Рубен Даріо. Я вишукую форму...

Зі збірки «Профанна проза та инші поезії», 1896

— цикл «Епікурейські амфори»

Я вишукую форму...

Мов бутон думки, що прагне розквітнути розою,

я вишукую форму, незвісну моєму стилеві,

вона себе явить цілунком, на губи злетілим,

обіймами Венери з Мілосу тепло-прозорими.

Чекаю видіння Богині, провіщеного мені зорями;

зеленіють пальмові віти на тлі білого перистилю;

а у моїй душі спочиває світло,

наче місячний птах на гладіні маленького озера.

Але — нічого; лиш слово майнуло й тікає,

віддалена флейта невіданих таїн мене причащає

і замріяний човен повільно пливе до крайнеба;

нічого окрім водограю, який безнастанно плаче

попід вікном у Красуні моєї сплячої,

і запитальної шиї великого білого лебедя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Рубен Даріо. Сонячний край

Зі збірки «Prosas profanas y otros poemas», 1896

Сонячний край

Кубинській артистці

Біля палацу чорного королів Залізного острова — (о, вигнання жахливе, жорстоке!) — як вдається тобі, моя сестро-гармоніє, надихати на спів до небесної сірини свою солов’їну клітку, музичну скриньку свою дивовижну? Хіба не смутить тебе спогад про весняні ранки, коли ти слухала птаха божественного, блискосяйного

            у  сонячнім краю?

У саду королівському на Золотому острові — (о, мрія дорогоцінна, солодка!) — було би тобі, моя сестро-гармоніє, виправляти флейти свої крилаті, свої дзвінкі арфи; ти бо роджена там, де шаріються рози й гвоздики шарлатом світання займають, —

            у  сонячнім краю!

В королівськім палаці на острові Срібному — (Шубертова серенада ридає і схлипує...) — як ніжно могли би птахи твого духу містичні, моя сестро-гармоніє, славити чистоту місяця і безневинність лілей, пустельницю-горлицю і шляхетного лебедя. Найвиборніше срібло струмує із горна палаючого

             у сонячнім краю!

Тож зійди на свій човен, де тремтить напнуте вітріло, — (і най ліра, Зефір і вітріло зіллються у співі) — і відпливай, моя сестро-гармоніє, туди, де прекрасний принц на березі моря прагне лір, і поезій, і роз, і в блакитнім затінні шатра пригладжує золото кучерів своїх неслухняних

             у сонячнім краю!

Нью-Йорк, 1893

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітки

В одному з видань творів Даріо розповідається: «Щодо особи пані, якій присвячено цю поезію, висловлювалися різні гіпотези. Згідно з Даріо, вона була арфісткою, проте Мехія Санчес вважає, що йдеться про пуерто-ріканську піаністку Ану Отеро, яку знав і якою захоплювався [кубинський поет і революціонер] Хосе Марті».

Ця поезія вельми цікава своєю формою. Це, практично, добре ритмізована проза, на що вказує і її візуальне оформлення. Але кожен абзац має дві пари точних рим — на початку і в кінці, а ще подекуди асонанси всередині.

Хосе Анхель Буеса. Дощова пісня

Зі збірки «Нова оаза»

Дощова пісня

І за твоїм віконцем, десь-певне, дощить сьогодні,

так само нечутно, мабуть, як за моїм дощить.

І знаю я, що цим ранком, похмурим і непогодним,

до мене, геть проти волі, думка твоя злетить.

Твоє супокійне серце перелякано скинеться,

відчувши колишню ніжність, позабуту давно.

І, якщо ти вишиваєш, запетлюється нитка,

й усе ще дощитиме в очу, коли прояснить за вікном.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Ти для мене

Ти для мене

Якби ж моє серденько відало

бодай щось про єство моє;

якби межі хмар не заносилось,

чужим голосом не співало

чужої пісні, відземлене.

Ай, я знав би, за чим шукаю!

Ай, я знав би, що так болить мене!

Я ім’я твоє знав би, кохана,

цілий світ би тоді нам належав,

і з тобою ми були б разом,

і я знав би, чого ти прагнеш,

а ти сказала б мені, хто я є.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Габріель Селайя. Хто ти?

Хто ти?

Иншу сукню подам тобі  — і душа в тебе инша.

(Я збентежений: майже не відаю, хто ти.)

Розкуйовджу волосся — ти заходишся сміхом,

а мені аж болить цей твій вигляд безформний.

Так змінить тебе можу, що кого і кохаю.

Ти стаєш чим завгодно і нічим все тим самим.

Ти смієшся, і мабуть, коли мене шукають

губи, це лише спрагле морське серце мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка.

«Морське серце» — менше знаний нині синонім слова «медуза»; мені здалося, що він збагачує сенс цієї поезії і автор був би не проти його використання :)

Габріель Селайя. Ні мало ні багато

Ні мало ні багато

Твої груди маленькі

й затуманені очі —

те, чому нема імені,

не збагнувши, обожнюю.

Твої стегна довгасті

і коротке волосся —

що випорскує завжди,

не збагнувши, обожнюю.

Легкий стан, сміх заметливий,

вислови невгаданні,

і глузливий цей погляд

не збагнувши, обожнюю.

Тебе, що зовсім поруч!

Тебе, що так далеко!

І цілую, й не маю,

й, не збагнувши, обожнюю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

М. Лукашеві

Над мінливістю світу

у мінливому світлі

ходить місяць мінливий,

хилитає пітьму.

А зісподу чи слива
у цвіту, чи олива
срібнолиста, дрімлива
світить стежку йому...

Мабуть, ця маленька поезія потребує пояснення.

У ній — мої враження від читання Лукашевих перекладів з Федеріко Гарсії Льорки. Безмежно залюблений в Україну і українське слово, Лукаш настільки майстерно переніс творчість цього поета на український ґрунт, що я чую власний голос Лукаша, бачу українські краєвиди, і водночас — чую голос самого Льорки і бачу його Андалусію. Ці відчуття настільки переплетені, що одне проступає крізь инше і їх неможливо розділити.

Антоніо Мачадо. Канте хондо

Зі збірки «Soledades» (1899–1907)

XIV

(Канте хондо)

Поринувши у роздуми, звивав я

тугий клубок відрази і печалі,

аж раптом, залетівши до покою

через вікно, що німо визирало

у теплу літню ніч, торкнулось вуха

якоїсь копли сонної ридання,

усе в заломах тремоло похмурого

музичних чародійок мого краю.

...Й було Кохання, мов червоний пломінь.

— Нервові пальці на струну тремтячу

поклали тягле золоте зітхання;

потому тиша... й струмінь зореграю —.

...І Смерть була, з косою за плечима,

— така достоту, як в уяві мого мальства, —

з повільним кроком, лиховісна, голокоста.

І на лункій вібруючій гітарі

швидка рука ударом відтворила

могильну тишу смертного відгалу.

І одинокий схлип, неначе подув,

стривожив тлін і порохи розмаяв.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Мануель Мачадо. Канте хондо

Канте хондо

Кожному з нас співали

однієї ночі розгульної

копли, що нас убивали.

Серце, притиш свою тугу:

кожному з нас співали

однієї ночі розгульної.

Малагеньї і солеа

та сигірійї циганські...

Історія моїх печалей

і твоїх днів безталанних.

Малагеньї і солеа

та сигірійї циганські...

То народне знання,

яке вміщує всі науки:

як вмирати і як ненавидіти,

як кохати й терпіти муки.

То народне знання,

яке вміщує всі науки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Примітка. Канте хондо — особливе пісенне мистецтво Андалусії