Маріо Пайерас. Червонодзьобий мартин

Із циклу «Нові вірші» (1989–1994)

Червонодзьобий мартин

Час поезії не минає

червонодзьобий мартин

що нескінченно летить над океаном.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Las que más me gustan...

Las que más me gustan

son las poesías pequeñas

ligeras

y con sonrisas en ellas.

Авторський переклад:

Найлюбіші відгомони у моєму серці —

від поезій невеличких, невагомих,

з усмішкою усередині.

Люіс Карльос Льопес. З баржі

Зі збірки «Складні почуття» (1909)

З баржі

Насмілься побачити себе оголеним.

                    Петер Альтенберг

Крізь квітку ілюмінатора

споглядаю, як судно відходить

в жовтий вечір, знімаючись з якора...

Повітря віддає дьогтем.

Місяць, проштрикнувши хмарку,

тремтить, мов вітрило над ботом.

Порившись у березі шпарко,

пес занурює у пісок морду.

Але бризки, в обличчя завіяні,
дьогтьовий запах від пристані
і ця надвечірня година

викликають, на моє здивування,
якесь атавістичне бажання
повторити песій учинок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Люіс Карльос Льопес. Літній вечір

Зі збірки «З мого містечка» (1908)

Літній вечір

Багатій є розбійником

Святий Іван Золотоустий

На сільському майдані

глибока і затишна тінява

запрошує до відрадного

супочину недільного.

Миршавий і недоладний,

голова до требника схилена,

дріботить усевладець громади,

люду темного і сумирного.

Дорога сутана аж сяє,

і вбогість ослячої стайні

не смутить його ні на мить.

А я стою при вікні й промовляю,

рушницю чистячи гайно:

«І що мені з нею робить?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Прощальне...

Прощальне

Мабуть, по моїй смерті

скажуть: він був поетом.

А світ, як завжди, прекрасний, мого зникнення й не зогледить.

Мабуть, і ти не згадаєш,

ким я був, але маритимуть

тобою вірші, які мені не судилося написати.

Мабуть, по мені не зостанеться

нічого, і слова навіть,

жодного із тих слів, які снилися мені зарані.

Та зримий або незримий,

гомінкий чи знімілий,

я лишатимусь у вашій тіні, о чарівливі живі!

Я триватиму, я продовжуватимусь

і по той бік смерти і спомину,

іще не знаю, як саме, частиною загальної гармонії.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Твої і мої крики на світанні...

Твої і мої крики на світанні...

Твої і мої крики на світанні.

І наші білогриві коні чвалом,

розбризкуючи світло, линуть пляжем.

Твої і мої губи пахнуть сіллю

та йодом. Наші голови пониклі.

Твої і мої руки,

твої і мої очі.

Тіла наші хилясті,
ховзькі, немов водорість.

Кохання, о кохання!

Пляжі на світанні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Мадригал над мадригалами

Мадригал над мадригалами

О поетів творителько, моя непроминущая весно,

як тебе оспівати, коли, далебі,

усі чини й слова всі можливі піднесено

у дарунок тобі і на славу тобі?

І який мадригал твого слуху долине,

о, світання моє чарівне,

як лише задля тебе були і донині

мої вірші прозорі й моє божевілля чадне?..

Тож, співочу сопілку

свою опустивши,

я у радіснім захваті тільки і зміг...

ухопитись за гілку

квітучої вишні,

аби квіти осипались тобі до ніг.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка. Цей твір Мануеля Мачадо є відомим прикладом поліметричного сонета — рідкісної сонетної форми, яка зустрічається у поетів-модерністів.

Люіс Карльос Льопес. Неписьменний

Із циклу «Марнотратство»,

який не входить до опублікованих 
за життя поета збірок

Неписьменний

Хатчина при дорозі, їй до спини

хлів тулиться — і мов рвучка судома

стискає серце: нащо ти закинула,

мене до міста, доле несвідома...

В мурашник, де вино й життя суспільне

отруять, виснажать, ізсушать —  та й по всьому.

А я же міг би бути селянином,

із тих, що хрестяться на гуркіт грому!

Коли би не до школи, а на ферму

навчатись віддали! Я мав тепер би

прозорі очі та безхитру вдачу.

І був би я, дикун благословенний,

— якби тільки лишився неписьменний —

мов птах, крилатим, мов віслюк, терплячим!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вірш

Марині Генчикмахер

«Крони тополь іще напівпрозорі» —

явивсь і ліг на чистий аркуш вірш.

То, може: «Прорість, мов зелені зорі,

осяяла глибини піль розораних...» —

продовжити, аби було не згірш?

Слова вирують риб’ячими зграйками,

злітають, мов струминки водограйні,

лунають звідусіль пташиним граєм:

весна, весна, лови її скоріш

в тенета строф, у гармонійні сплети

ритмів і рим; терцини чи сонети

складай — та доведи, що ти поетом

назватись годен! — Любий мій, облиш,

облиш, мій друже, ці потуги пражні,

той перший вірш — хіба не бачиш? — справжній,

живий, тремтливий, то чому не скажеш

думкам стривоженим: усе вже тут, тихіш!

Так, рима «сплети — сонети — поетом» є алюзією на Франкове «Голубчики, українські поети...».
Вона опинилася тут випадково, мабуть тому, що я часто звертаюся подумки до того сонету Івана Франка, — адже перекладаю багато сонетів і постійно розмірковую над природою цієї форми, чи радше, цього поетичного жанру. І я лишила її, бо вона чудово вписалася в контекст.
А невдовзі після написання цієї поезії мені на очі трапився сонет Івана Буніна «В Альпах» у перекладі Ігора Качуровського, і в ньому — така сама, свідома чи несвідома, римова алюзія на Франковий сонет: «сонет — сплет — поет».
Міцно сидить Франко у нашій українській підкірці!