Габріель Селайя. Прощальне...

Прощальне

Мабуть, по моїй смерті

скажуть: він був поетом.

А світ, як завжди, прекрасний, мого зникнення й не зогледить.

Мабуть, і ти не згадаєш,

ким я був, але маритимуть

тобою вірші, які мені не судилося написати.

Мабуть, по мені не зостанеться

нічого, і слова навіть,

жодного із тих слів, які снилися мені зарані.

Та зримий або незримий,

гомінкий чи знімілий,

я лишатимусь у вашій тіні, о чарівливі живі!

Я триватиму, я продовжуватимусь

і по той бік смерти і спомину,

іще не знаю, як саме, частиною загальної гармонії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Твої і мої крики на світанні...

Твої і мої крики на світанні...

Твої і мої крики на світанні.

І наші білогриві коні чвалом,

розбризкуючи світло, линуть пляжем.

Твої і мої губи пахнуть сіллю

та йодом. Наші голови пониклі.

Твої і мої руки,

твої і мої очі.

Тіла наші хилясті,
ховзькі, немов водорість.

Кохання, о кохання!

Пляжі на світанні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Мадригал над мадригалами

Мадригал над мадригалами

О поетів творителько, моя непроминущая весно,

як тебе оспівати, коли, далебі,

усі чини й слова всі можливі піднесено

у дарунок тобі і на славу тобі?

І який мадригал твого слуху долине,

о, світання моє чарівне,

як лише задля тебе були і донині

мої вірші прозорі й моє божевілля чадне?..

Тож, співочу сопілку

свою опустивши,

я у радіснім захваті тільки і зміг...

ухопитись за гілку

квітучої вишні,

аби квіти осипались тобі до ніг.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Цей твір Мануеля Мачадо є відомим прикладом поліметричного сонета — рідкісної сонетної форми, яка зустрічається у поетів-модерністів.

Люіс Карльос Льопес. Неписьменний

Із циклу «Марнотратство»,

який не входить до опублікованих 
за життя поета збірок

Неписьменний

Хатчина при дорозі, їй до спини

хлів тулиться — і мов рвучка судома

стискає серце: нащо ти закинула,

мене до міста, доле несвідома...

В мурашник, де вино й життя суспільне

отруять, виснажать, ізсушать —  та й по всьому.

А я же міг би бути селянином,

із тих, що хрестяться на гуркіт грому!

Коли би не до школи, а на ферму

навчатись віддали! Я мав тепер би

прозорі очі та безхитру вдачу.

І був би я, дикун благословенний,

— якби тільки лишився неписьменний —

мов птах, крилатим, мов віслюк, терплячим!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вірш

Марині Генчикмахер

«Крони тополь іще напівпрозорі» —

явивсь і ліг на чистий аркуш вірш.

То, може: «Прорість, мов зелені зорі,

осяяла глибини піль розораних...» —

продовжити, аби було не згірш?

Слова вирують риб’ячими зграйками,

злітають, мов струминки водограйні,

лунають звідусіль пташиним граєм:

весна, весна, лови її скоріш

в тенета строф, у гармонійні сплети

ритмів і рим; терцини чи сонети

складай — та доведи, що ти поетом

назватись годен! — Любий мій, облиш,

облиш, мій друже, ці потуги пражні,

той перший вірш — хіба не бачиш? — справжній,

живий, тремтливий, то чому не скажеш

думкам стривоженим: усе вже тут, тихіш!

Так, рима «сплети — сонети — поетом» є алюзією на Франкове «Голубчики, українські поети...».
Вона опинилася тут випадково, мабуть тому, що я часто звертаюся подумки до того сонету Івана Франка, — адже перекладаю багато сонетів і постійно розмірковую над природою цієї форми, чи радше, цього поетичного жанру. І я лишила її, бо вона чудово вписалася в контекст.
А невдовзі після написання цієї поезії мені на очі трапився сонет Івана Буніна «В Альпах» у перекладі Ігора Качуровського, і в ньому — така сама, свідома чи несвідома, римова алюзія на Франковий сонет: «сонет — сплет — поет».
Міцно сидить Франко у нашій українській підкірці!

