Вірш

Марині Генчикмахер

«Крони тополь іще напівпрозорі» —

явивсь і ліг на чистий аркуш вірш.

То, може: «Прорість, мов зелені зорі,

осяяла глибини піль розораних...» —

продовжити, аби було не згірш?

Слова вирують риб’ячими зграйками,

злітають, мов струминки водограйні,

лунають звідусіль пташиним граєм:

весна, весна, лови її скоріш

в тенета строф, у гармонійні сплети

ритмів і рим; терцини чи сонети

складай — та доведи, що ти поетом

назватись годен! — Любий мій, облиш,

облиш, мій друже, ці потуги пражні,

той перший вірш — хіба не бачиш? — справжній,

живий, тремтливий, то чому не скажеш

думкам стривоженим: усе вже тут, тихіш!

Так, рима «сплети — сонети — поетом» є алюзією на Франкове «Голубчики, українські поети...».
Вона опинилася тут випадково, мабуть тому, що я часто звертаюся подумки до того сонету Івана Франка, — адже перекладаю багато сонетів і постійно розмірковую над природою цієї форми, чи радше, цього поетичного жанру. І я лишила її, бо вона чудово вписалася в контекст.
А невдовзі після написання цієї поезії мені на очі трапився сонет Івана Буніна «В Альпах» у перекладі Ігора Качуровського, і в ньому — така сама, свідома чи несвідома, римова алюзія на Франковий сонет: «сонет — сплет — поет».
Міцно сидить Франко у нашій українській підкірці!

Рубен Даріо. Веселим поетам

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Епікурейські амфори»

Веселим поетам

Цілющих радощів отець, Анакреонте;

Овідіє, мистецький жрець кохання;

Кеведо з чарою життя невичерпанною;

Банвіль, співець Гармонії святої, —

і з вами увесь рід нащадків сонця,

до кого серце рози промовляє,

ті бджоли, що буденність полишають

задля Іметтських гір медвяно-росяних:

весела муза, сміх гучноголосий,

цей винний дух і віршів натовп жвавий

куди миліш мені за тьмяний полиск

романських співів, о натхнені варвари;

і геть летить, Медузу смертоносну

забачивши, мій кришталевий жайвір.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. За клясичною легендою, бджоли, які жили на квітучих схилах гірського масиву Іметт близ Атен, виробляли найсмачніший у Давній Греції мед і найніжнішій віск; і навіть рептилії, які водилися у цих горах, втратили отруйність.

Рубен Даріо. Нічна пісня на морі

Нічна пісня на морі

Це човен одаль замрів?

А може, ліхтар чи зірка?

Це човен одаль замрів?

Цей світич такий красивий,

і хто зна, куди він летить!

Це Венера, красне світило!

А може, душа чи зірка?

Чи то човен одаль замрів?

Цей світич такий красивий...

і хто зна, куди він летить!

Це вона, Венера — світило,

яке і світич, і зірка,

що вказує шлях в далечінь

і Кохання піднесене мітить

своїм містерійним світлом,

у ночі не лишаючи сліду,

і хто зна, куди летить!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Я вишукую форму...

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Епікурейські амфори»

Я вишукую форму...

Мов бутон думки, що прагне розквітнути розою,

я вишукую форму, незвісну моєму стилеві,

вона себе явить цілунком, на губи злетілим,

обіймами Венери з Мілосу тепло-прозорими.

Чекаю видіння Богині, провіщеного мені зорями;

зеленіють пальмові віти на тлі білого перистилю;

а у моїй душі спочиває світло,

наче місячний птах на гладіні маленького озера.

Але — нічого; лиш слово майнуло й тікає,

віддалена флейта невіданих таїн мене причащає

і замріяний човен повільно пливе до крайнеба;

нічого окрім водограю, який безнастанно плаче

попід вікном у Красуні моєї сплячої,

і запитальної шиї великого білого лебедя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Сонячний край

Зі збірки «Prosas profanas y otros poemas», 1896

Сонячний край

Кубинській артистці

Біля палацу чорного королів Залізного острова — (о, вигнання жахливе, жорстоке!) — як вдається тобі, моя сестро-гармоніє, надихати на спів до небесної сірини свою солов’їну клітку, музичну скриньку свою дивовижну? Хіба не смутить тебе спогад про весняні ранки, коли ти слухала птаха божественного, блискосяйного

            у  сонячнім краю?

