Габріель Селайя. Хто ти?

Хто ти?

Иншу сукню подам тобі  — і душа в тебе инша.

(Я збентежений: майже не відаю, хто ти.)

Розкуйовджу волосся — ти заходишся сміхом,

а мені аж болить цей твій вигляд безформний.

Так змінить тебе можу, що кого і кохаю.

Ти стаєш чим завгодно і нічим все тим самим.

Ти смієшся, і мабуть, коли мене шукають

губи, це лише спрагле морське серце мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка.

«Морське серце» — менше знаний нині синонім слова «медуза»; мені здалося, що він збагачує сенс цієї поезії і автор був би не проти його використання :)

Габріель Селайя. Ні мало ні багато

Ні мало ні багато

Твої груди маленькі

й затуманені очі —

те, чому нема імені,

не збагнувши, обожнюю.

Твої стегна довгасті

і коротке волосся —

що випорскує завжди,

не збагнувши, обожнюю.

Легкий стан, сміх заметливий,

вислови невгаданні,

і глузливий цей погляд

не збагнувши, обожнюю.

Тебе, що зовсім поруч!

Тебе, що так далеко!

І цілую, й не маю,

й, не збагнувши, обожнюю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

М. Лукашеві

Над мінливістю світу

у мінливому світлі

ходить місяць мінливий,

хилитає пітьму.

А зісподу чи слива
у цвіту, чи олива
срібнолиста, дрімлива
світить стежку йому...

Мабуть, ця маленька поезія потребує пояснення.

У ній — мої враження від читання Лукашевих перекладів з Федеріко Гарсії Льорки. Безмежно залюблений в Україну і українське слово, Лукаш настільки майстерно переніс творчість цього поета на український ґрунт, що я чую власний голос Лукаша, бачу українські краєвиди, і водночас — чую голос самого Льорки і бачу його Андалусію. Ці відчуття настільки переплетені, що одне проступає крізь инше і їх неможливо розділити.

Антоніо Мачадо. Канте хондо

Зі збірки «Soledades» (1899–1907)

XIV

(Канте хондо)

Поринувши у роздуми, звивав я

тугий клубок відрази і печалі,

аж раптом, залетівши до покою

через вікно, що німо визирало

у теплу літню ніч, торкнулось вуха

якоїсь копли сонної ридання,

усе в заломах тремоло похмурого

музичних чародійок мого краю.

...Й було Кохання, мов червоний пломінь.

— Нервові пальці на струну тремтячу

поклали тягле золоте зітхання;

потому тиша... й струмінь зореграю —.

...І Смерть була, з косою за плечима,

— така достоту, як в уяві мого мальства, —

з повільним кроком, лиховісна, голокоста.

І на лункій вібруючій гітарі

швидка рука ударом відтворила

могильну тишу смертного відгалу.

І одинокий схлип, неначе подув,

стривожив тлін і порохи розмаяв.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Канте хондо

Канте хондо

Кожному з нас співали

однієї ночі розгульної

копли, що нас убивали.

Серце, притиш свою тугу:

кожному з нас співали

однієї ночі розгульної.

Малагеньї і солеа

та сигірійї циганські...

Історія моїх печалей

і твоїх днів безталанних.

Малагеньї і солеа

та сигірійї циганські...

То народне знання,

яке вміщує всі науки:

як вмирати і як ненавидіти,

як кохати й терпіти муки.

То народне знання,

яке вміщує всі науки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Канте хондо — особливе пісенне мистецтво Андалусії

Хуан Рамон Хіменес. Зимова пісня

Зимова пісня

Піють. Піють.

Де вони піють, співливі птахи?

Щойно дощило. На вітах

досі немає листя. Піють. Піють

птахи. Де ж вони піють,

співливі?

Не тримаю пташок у клітках.

І діти не продають їх. Піють.

І так далеко долина. Ніде...

Я не знаю, де піють

ті птахи  — піють, піють —

співливі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Рамон Хіменес. Ноктюрн

Ноктюрн

Моя сльоза і зоря

торкнулися себе і миттю

однією стали сльозою

однією зіркою стали.

Я осліпнув, і небо

від кохання також осліпло.

І геть усе стало струмливим

болем зірки, світлом сльози.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Хуан Хельман. Про поезію

Зі збірки «На південь», 1982

Про поезію

Ну що я можу сказати/

її тепер читають мало/

та й тих хто читає небагато/

усі заклопотані світовою кризою/ та

потребою щодня їсти/ справа

безперечно важлива/ а втім я собі пригадую

як помер від голоду мій дядько хуан/

він казав що і не думає про їжу і взагалі у нього все гаразд/

негаразди почалися потому/

бо на труну бракувало грошей/

і коли зрештою по нього приїхала муніципальна вантажівка/

дядько хуан скидався на пташку/

ті з муніципалітету кинули на нього зневажливий погляд/

і пробурчали що їм знову завдають клопоту/

що вони люди і ховають людей/ а не таких

пташок як дядько хуан/ а він ще й співав без перестанку

цьвірінь та цьвірінь дорогою до крематорію/

оце вже їм здалося неповагою/

йому звеліли стулити пельку ще й стусаном почастували/

та цвірінькання все пурхало кабіною аж у головах їм зацвірінькало/

таким уже був мій дядько хуан/ над усе любив співати/

і з якої скажіть то причини мав би мовчати після смерти/

так цвірінькаючи опинився у печі/ ще й попіл його трохи поцвірінькав/

а чиновники червоні від сорому втуплялись у власні черевики/ та

повернімося до поезії/

поетам нині ведеться кепсько/

їх тепер мало читають/ та й тих хто читає небагато/

цей фах більше не в пошані/ і з кожним днем поетові все важче

змагатись за дівоче кохання/

стати кандидатом в президенти/ отримати кредит у крамниці/

лицар подвигів не чинить аби бути оспіваним поетом/

король не платить три червонці за натхненого вірша/

і ніхто не знає чи так сталось бо попереводились дівчата/ крамарі/ королі/ чи лицарі/

а чи зійшли на пси самі поети/

може винні усі одразу

й нема сенсу над тим застановлятись/

але втішно усе таки знати що хтось іще здатен цвірінькати

коли цього найменше чекають/

як мій дядько хуан після смерти/ і я сьогодні

аби ви мене полюбили.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Вже

Здалося, що горить,

та не горить воно,

лиш тліє.

У дзбанах золотих

стовікове вино

ще зріє.

Усе іще звучить

прадавній гонг війни

над світом.

І блискавий потік

ще пустки не омив,

хоч греблі вже розбито.

Учора ще серпа

смерть на злоте зерно

гострила.

Та осяйна стопа

в небесне стремено

ступила.