Рубен Даріо. Веселим поетам

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Епікурейські амфори»

Веселим поетам

Цілющих радощів отець, Анакреонте;

Овідіє, мистецький жрець кохання;

Кеведо з чарою життя невичерпанною;

Банвіль, співець Гармонії святої, —

і з вами увесь рід нащадків сонця,

до кого серце рози промовляє,

ті бджоли, що буденність полишають

задля Іметтських гір медвяно-росяних:

весела муза, сміх гучноголосий,

цей винний дух і віршів натовп жвавий

куди миліш мені за тьмяний полиск

романських співів, о натхнені варвари;

і геть летить, Медузу смертоносну

забачивши, мій кришталевий жайвір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. За клясичною легендою, бджоли, які жили на квітучих схилах гірського масиву Іметт близ Атен, виробляли найсмачніший у Давній Греції мед і найніжнішій віск; і навіть рептилії, які водилися у цих горах, втратили отруйність.

Рубен Даріо. Нічна пісня на морі

Нічна пісня на морі

Це човен одаль замрів?

А може, ліхтар чи зірка?

Це човен одаль замрів?

Цей світич такий красивий,

і хто зна, куди він летить!

Це Венера, красне світило!

А може, душа чи зірка?

Чи то човен одаль замрів?

Цей світич такий красивий...

і хто зна, куди він летить!

Це вона, Венера — світило,

яке і світич, і зірка,

що вказує шлях в далечінь

і Кохання піднесене мітить

своїм містерійним світлом,

у ночі не лишаючи сліду,

і хто зна, куди летить!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Я вишукую форму...

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Епікурейські амфори»

Я вишукую форму...

Мов бутон думки, що прагне розквітнути розою,

я вишукую форму, незвісну моєму стилеві,

вона себе явить цілунком, на губи злетілим,

обіймами Венери з Мілосу тепло-прозорими.

Чекаю видіння Богині, провіщеного мені зорями;

зеленіють пальмові віти на тлі білого перистилю;

а у моїй душі спочиває світло,

наче місячний птах на гладіні маленького озера.

Але — нічого; лиш слово майнуло й тікає,

віддалена флейта невіданих таїн мене причащає

і замріяний човен повільно пливе до крайнеба;

нічого окрім водограю, який безнастанно плаче

попід вікном у Красуні моєї сплячої,

і запитальної шиї великого білого лебедя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Сонячний край

Зі збірки «Prosas profanas y otros poemas», 1896

Сонячний край

Кубинській артистці

Біля палацу чорного королів Залізного острова — (о, вигнання жахливе, жорстоке!) — як вдається тобі, моя сестро-гармоніє, надихати на спів до небесної сірини свою солов’їну клітку, музичну скриньку свою дивовижну? Хіба не смутить тебе спогад про весняні ранки, коли ти слухала птаха божественного, блискосяйного

            у  сонячнім краю?

У саду королівському на Золотому острові — (о, мрія дорогоцінна, солодка!) — було би тобі, моя сестро-гармоніє, виправляти флейти свої крилаті, свої дзвінкі арфи; ти бо роджена там, де шаріються рози й гвоздики шарлатом світання займають, —

            у  сонячнім краю!

В королівськім палаці на острові Срібному — (Шубертова серенада ридає і схлипує...) — як ніжно могли би птахи твого духу містичні, моя сестро-гармоніє, славити чистоту місяця і безневинність лілей, пустельницю-горлицю і шляхетного лебедя. Найвиборніше срібло струмує із горна палаючого

             у сонячнім краю!

Тож зійди на свій човен, де тремтить напнуте вітріло, — (і най ліра, Зефір і вітріло зіллються у співі) — і відпливай, моя сестро-гармоніє, туди, де прекрасний принц на березі моря прагне лір, і поезій, і роз, і в блакитнім затінні шатра пригладжує золото кучерів своїх неслухняних

             у сонячнім краю!

Нью-Йорк, 1893

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

В одному з видань творів Даріо розповідається: «Щодо особи пані, якій присвячено цю поезію, висловлювалися різні гіпотези. Згідно з Даріо, вона була арфісткою, проте Мехія Санчес вважає, що йдеться про пуерто-ріканську піаністку Ану Отеро, яку знав і якою захоплювався [кубинський поет і революціонер] Хосе Марті».

Ця поезія вельми цікава своєю формою. Це, практично, добре ритмізована проза, на що вказує і її візуальне оформлення. Але кожен абзац має дві пари точних рим — на початку і в кінці, а ще подекуди асонанси всередині.