Сесар Вальєхо. Хліб наш

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918) :

— «Громи»

Хліб наш
 
Рідкий сніданок... Кладовиська вільгість
землі запаши́ть любою кервою.
Зимове місто... Їдка путь хрестова
хурманки, що волочиться подібно,
як тягнеться, мов у кайданах, піст!
 
Хочеться стукати у кожні двері
й питатися, за ким і сам не знаю;
тоді шукати бідних й зі сльозами
безгучними давати хліб їм свіжий.
І грабувати виноградники багатих
блаженними руками обома,
які, єдиним вдаром світла звільнені,
вгору з Хреста злетіли!
 
Вранішня віє, прошу, не буди нас!
Хліб наш насущний 

                                   дай нам сьогодні,
Господи!..
 
Усі кістки мої — чужі;
можливо, я їх вкрав!

Можливо, я прийшов сюди узяти
призначене комусь;
і мабуть що, якби я не родився,
цю каву пив би инший горопаха!
Я ниций злодій... Де ж мені подітись!
 
О цій порі холодній, коли тліном
людським пахне земля, така печальна,
й хочеться стукати у кожні двері,
благати не зна в кого опрощення
і хлібця свіжого для нього випікати
ось тутечки, у печі мого серця!..
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Пере-створення форми

Одна з базових вимог до перекладача поезії в нашій традиції — зберегти форму оригінального твору. 

Прагнення зберегти форму я поділяю з усією щирістю, бо вона — невід’ємна складова поезії. Та коли це прагнення перетворюється на вимогу, на практиці це обертається приматом форми: вибудуємо каркас з такою самою кількістю і довжиною рядків, схемою і способом римування, а потім вже якось затрамбуємо туди вміст. Вважається, що майстерний перекладач зможе затрамбувати його, не втративши нічого суттєвого. Ні нюансів думки, ні граційности її викладення, ні просодії мовлення, ні почуття, ні зусилля духу... Пишу і всміхаюся.

Про переклад сонета

Перекладачеві-еспаністові, який багато працює з поезією XX століття і особливо його першої половини, трапляється перекладати чимало сонетів. Здавалося б, де XIV століття, коли сонет набув своєї остаточної форми, а де бурхливе індустріальне століття XX? Чому по всіх инших давніх поетичних формах уже і слід запав, а сонет живе, і не лише як стилізація під старовину — сонети пишуть практично всі провідні еспаномовної поети, навіть верлібрісти. У модернізмі й подальших мистецьких течіях сонет отримує нове життя, набуває безліч варіацій форми, залишаючись при тому самим собою.

Та чим вабить нас сонет і чому він успішно перетривав стільки епох?

Нема ніякої силябіки

А, і ямбів з хореями теж нема. Взагалі ніякої силяботоніки, щоб ви знали. Нема, не існує — усе це чистісінька фікція.

Як добре, що я не філолог. Можу писати казнащо без ризику бути шельмованою, підданою анатемі і позбавленою наукових регалій. Хіба посміються, покрутять пальцем біля скроні тай махнуть рукою.

Але як математик маю обґрунтувать. Отже, гайда на філологічну вечірку неформалів.

Перекладацька традиція

(а також дещо про силяботоніку в Україні і про переваги недосвідчености)

Читаю (вже кілька років насправді) книжку Єлени Калашнікової, в якій вона зібрала біля сотні своїх інтерв’ю з московськими перекладачами («По-русски с любовью. Беседы с переводчиками», 2008). Ґрунтовні, вдумливі інтерв’ю фахівця для фахівців, зібрані, щоб «зафіксувати стан російського перекладу на межі XX-XXI століть». Це неймовірна за своєю культурною цінністю робота — от би хтось зробив таке у нас! Адже старі перекладачі йдуть, уносячи з собою свій досвід, свої роздуми, ідеї, відкриття, молодші працюють кожен сам по собі... про що кожен з них думає? з якими викликами стикається? як працює? з чого виходить у своїй роботі? Якби зібрати цей досвід, це допомогло би просунутися усій перекладацькій спільноті. Адже працюємо ми кожен сам по собі, варимося кожен у своїх думках, але справа, яку робимо, аж ніяк не особиста.

Московська перекладацька традиція, школа, думка, відбиті у цій книжці, непомітно для нас стали нашими власними.

З одного боку, ми самі їх творили, своїм культурним десантом в московію, який відбувався протягом століть з різних причин і на різних рівнях: ми разом з представниками безлічі інших завойованих народів імперії були засмоктані її доцентровим виром і всі разом працювали на московську науку, культуру, і на її переклад зокрема, долучаючись до формування його традиції. 

