого...

— Не було нікого. Вода.
— Нікого? Вода не є кимось?
— Нікого нема. Просто квітка.
— А хіба квітка — ніхто?

— Нікого нема. Лише вітер
повіяв. — То вітер — ніхто?
— Нікого немає. Ілюзія.
— А ілюзія не є кимось?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Я не повернуся

Я не повернуся

Я не повернуся. І ніч

мовчазна і спокійна

колисатиме світ

у промінні самотнього місяця.

У  вікно це розчахнене

після зникнення мого тіла,

за моєю душею шукаючи,

увійде свіжий вітер.

І не знаю, чи буде хтось

у відсутності цій подвійній

чекати й леліяти спогади

у сльозах та із ніжністю.

Та залишаться зорі і квіти,

легкі зітхання й надії,

і кохання в алеях тихих

під зеленим склепінням.

І розіллються знову
звуки цього піаніно,
але в тиху ніч за вікном
не порине погляд замислений.

 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)