Ніканор Парра. Уявний чоловік

Зі збірки «Виноградне листя», 1985

Уявний чоловік

Живе чоловік уявний

у будинку уявному

серед дерев уявних

на березі річки уявної

У будинку на стінах уявних —

старі картини уявні

і тріщини давні уявні

то відбитки подій уявних

що у світах ставались уявних

у часи й місяці уявні

Щодня по обіді уявнім

він сходами сходить уявними

на балкон виходить уявний

і споглядає пейзаж уявний

який складається з долини уявної

оточеної горами уявними

По дорозі уявній

надходять тіні уявні

і заводять пісні уявні

на кончину сонця уявного

І місячними ночами уявними

він мріє про жінку уявну

та про її кохання уявне

той самий біль відчуваючи

і ту саму насолоду уявну

і знову тремтить як іздавна

серце людини уявної

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ніканор Парра. Поет і смерть

Зі збірки «Виноградне листя», 1985

Поет і смерть

До будинку поета

п’янюща смерть калатає:

відчиняй, старий, бо овечку

біднесеньку тут шукаю

Хворію я, стара шльондро,

гостей, вибачай, не приймаю

Відчиняй, старий хроне,

чи треба двері ламати?

Не здоровіша за тебе

мала топір направляти

От стара крільчиха, кажу ж тобі:

дай спокійно сконати

Ич, вусатий тарганище,

старигане невдячний,

перед смертю ще маєш

виграти мене добряче

Стара п’янюга вдирається

— двері з тряскотом розлітаються, —

в одну мить оголяється,

і старий із нею злягається

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Латина і джаз

Зі збірки «Темрява», 1977

Латина і джаз

Читаю Катулла і слухаю Луї Армстронга, і він вчувається мені

у небесній імпровізації, летять янголи

у латинському серпні Риму із вільними, дуже повільними сурмами,

у вже позачасовому акорді, у гудінні

артерій і пелюсток, аби я пішов із потоком, із хвилями

що виходять із цього стільця, із цього дощаного столу, із цієї матерії,

що ними я і моє тіло є цієї випадкової миті,

коли я чалю шквал цих складів.

Це — народження, розчахнутість звучання, спалах

руху, божевільне коло почуттів, наглість

цього гострого запаху жертовної крови. Рим

і Африка, розкоші й батіг, очарування

празности й гіркий удар весел, шаленство

і занепад імперій, пророцтво

чи смертне хрипіння: ось що таке — джаз,

екстаз

перед крахом, Армстронг; ось що таке — екстаз,

мій Катулле.

Танатос!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Імаго з риданням

Імаго з риданням

1

Забагато пелюсток у цьому шумі, розмальований

вид космосу, турбосклади,

що не потрапляють

у первісний акорд хмар, скільки б

я не терзав своє вухо, скільки б не казав йому: — Помовч,

вухо, треба слухати

оком, думати свої думки іншим фізичним

епіфізом, вільним від солі

сенсу, не бігти свого Бога, бути

самим собою зі своїм Богом, говорити із Ним

неквапливо;

2

            було...

точніше, відчувалося у повітрі,

що мало б вибити третю пополудні

3

коли Він покликав Петра, і Петро увійшов

у ці двері, і сів

на мій стілець, і заходився писати

арамейською, і писав

за мене,

плачучи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. Андре Бретонові виповнюється сто років і він чудово почувається

Андре Бретонові виповнюється сто років і він чудово почувається

У ці роковини смерти Бретона ми зібралися разом

і танцювали. Вигукували «За Надю!»,

підкидаючи капелюхи до зірок, а він дивився

на цей балаган і накручував свій годинник

з пилу: «А Вічности-то немає, малі,

Вічности — не існує».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Ґонсало Рохас. До безмовности

Зі збірки «Супроти смерти», 1964

До безмовности

О голосе, єдиний голосе: усієї морської западини,

усієї морської западини не вистачить,

усієї небесної пустки,

усієї порожняви краси

не стане, аби вмістити тебе,

і навіть якби людина змовкла і цей світ потонув,

о величносте, ти ніколи,

ніколи не припиниш існувати повсюди,

бо ти перевищуєш час і буття, єдиний голосе,

бо ти існуєш і не існуєш, і майже є моїм Богом,

і майже є моїм батьком, коли я занурений у найнепрозорішу темряву.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хоакін Пасос. День

День

Аби так наповнити день корінням,

було досить одного дерева.

Аби насочити його золотим і п’янким медом,

вистачило бджоли.

Я приходжу, збираючи каміння на випадок,

якщо мені бракуватиме одного для будівництва вежі,

приходжу із глеками —
раптом нарешті проллється живильна волога.

Мандрівним гніздам для польоту

сьогодні досить єдиного птаха;

аби створити рибу,

нині досить води.

Чудовий день будівель і наведення мостів,

щедрого мукання корів

і ознак дощу.

Смаглий і сяйний день,

що нагадує мені про мій обов’язок співати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Дерева сапоте у Рубелоломі

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Дерева сапоте у Рубелоломі

У селищі Рубелолом стверджують, що старі сапоте

у сельві ростуть тут від часів усесвітнього потопу.

Це спосіб сказати, що, плодоносячи протягом усього

нашого життя, вони залишаються тими самими

і що для того, аби їх виростити, знадобилося б

звикнути до голоду, до несквапності відмін року

і мати достатньо сміливості для ризиків забуття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Пайерас. Про три великих покликання

Із циклу «Вірші із Сони Рейни» (1972–1974)

Про три великих покликання

Тепер ми знаємо, що повернення до минулих

весен неможливе; що звичка вияснювати речі,

повні суперечностей, є джерелом усякої ясної

свідомости; і що заколотництво з метою змінення

світу є єдиним способом не постаріти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)