(Скільки визначних московських перекладачів мають українське коріння? Візьмемо лиш один приклад — Анатолій Гелескул, якого називали королем московських перекладачів-еспаністів: його батько з Кіровоградської області, мати мала прізвище Дзюбенко. То талант якого народу зробив його королем?)

З иншого боку, український переклад в Україні неуникно творився під впливом московської традиції перекладу.

Нотатки про поезію та переклад

Мені хотілося створити цей допис саме сьогодні, 1 січня 2025 року. В перший день дванадцятого року війни і четвертого року її повномасштабної фази. В день, коли я вкотре прокинулася від сирени і вибухів. В день, коли і на фронті, і в моєму рідному місті люди гинули і отримували поранення. Але також народжувалися. Жили. Сварилися і мирилися. Сумували і раділи. Руйнували і створювали. Живімо, радіймо, творімо попри все, щоб кожен день був вартий того, щоб за нього боротися.

Цей допис стане тим, для чого колись було задумано блоґи — веб-щоденником для моїх особистих нотаток.  Я залишатиму тут розрізнені думки, спостереження, цитати, пов’язані з поезією, її творенням та перекладом. З однією з тих речей, які наповнюють моє життя силою. Бо цих думок забагато, і вони губляться у коловороті життя, а мені б хотілося иноді до них повертатися. Усе це я пишу для себе, бо викласти свої думки на папері, нехай і віртуальному, — прекрасна можливість критично їх оцінити чи переосмислити згодом свої підходи.  Це плоди уже понад десятилітнього досвіду — може, щось із цього корисне не лише мені, тому залишаю усе це у відкритому доступі.

Франсіско де Кеведо. Я камінь в мученстві без переходу...

Зі збірки «Антекерський співаник»

Я камінь в мученстві без переходу...

Карпатська вогняна саламандра

Я камінь в мученстві без переходу

і віск у найніжнішому коханні,

мудрець у благородному стражданні

і кеп, що вперто чинить собі шкоду.

 

Смілець, що проти глузду йде походом,

й боюн: «А раптом втримаються здання?»,

людина між відчаєм й сподіванням

і звір, спокійний в будь-яку негоду.

 
В твоїй зневазі — крижаному тлінні,
між язиків прикро-жаркого пломеню,
я — саламандра, що вволя твої хотіння;
 
моїх віч чоловічки у полоні

твоїх віч недосяжних стали плинними

духами вод у двох річках солоних.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

 
Перекладацький коментар
 
В останньому тривірші оригіналу

y las niñas de aquestos ojos míos
se han vuelto, con la ausencia de tus ojos
ninfas que habitan dentro de dos ríos.

Буквально сказано таке:

Росалія де Кастро. То були небеса її духу...

То були небеса її духу...
 

То були небеса її духу, мрія мрій її найзаповітніша,

і життя самого життя, і дихання її подиху;

і було, відтоді як впала на землю пов’язь розірвана,

щось, що вбивало їй душу й що хотя робило із плоттю.

 

До життя у змаганні виснажливім, безупиннім

чула жагу незгасиму і пристрасть непогамовну,

яка реченця не має, хіба коли врешті поринуть

заплющені очі в видіння позасмертного спокою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хорхе Люїс Борхес. Дощ

Зі збірки «Творець» (1960)

Дощ
 
Пополудні день прояснився раптом,
бо дощ ретельний пада на окружжя.
Пада чи падав. Дощ то щось відчужене,
що, звісно, відбувається позаду.
 
Хто чує дощ, тому він за розраду,
бо переносить в час, в якому дружня
доля явила квіт, що зветься ружа,
і чисту барву жаркого шарлату.
 
Цей дощ, що сліпить нам шибки імлисто,
звеселить у заблуканім замісті
вороні виногрона при заході
 
у патіо вже не сущім. Вогко-росяний
вечір несе мені жаданий голос
батька, який вертається й не вмер тоді.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітка
В оригіналі падає «lluvia minuciosa». Слово minuciosa — не той епітет, який зазвичай використовують для дощу. Це слово означає ретельний, скрупульозний, у тлумачному словнику: minucioso — Que se detiene en las cosas más pequeñas.
«...la expresión borgeana lluvia minuciosa, que combina “lo minúsculo y constante con lo laborioso y esforzado”»  — ділиться своїм сприйняттям цього виразу Andrea Bohrn з Університету Буенос-Айреса.