Тиха колискова посеред океану

Сергієві Кодесу

Десь за видноколом вогнянії коні
мордами стрясають.
На моїй долоні золотавий промінь
тихо догасає.
Почепивши бриль, місяць серед хвиль
зорі випасає.
Тихий океан, стиха колихаючись,
мій човник колисає.
На краю землі, на краю часу
нічка загусає.

Сесар Вальєхо. Бувають дні, коли мене охоплює...

Зі збірки «Людські вірші» (1931–1937)
Бувають дні, коли мене охоплює...

Бувають дні, коли мене охоплює таке щедре і таке делікатне
прагнення любити, цілувати ніжність ув обидва її лики
і звідкись іздалека, нагальна і невідпорна,
з’являється жага полюбити, будь-що-будь і щосили,
того, хто мене ненавидить, хто шматує аркуш хлоп’яти,
ту, яка плаче, бо плакав він,
і короля виноробів, і невільника вод,
і того, хто ховає свій гнів,
і того, хто пітніє, хто проходить повз мене, хто витрушує себе просто мені у душу.
І від цього моя рука тягнеться пригладити
волосся тому, хто до мене говорить, пожалувати по голові солдата,
поправити великому його сяйво, а мізерному — його значущість.
Я ладен особисто
випрасувати хустинку нездатному плакати,
а коли я сумний чи мені болить моє щастя,
я прагну оточити турботою дітлахів і геніїв.

Мені хочеться допомогти доброму стати трішечки злішим
і кортить всістися праворуч від шульги та прислужитися німому
усім, чим тільки зможу, а також я несамовито бажаю
омити ноги кульгавому
і приспати одноокого ближнього.

О, ця любов, ця жага, така особиста й усесвітня,
людська й релігійна, така давня!
Вона сягає мого волосся,
підіймаючись від споду, від Адамового паху,
і, надходячи здалека, породжує бажання  цілувати
у шалик співака
і страдника у його розжарену пательню,
глухого у безсмисне гуготіння у його черепі,
а того, хто вклав у мої груди дещо мною забуте,
у його Данте, у його Чапліна, у плечі.

І я сповняюся бажанням, зрештою,
перебуваючи на упивній межі нестяму
чи коли серце вже не вміщується мені у грудях, о, я волів би тоді
допомогти розреготатися усміхненому,
посадовити пташеня на оголений завийок лиходієві,
лікувати хворих, розлючуючи їх,
купити щось у крамаря,
допомогти убити убивці —  жахлива річ! —
і хотів би я був стати добрим до самого себе
в усьому.

6 листопада 1937 р.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Порив

                            Морю багнеться солі, воно вагітне суднами, 
                                         ниє, ворочается, в череві йому тривожно.
                            Хто цього разу родитель? поет? художник?
                            Море мовчить, воно виснажене цунамі.
                                                                                                        Олена Бугорська

Поглянь-но: от-от море вивергне всі кораблі,
що їх поглинало від давньої давнини,
що їх незглибимі провалля його стерегли,
вчахали над ними, та вдержати не могли,
бо ті все зростали десь там, у його глибині,
робилися морені — наче криця міцні,
і ось виринають із віковічної мли...
дивись, уже щогли видніють! дивись, майорять прапори!
дивись, а вітрила! пристрій який пишний! зорить
над ними світання, й посивілі хвилі старі
схиляють покірно чоло перед імпетом сили,
яка цю флотилію двічі на світ народила —
й тепер пориває її до Нової Землі!

Пабльо Неруда. Зеленою була тиша...

 

Зі збірки «Сто сонетів про кохання», 1959

XL
Зеленою була тиша...
 
Зеленою була тиша, і світло було вологим,
а місяць червень тремтливим, наче метелик,
і у господі Півдня, від моря та від каміння,
ти, Матильдо, пройшла, перетинаючи полудень.
 
Ішла із важким оберемком іржаво-жовтого квіту,
того, що південний вітер куйовдить і забуває,
а твої досі білі, та від солі усежерущої
порепані руки зривали сухостійні піщані трави.
 
Я люблю твої чисті дари, і шкіру мов теплий камінь,
і жертовну беззахисність нігтів на пальцях промінних,
і  уста твої, такі багаті, такі щедрі на радощі,
 
та для мого будинку, який сусідить з безоднею,
прошу тебе, подаруй мені вистражданий лад мовчання,
велике морське шатро, на піску позабуте.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Тіло співає...

Зі збірки «Романсеро вигнання» (1927)
[XXXVII]
Тіло співає...

Тіло співає;
кров виє-клекоче;
земля розмовляє;
море буркоче;
небо німотствує, 
та людина наслухає.

Андай, 05.05.1927
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Безсмертя

Як ми, поети перебутні,
й творіння їх зникомі, смертні.
Лише рядок, бува, одвертий,
як мить душі, згадають люде.

Хорхе Люїс Борхес. Епітафія


Епітафія

Ми вже є забуття, в яке поринемо.
Персть первовічная, котра і спомину
про нас не матиме: Адам прикро-червоний
й усі по ньому; котру й ми не стрінемо.

Ми вже — дві дати на могильнім камені:
початку та кінця, тріюмф на лицях
у смерти, розпад гидко-соромітський,
саван, труна та співи поминальні.

Я не настільки нерозумний, щоб триматися
за чарівливі звуки свого імени,
Бо весь у роздумах про ту людину,

яка нічого про земну себе не знатиме.
Під Неба синню, так байдужо тихою,
ці роздуми мені — остання втіха.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)