Із циклу «Циганський романсеро»
Перґаменовим місяцем
Пресьоса, йдучи, видзвонює;
її шлях з кришталю і лавру
лежить між землею й водою.
її шлях з кришталю і лавру
лежить між землею й водою.
Бубніння її дзвінкого
біжить німота беззора
й зривається вниз, де гучливе море
оспівує ніч свою, рибою сповнену.
На гірських верховинах
поснули карабінери —
сторожа веж ясно-білих,
де англичани мешкають.
А сподом цигани моря
гойдають задля розваги
пагілля зелених сосон
й колонії черепашок.
*
Перґаменовим місяцем
Пресьоса, йдучи, видзвонює.
В виду її вітер піднявся,
що сну не знає ніколи.
Нагий Святий Христофорище,
він дивись на неї і грає —
весь у небесному пломені —
на несвітньо солодкій фуярі.
«Дай-но, дівчино, підняти
для зору твої подоли.
Розкрий в моїх древніх пальцях
лазурову розу лона».
Пресьоса впускає бубон
і геть неоглядки мчиться.
За нею з мечем розпеченим
навздогін косматий вітрище.
Море шумить суворіш.
Бліднуть оливи в долині.
Снігу гонг однотонний
вторує сопілкам тіней.
Пресьосо, біжи, Пресьосо,
бо схопить зелений вітер!
Пресьосо, біжи, Пресьосо!
Він майже тебе спостигує!
Сатир небосхилу низького,
що зорь язиками виблискує.
*
Пресьоса, сповнена жаху,
вбігає у вищий від сосон
будинок з великою баштою,
де домує англійський консул.
На шум і крики примчали
троє карабінерів:
плечі вкриті плащами,
насунуті низько кашкети.
Англієць дає циганці
і молока, і джину —
Пресьоса з жодної склянки
не випива ні краплини.
І поки вона їм крізь сльози
пригоду свою сповідає,
роз’ярений вітер від злості
вгорі черепиці кусає.
пригоду свою сповідає,
роз’ярений вітер від злості
вгорі черепиці кусає.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (переклад мій)
Примітки
Льорка називав свої поезії «Романс про місяць,
місяць» і «Пресьоса і вітер» придуманими ним самим циганськими міфами. «Місце
дії другого романсу — узбережжя, голублене ніжним, немов пушок персика,
грецьким вітром; танок і трагедію тут утримує в рівновазі кмітлива гра
іронії», — писав він.
Пресьоса (що перекладається як
«дорогоцінна») — ім’я юної красуні-циганки з оповідання Міґеля де
Сервантеса «Циганочка», співухи й танцівниці, котра вирізнялася надзвичайною
інтуїтивною мудрістю, доброчесністю і чистотою. Цей образ став в іспанській
культурі й літературі прозивним.
Пресьоса у Сервантеса читає замовляння, в
якому, як і у Льорки, згадується святий Христофор:
Verás cosas
Que topen en milagrosas,
Dios delante
Y San Cristóbalón gigante
— Приведеться вам уздріть
сії явлення чудні:
Бога самого
і велета святого Христофора
Святий Христофор — дуже популярний в
Іспанії християнський мученик III ст., якого часто зображають косматим і
бородатим велетом із посохом. Як нерідко трапляється, образ цього святого в
Іспанії набув язичницького забарвлення. У святкових процесіях серед інших
казкових велетів носять його зображення, хоча це було заборонено ще 1780 р.
«...бо схопить зелений вітер!» — хоч образ «зеленого вітру» часто зустрічається в поезії, у цьому контексті важливо,
що в іспанській ідіоматиці «зелений» означає також «хтивий», «безсоромний»,
«нахабний». Треба додати, що у циганських повір’ях вітер наділений чоловічою
силою.
«Бліднуть оливи в долині» — коли
здіймається вітер, оливи справді бліднуть, бо їх листя зісподу світло-сіре.
Відомості
взято переважно звідси (дисертація Ольги Мусаєвої «Рецепция творчества
Федерико Гарсиа Лорки в русской культуре (1930–1960-е гг.)»)
Preciosa y el aire
Su luna de pergamino
Preciosa tocando
viene,
por un anfibio
sendero
de cristales y
laureles.
El silencio sin
estrellas,
huyendo del
sonsonete,
cae donde el mar bate
y canta
su noche llena de
peces.
En los picos de la
sierra
los carabineros
duermen
guardando las blancas
torres
donde viven los
ingleses.
Y los gitanos del
agua
levantan por
distraerse,
glorietas de
caracolas
y ramas de pino
verde.
*
Su luna de pergamino
Preciosa tocando
viene.
Al verla se ha
levantado
el viento que nunca
duerme.
San Cristobalón
desnudo,
lleno de lenguas
celestes,
mira la niña tocando
una dulce gaita
ausente.
Niña, deja que
levante
tu vestido para
verte.
