Педро Салінас. Твоя форма кохання...

Твоя форма кохання...
 
Твоя форма кохання —
дозволяти себе кохати.
Твоє так, із яким здаєшся мені, —
мовчання. Твої цілунки —
пропонувати губи,
аби я цілував їх.
Ні слова твої, ні обійми
не скажуть, що ти існувала,
що кохала мене. Ніколи.
Про це кажуть мені білі аркуші,
телефони, мапи, прикмети;
ти — ні.
Й я тебе обіймаю,
без запитань, боючись,
раптом виявиться неправдою,
що ти є і мене кохаєш.
І я тебе обіймаю,
не дивлячись, не торкаючись.
Аби тільки не виявити,
запитуючи і пестячи,
цю неосяжну самотність —
із нас двох лише я кохаю.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Конча Мендес. Острів

Острів
 
Легко дісталася Острова,
мов не плила, а линула.
Поблукала між бризами.
Пробіглася бережиною.
 
Море гойдало водорості.
Висихав купальник обтислий.
Нагулявшись, заснула під деревом,
заколисана шерехом листя.
 
Яка чудова самотність!
Яка самота розкішна!
І яке ж утомне життя
в містах, що не відають тиші!
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Блас де Отеро. На початку

На початку
 
Як втратив життя, і час, і усе,
що закинув, наче каблучку в водойму,

як навіть голос у хопті загубив,
мені залишається слово.
 
Як зносив спрагу і голод й усе,
що із мого на ніщо перетворено,
як навіть тіні в безмов’ї скосив,
мені залишається слово.
 
Як рота розверз, щоб побачити твар
батьківщини яснозору і моторошну,
як рота розверстого розірвав,
мені залишається слово.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мігель де Унамуно. Повертаючись додому

Повертаючись додому
 
Прощаючись, спускаєшся повільно
із мого неба, мжичко, щоб скропити,
дуби, якими мої гори вкрито,
й посіви ярі у моїх долинах.
 
Зичлива, попід вітром суховійним
гори й долини прагнеш напоїти
мого єства й туманом оповити
майбутнє, щоб у віру я поринув.
 
Мати Біская, з рук твоїх зелених
й січних я до посушної Кастилії
рушаю, до обіймів звички ревних,
 
адже шляхи свободи нам не милі,
як подорожнього кохання келих
глузд не скує і душу не окрилить.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка

Народжений у Біскаї (провінції Країни Басків), Унамуно був ректором Університета Саламанки, що у Кастилії.

Мігель де Унамуно. Душе моя...

Душе моя...
 
Душе моя, життя є вартим чи мізерним?
Дощем озерним!
А яким є, душе моя, твій спосіб жити?
У горах вітер!
Як ти відновлюєшся по прожитій днині?
Темінь яскині!
 
Озерний дощ! Горішній вітер! Тьма яскині!

В кожній сльозині...

Плачем є небесні дощі, що ллються без краю,
вітер також квилить, голосить, ридає,
наша печаль безутішна — печерна темнота,
дощ, і вітер, і темінь — таким є життя достоту.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Федеріко Гарсія Льорка. Діямант

Зі збірки «Книжка поезій», 1921

Діямант
 
Діямантовим пругом
Зірка небо подряпала.
Так хоче втекти зі всесвіту
Ця світлосяйна птаха,
Що гайнула з гнізда незмірного,
Де томилася, полоняночка,
А не знала, ой, не знала,
Що ланцюга на шийці мала.

Щоб не втрапила була до дзьобу
Неземним польованцям,
Лебедям срібнолитим
На гладіні мовчання.
 
Старанно читають абетку
Вголос осокорята,
Гойдає руками мертвими
Древній сокір у такт навчання.
А на горі далекій
Мертвяки позбиралися
І жваво ріжуться в карти —
Нудне бо життя цвинтарне!
 
Жабко, заводь свою пісню!
Цвіркуне, ти ж приєднаєшся?
Хай звуками флейт наповнися
Узлісся і навіть гущавина.

А я рушаю додому.
В голові у мене кружляння
Двох лісових голубок.
Ген на овиді опускається
Ковчег дня у небесні води.

Норія часу жаска!
 

Листопад  l920 (Гранада)
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
 
Примітки

Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, найпоширенішим її різновидом є водочерпалка. Льорка не раз згадує норію у своїх поезіях, див. «Поле» та «Ідилія», але,  що цікаво, щоразу з иншим емоційним навантаженням.

Сокір, він же осокір — чорна тополя.

Кілька слів щодо рими. 

Федеріко Гарсія Льорка. Поле

Зі збірки «Книжка поезій», 1921

Поле
 
Під попелястим небом
Білі дерева.
Вугільно чорніє
Стерня спалена.
На рані заходу
Керва запекла.
А гора бгається
Споловілим папером.
Никне байраками
Курява стежка.
Недвижні затони.
Каламутні джерела.

Сірину червонясту
Дзвоном пронизують череди.
Стара матінка норія,
Відчитавши розарій, завмерла.

Під попелястим небом
Білі дерева.

 
Примітки
Норія — велике колесо з ківшами для переміщення рідини або сипучих речовин, наприклад водочерпалка. Цей образ не один раз зустрічається у поета — див. поезії «Діямант» та «Ідилія», — але цікаво, що в цих двох поезіях він несе різне емоційне навантаження.

Розарій (від лат. rosarium — трояндовий сад) — традиційний цикл християнських молитов, які читають, перебираючи спеціяльні чотки, що їх також називають розарієм.

 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Росалія де Кастро. Що, серденько, тікаючи від себе...

Що, серденько, тікаючи від себе...
 
Що, серденько, тікаючи від себе,
так нерозумно в инших ти шукаєш?
Якщо в тобі засох фонтан отухи,
то хочеш всі їх бачити зачахлими.
Але так рясно визоріло небо
і стільки квіту на землі духмяного!
Хоча... не ті вони, що ти любила
і що тебе любили, лебедахо.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Маріо Бенедетті. Це мій дім

Зі збірки «Лиш поки що» (1948–1950)

Це мій дім
 
Поза сумнівами. Це мій дім,
тут я стався, і тут
плекав грандіозні ілюзії.
Це мій дім, загублений в часі.
 
Настає осінь, і він захищає мене,
приходить весна, і він мене засуджує.
У мене мільйони гостей,
що сміються й їдять,
злягаються і сплять,
грають і розмірковують,
мільйони гостей, що нудяться
і потерпають від снищ і нервових зривів.
 
Поза сумнівами. Це мій дім.
Перед ним проходять
усі собаки й дзвіниці.
Але в мій дім ударяють блискавки,
і одного дня вони розколють його надвоє.
 
А тоді — не знаю, де знайду прихисток,
адже усі двері ведуть геть зі світу.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)