Ґльорія Фуертес. Я просто жінка

Я просто жінка
 
Я просто собі жінка і квит,
багата на ковдру, тарадайку,
«Слава Ісу» ранками і мавпочку
на передку мого похідного захистя.
 
Я хотіла колись стати кресляркою,
а чи Сапфо, чуттєвою і химородною,
та зрештою, немов мені пороблено,
блужу тут,
стеряна проміж усякої халайстри.
 
Для читачів своїх розповідаю,
що бути мріяла беззбройним капітаном,
поверхню Місяця списати геть віршами,—
та астронавт один стоптав мій задум.
 
МИР по світах я продавала би безмитно,
та на якійсь з доріг мене затримано,
тож я лиш жінка, із цілої линви,
просто жінка і квит.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Ця битва

Зі збірки «Повсякденне» (1978–1979)

Ця битва
 
Як узгодити
вигубну
ідею смерти
із цією нестримною
жагою життя?
 
як поєднати жах
перед майбутнім ніщо
з усепроникною радістю
минущого і справжнього
кохання?
 
як знешкодити надгробок
насінням?
косу
гвоздиком?
 
мабуть то і є людина?
ця битва?
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Сесар Вальєхо. Павучиха

 Зі збірки «Чорні герольди» (1918):

— «Вбогі»

Павучиха
 
Це величезна павучиха,
неспроможна зрушити з місця;
безбарвна павучиха, її тіло,
її голова, її черево кров’яніють.
 
Сьогодні я побачив її зблизька.
Із яким неймовірним зусиллям
вона простягала свої незліченні ноги.
А я думав про її невидимі очі,
про цих згубних штурманів
її останньої вандрівки.
 
Це павучиха, яка тремтіла
на камінному прузі,
нездоланному рубежі
між головою і тілом.
 
Стільки ніг у нещасної, і не в змозі
звільнитися. Я дививсь на її сторопіння —
і таким жалем пройняла мене ця подорожня.
 
Це величезна павучиха, черево якої
не дозволяло їй рушити за головою.
І я думав про її очі,
про її незліченні ноги...
І таким жалем пройняла мене ця подорожня!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франс Тамайо. Навіки

Навіки
 
Навіки! Це життю потужний славень,
та кожен звук у ньому — розставання.
Прощання розквітає в кожнім роті,
і кожен рот квітний  — розверста рана.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Франс Тамайо. Пачамама

Пачамама
 
Що таїть і відкриває
міт аймара давній?
Так високо пориває,
так химерно тане...
Звук...  і знак...
Незримий досі
дух його — реальний!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки
Pachamama — Матінка Земля — одне з головних божеств у міфології індіанських народів Півдня Південної Америки, що входили до складу Інкської імперії, — кечуа, кічуа, кальчаків тощо.
Айма́ра — індіанська народність, що живе у високогірних районах Болівії, Чилі й Перу.
 

Маріо Пайерас. Час черепахи

Зі збірки «Нові вірші» (1989–1994)

Час черепахи
 

Я досяг того віку

коли орангутани втомлюються жити

а зелені черепахи лише готуються

до своєї мандрівки крізь століття.

Але я ще не прожив часу

за який неспішні комети оббігають свою колію у Всесвіті

ані часу потрібного амате щоб пробити дах сельви

і наблизитися до блискавки.

Протягом цього унікального періоду я бачив як сезонні міграції

відбувалися шляхами

якими творився світ

і зрештою сам уподібнився до птахів

і до цих шляхів.

А завдяки жінці що наші із нею серця

разом вистукують барабанний дріб у відгомоні її крови

я зустрічаю світання із голосом повним метеликів

і зберігаю в пам’яті

мовчання ружі.

Моїм найприємнішим геройством було

цілувати уста розквітлих юнок

а моє справжнє призначення

боронити ціною власного життя

браму що охороняє

свободу виду.

Я дослухаюся до співу моря

подумки слідую за величним парадом

полярних Ведмедиць

але моє замішання триває уже півстоліття

і тривало би безкінечно якби я жив вічно.

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки. Зелена черепаха — вид величезних морських черепах; амате — вічнозелене тропічне дерево, що сягає 40 метрів у вишину

Хуана де Ібарбоуроу. Під дощем

Зі збірки «Діамантові мови», 1919

Під дощем
 
Вода! Як котяться краплі мені по спині!
          Спідниця полощеться синьо!
Свіжість снігів на щоках, і сміється серце!
          Ллється, ллється, ллється!
 
          Крокую вперед по стежині
З легкою душею, з ясними, сяйними очима.
          Ступаю майже безтямно:
Ні мислі, ані почуття — яке раювання!
 
          Онде пташка купається
У баюрі. В виду мене зупиняється...
Дивить уважно... Почуваємось спільницями...
Обидві кохаємось у піднебессі, полях і пшеницях!
 
          А потім здивований погляд
Селянина з мотикою на плечі, що йде через поле.
          Дощ з голови й до споду
Огорта мене запахами, що їх жовтень дарує господам.
 
А моє тіло, просочене наскрізь водою,
Убирається у прегарні й чудесні строї
З пелюсток і краплин, що з ледь чутним віддихом «Ох!»
Ллються з рослин, моєю ходою сполоханих.
 
          І у пусто́ті
мозку без мрій і думок, тіла без плоті,
плине блаженна хвиля солодкого забуття,
          не чути й серцебиття.
 
          Ллється, ллється, ллється —
наче снігом відсвіжує тіло, душу і серце.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуана де Ібарбоуроу. Найвища сила

Зі збірки «Дуалізм», 1953

Найвища сила
 
До тебе простягнуто руки, підвладні
Хапальним інстинктам ловецьких знарядь.
У вічку тенет тріпотить насолода...
Сталевий? То спробуй його розірвать!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. In memoriam

Із циклу «Книжка поезій»

In memoriam
 
Тополеньку,
Мій тополю
В золотому строї.
Був зелений
Іще вчора,
Пташим співом
Повний.
А сьогодні у зажурі
Під небом на осінь —
Такий і я попід небом
Душі червоної.
Пах деревини твоєї
Заворожливий
Плине просто в моє серце
Кротке.
Шорсткий дідуган оболоні!
Взялись ми з тобою обоє
Золотом.
 
Серпень 1920
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Латинський вираз «in memoriam» означає «на спомин».

Чому в цьому перекладі тополя чоловічого роду? Перекладацький коментар