Abre en mis dedos
antiguos
la rosa azul de tu
vientre.
Preciosa tira el
pandero
y corre sin
detenerse.
El viento-hombrón la
persigue
con una espada
caliente.
Frunce su rumor el
mar.
Los olivos palidecen.
Cantan las flautas de
umbría
y el liso gong de la
nieve.
¡Preciosa, corre, Preciosa,
que te coge el viento
verde!
¡Preciosa, corre,
Preciosa!
¡Míralo por dónde
viene!
Sátiro de estrellas
bajas
con sus lenguas
relucientes.
*
Preciosa, llena de
miedo,
entra en la casa que
tiene,
más arriba de los
pinos,
el cónsul de los ingleses.
Asustados por los
gritos
tres carabineros
vienen,
sus negras capas
ceñidas
y los gorros en las
sienes.
El inglés da a la
gitana
un vaso de tibia
leche,
y una copa de ginebra
que Preciosa no se
bebe.
Y mientras cuenta,
llorando,
su aventura a aquella
gente,
en las tejas de
pizarra
el viento, furioso,
muerde.
Милоданка й вітер
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині,
ходить стежкою надвоє —
по кришталю й по лаврині.
Од баского ритму втікши,
падає беззорна тиша
там, де море б’ється в ніч,
що за всі моря рибніша.
На горі, на верхогір’ї,
сплять озброєні гвардійці —
білі вежі стережуть,
де живуть пани англійці.
А морськії циганчата
жартом кидають, дивіться,
равликові халабудки
і соснове яре віття.
*
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині...
Як зачув її, схопився
вітер, левень незборимий.
Нагий святий Христофор,
богославець юродивий,
на циганку поглядає,
гра на гайді невидимій:
«Дівчино, моя лелітко,
дай піднять твою хламидку,
розкрий перстам моїм древнім
твого лона лазур-квітку!»
*
Кида бубон Милоданка
і тіка — стояти ні з ким...
Вітрюган жене за нею
із мечем полум’янистим.
Море хмуриться прибоєм,
блякнуть злякані маслини,
квилять флейти темноти,
бамка гонг гірського снігу.
Тікай, тікай, Милоданко,
зловить тебе зелен вітер!
Тікай, тікай, Милоданко,
близько вже несамовитий!
То сатир огнеязикий,
рясно зорями повитий.
*
Перелякана циганка
вбігла-впала в кам’яницю,
де живе англійський консул
вище за гірські ялиці.
Потривожені тим криком,
підхопились три гвардійці,
на них чорнії шинелі
і пілотки, як годиться.
Вже англієць Милоданці
молока налив — на, випий! —
підніс чарку ялівцівки,
та вона не хоче пити.
Плачучи, оповідає,
що мусила натерпіться,
а на даху лютий вітер
рве зубами черепицю.
Пресьоса и ветер
Пергаментною луною
Пресьоса звенит беспечно,
среди хрусталей и лавров
бродя по тропинке
млечной.
И, бубен ее заслыша,
бежит тишина в обрывы,
где море в недрах колышет
полуночь, полную рыбы.
На скалах солдаты дремлют
в беззвездном ночном
молчанье
на страже у белых башен,
в которых спят англичане.
А волны, цыгане моря,
играя в зеленом мраке,
склоняют к узорным гротам
сосновые ветви влаги...
Пергаментною луною
Пресьоса звенит беспечно.
И обортнем полночным
к ней ветер спешит
навстречу.
Встает святым Христофором
нагой великан небесный —
маня колдовской волынкой,
зовет голосами бездны.
— О, дай мне скорей,
цыганка,
откинуть подол твой
белый!
Раскрой в моих древних
пальцах
лазурную розу тела!
Пресьоса роняет бубен
и в страхе летит, как
птица.
За нею косматый ветер
с мечом раскаленным
мчится.
Застыло дыханье моря,
забились бледные ветви,
запели флейты ущелий,
и гонг снегов им ответил.
Пресьоса, беги, Пресьоса!
Все ближе зеленый ветер!
Пресьоса, беги, Пресьоса!
Он ловит тебя за плечи!
Сатир из звезд и туманов
в огнях сверкающей
речи...
Пресьоса, полная страха,
бежит по крутым откосам
к высокой, как сосны,
башне,
где дремлет английский
консул.
Дозорные бьют тревогу,
и вот уже вдоль ограды,
к виску заломив береты,
навстречу бегут солдаты.
Несет молока ей консул,
дает ей воды в бокале,
подносит ей рюмку водки —
Пресьоса не пьет ни
капли.
Она и словечка молвить
не может от слез и дрожи.
А ветер верхом на кровле,
хрипя, черепицу гложет.
Існує ще один український переклад цього твору, його автор — Сергій Осока.
Послухати в оригіналі:
http://www.youtube.com/watch?v=Y994l-ZDab4
Немає коментарів:
Дописати коментар