У саду королівському на Золотому острові — (о, мрія дорогоцінна, солодка!) — було би тобі, моя сестро-гармоніє, виправляти флейти свої крилаті, свої дзвінкі арфи; ти бо роджена там, де шаріються рози й гвоздики шарлатом світання займають, —

            у  сонячнім краю!

В королівськім палаці на острові Срібному — (Шубертова серенада ридає і схлипує...) — як ніжно могли би птахи твого духу містичні, моя сестро-гармоніє, славити чистоту місяця і безневинність лілей, пустельницю-горлицю і шляхетного лебедя. Найвиборніше срібло струмує із горна палаючого

             у сонячнім краю!

Тож зійди на свій човен, де тремтить напнуте вітріло, — (і най ліра, Зефір і вітріло зіллються у співі) — і відпливай, моя сестро-гармоніє, туди, де прекрасний принц на березі моря прагне лір, і поезій, і роз, і в блакитнім затінні шатра пригладжує золото кучерів своїх неслухняних

             у сонячнім краю!

Нью-Йорк, 1893

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

В одному з видань творів Даріо розповідається: «Щодо особи пані, якій присвячено цю поезію, висловлювалися різні гіпотези. Згідно з Даріо, вона була арфісткою, проте Мехія Санчес вважає, що йдеться про пуерто-ріканську піаністку Ану Отеро, яку знав і якою захоплювався [кубинський поет і революціонер] Хосе Марті».

Ця поезія вельми цікава своєю формою. Це, практично, добре ритмізована проза, на що вказує і її візуальне оформлення. Але кожен абзац має дві пари точних рим — на початку і в кінці, а ще подекуди асонанси всередині.

Хосе Анхель Буеса. Дощова пісня

Зі збірки «Нова оаза»

Дощова пісня

І за твоїм віконцем, десь-певне, дощить сьогодні,

так само нечутно, мабуть, як за моїм дощить.

І знаю я, що цим ранком, похмурим і непогодним,

до мене, геть проти волі, думка твоя злетить.

Твоє супокійне серце перелякано скинеться,

відчувши колишню ніжність, позабуту давно.

І, якщо ти вишиваєш, запетлюється нитка,

й усе ще дощитиме в очу, коли прояснить за вікном.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Ти для мене

Ти для мене

Якби ж моє серденько відало

бодай щось про єство моє;

якби межі хмар не заносилось,

чужим голосом не співало

чужої пісні, відземлене.

Ай, я знав би, за чим шукаю!

Ай, я знав би, що так болить мене!

Я ім’я твоє знав би, кохана,

цілий світ би тоді нам належав,

і з тобою ми були б разом,

і я знав би, чого ти прагнеш,

а ти сказала б мені, хто я є.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Хто ти?

Хто ти?

Иншу сукню подам тобі  — і душа в тебе инша.

(Я збентежений: майже не відаю, хто ти.)

Розкуйовджу волосся — ти заходишся сміхом,

а мені аж болить цей твій вигляд безформний.

Так змінить тебе можу, що кого і кохаю.

Ти стаєш чим завгодно і нічим все тим самим.

Ти смієшся, і мабуть, коли мене шукають

губи, це лише спрагле морське серце мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка.

«Морське серце» — менше знаний нині синонім слова «медуза»; мені здалося, що він збагачує сенс цієї поезії і автор був би не проти його використання :)

Габріель Селайя. Ні мало ні багато

Ні мало ні багато

Твої груди маленькі

й затуманені очі —

те, чому нема імені,

не збагнувши, обожнюю.

Твої стегна довгасті

і коротке волосся —

що випорскує завжди,

не збагнувши, обожнюю.

Легкий стан, сміх заметливий,

вислови невгаданні,

і глузливий цей погляд

не збагнувши, обожнюю.

Тебе, що зовсім поруч!

Тебе, що так далеко!

І цілую, й не маю,

й, не збагнувши, обожнюю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)