Нотатки про поезію та переклад

Мені хотілося створити цей допис саме сьогодні, 1 січня 2025 року. В перший день дванадцятого року війни і четвертого року її повномасштабної фази. В день, коли я вкотре прокинулася від сирени і вибухів. В день, коли і на фронті, і в моєму рідному місті люди гинули і отримували поранення. Але також народжувалися. Жили. Сварилися і мирилися. Сумували і раділи. Руйнували і створювали. Живімо, радіймо, творімо попри все, щоб кожен день був вартий того, щоб за нього боротися.

Цей допис стане тим, для чого колись було задумано блоґи — веб-щоденником для моїх особистих нотаток.  Я залишатиму тут розрізнені думки, спостереження, цитати, пов’язані з поезією, її творенням та перекладом. З однією з тих речей, які наповнюють моє життя силою. Бо цих думок забагато, і вони губляться у коловороті життя, а мені б хотілося иноді до них повертатися. Усе це я пишу для себе, бо викласти свої думки на папері, нехай і віртуальному, — прекрасна можливість критично їх оцінити чи переосмислити згодом свої підходи.  Це плоди уже понад десятилітнього досвіду — може, щось із цього корисне не лише мені, тому залишаю усе це у відкритому доступі.

Франсіско де Кеведо. Я камінь в мученстві без переходу...

Зі збірки «Антекерський співаник»

Я камінь в мученстві без переходу...

Карпатська вогняна саламандра

Я камінь в мученстві без переходу

і віск у найніжнішому коханні,

мудрець у благородному стражданні

і кеп, що вперто чинить собі шкоду.

 

Смілець, що проти глузду йде походом,

й боюн: «А раптом втримаються здання?»,

людина між відчаєм й сподіванням

і звір, спокійний в будь-яку негоду.

 
В твоїй зневазі — крижаному тлінні,
між язиків прикро-жаркого пломеню,
я — саламандра, що вволя твої хотіння;
 
моїх віч чоловічки у полоні

твоїх віч недосяжних стали плинними

духами вод у двох річках солоних.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Перекладацький коментар
 
В останньому тривірші оригіналу

y las niñas de aquestos ojos míos
se han vuelto, con la ausencia de tus ojos
ninfas que habitan dentro de dos ríos.

Буквально сказано таке:

Росалія де Кастро. То були небеса її духу...

То були небеса її духу...
 

То були небеса її духу, мрія мрій її найзаповітніша,

і життя самого життя, і дихання її подиху;

і було, відтоді як впала на землю пов’язь розірвана,

щось, що вбивало їй душу й що хотя робило із плоттю.

 

До життя у змаганні виснажливім, безупиннім

чула жагу незгасиму і пристрасть непогамовну,

яка реченця не має, хіба коли врешті поринуть

заплющені очі в видіння позасмертного спокою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Люїс Борхес. Дощ

Зі збірки «Творець» (1960)

Дощ
 
Пополудні день прояснився раптом,
бо дощ ретельний пада на окружжя.
Пада чи падав. Дощ то щось відчужене,
що, звісно, відбувається позаду.
 
Хто чує дощ, тому він за розраду,
бо переносить в час, в якому дружня
доля явила квіт, що зветься ружа,
і чисту барву жаркого шарлату.
 
Цей дощ, що сліпить нам шибки імлисто,
звеселить у заблуканім замісті
вороні виногрона при заході
 
у патіо вже не сущім. Вогко-росяний
вечір несе мені жаданий голос
батька, який вертається й не вмер тоді.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
В оригіналі падає «lluvia minuciosa». Слово minuciosa — не той епітет, який зазвичай використовують для дощу. Це слово означає ретельний, скрупульозний, у тлумачному словнику: minucioso — Que se detiene en las cosas más pequeñas.
«...la expresión borgeana lluvia minuciosa, que combina “lo minúsculo y constante con lo laborioso y esforzado”»  — ділиться своїм сприйняттям цього виразу Andrea Bohrn з Університету Буенос-Айреса.

Педро Салінас. Твоя форма кохання...

Твоя форма кохання...
 
Твоя форма кохання —
дозволяти себе кохати.
Твоє так, із яким здаєшся мені, —
мовчання. Твої цілунки —
пропонувати губи,
аби я цілував їх.
Ні слова твої, ні обійми
не скажуть, що ти існувала,
що кохала мене. Ніколи.
Про це кажуть мені білі аркуші,
телефони, мапи, прикмети;
ти — ні.
Й я тебе обіймаю,
без запитань, боючись,
раптом виявиться неправдою,
що ти є і мене кохаєш.
І я тебе обіймаю,
не дивлячись, не торкаючись.
Аби тільки не виявити,
запитуючи і пестячи,
цю неосяжну самотність —
із нас двох лише я кохаю.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Острів

Острів
 
Легко дісталася Острова,
мов не плила, а линула.
Поблукала між бризами.
Пробіглася бережиною.
 
Море гойдало водорості.
Висихав купальник обтислий.
Нагулявшись, заснула під деревом,
заколисана шерехом листя.
 
Яка чудова самотність!
Яка самота розкішна!
І яке ж утомне життя
в містах, що не відають тиші!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Блас де Отеро. На початку

На початку
 
Як втратив життя, і час, і усе,
що закинув, наче каблучку в водойму,

як навіть голос у хопті загубив,
мені залишається слово.
 
Як зносив спрагу і голод й усе,
що із мого на ніщо перетворено,
як навіть тіні в безмов’ї скосив,
мені залишається слово.
 
Як рота розверз, щоб побачити твар
батьківщини яснозору і моторошну,
як рота розверстого розірвав,
мені залишається слово.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Повертаючись додому

Повертаючись додому
 
Прощаючись, спускаєшся повільно
із мого неба, мжичко, щоб скропити,
дуби, якими мої гори вкрито,
й посіви ярі у моїх долинах.
 
Зичлива, попід вітром суховійним
гори й долини прагнеш напоїти
мого єства й туманом оповити
майбутнє, щоб у віру я поринув.
 
Мати Біская, з рук твоїх зелених
й січних я до посушної Кастилії
рушаю, до обіймів звички ревних,
 
адже шляхи свободи нам не милі,
як подорожнього кохання келих
глузд не скує і душу не окрилить.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Народжений у Біскаї (провінції Країни Басків), Унамуно був ректором Університета Саламанки, що у Кастилії.

Мігель де Унамуно. Душе моя...

Душе моя...
 
Душе моя, життя є вартим чи мізерним?
Дощем озерним!
А яким є, душе моя, твій спосіб жити?
У горах вітер!
Як ти відновлюєшся по прожитій днині?
Темінь яскині!
 
Озерний дощ! Горішній вітер! Тьма яскині!

В кожній сльозині...

Плачем є небесні дощі, що ллються без краю,
вітер також квилить, голосить, ридає,
наша печаль безутішна — печерна темнота,
дощ, і вітер, і темінь — таким є життя достоту.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)