Із циклу «Циганський романсеро»
БійкаРафаелеві Мендесу
Посереди́ні ущелини —
альбасетські навахи,
кров’ю позачервонені
мов рибини в пітьмі спалахують.
Відблиском гральної карти
проміння в зеленій гіркоті
викреслює коней з’ярених,
вихоплює вершників профілі.
З оливових віт розлилося
двох стариць голосіння.
Бугай запеклої свари
горі дереться бескидом.
Янголи чорні принесли
хустин і талого снігу.
Навахами альбасетськими
їх крила великі виблискують.
Хуан Антоніо Монтілья
мертвий лежить на спаді;
в ірисах його тіло,
скроні у квіті гранатовім.
Над катафалком смерті
хрест вогняний здіймається.
Суддя в супроводі жандармів
надходить оливовим гаєм.
Стікаючи, кров безгучно
зміїну пісню співає.
— Сеньйори жандарми, то сталося
отак, як бува звичайно.
Четверо мертвих — римляни,
п’ятеро — карфагеняни.
Післяпо́лудень, очамрілий
від гарячих смоків і гомону,
зомліваючи, пада безсило
на зранені стегна верхових.
Розлетілися янголи чорні,
в вітрі західнім загайсали.
Янголи з косами довгими
й оливковими серцями.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
Примітка
«Четверо мертвих — римляни, п’ятеро — карфагеняни». Переплетення сучасних та історичних подій, реального та мітичного, яке створює відчуття історичної і культурної нерозривності, є типовим для поезії Льорки. Досить згадати його «Романс про іспанську жандармерію», у якому, тікаючи від нападу жандармів на місто Хере́с де ла Фронте́ра, його мешканці збираються у Віфлеємської брами, а персонажі святкової ходи Діва Марія і Святий Йосип оживають і беруть участь в описуваних поетом подіях. Так і ці рядки є відсилкою до подій Пунічних воїн (між Римом і Карфагеном), які відбувалися на Іберійському півострові понад 2 тисячоліття тому.
Рафаель Мендес — університетський друг Льорки, згодом визначний іспанський вчений-фармаколог.
Reyerta
A Rafael Méndez
En la mitad del barranco
las navajas de Albacete,
bellas de sangre contraria,
relucen como los peces.
Una dura luz de naipe
recorta en el agrio verde
caballos enfurecidos
y perfiles de jinetes.
En la copa de un olivo
lloran dos viejas mujeres.
El toro de la reyerta
se sube por las paredes.
Ángeles negros traían
pañuelos y agua de nieve.
Ángeles con grandes alas
de navajas de Albacete.
Juan Antonio el de Montilla
rueda muerto la pendiente,
su cuerpo lleno de lirios
y una granada en las sienes.
Ahora monta cruz de fuego,
carreta de la muerte.
El juez, con guardia civil,
por los olivares viene.
Sangre resbalada gime
muda canción de serpiente.
— Señores guardias civiles;
aquí pasó lo de siempre.
Han muerto cuatro romanos
y cinco cartagineses.
La tarde loca de higueras
y de rumores calientes
cae desmayada en los muslos
heridos de los jinetes.
Y ángeles negros volaban
por el aire del poniente.
Ángeles de largas trenzas
y corazones de aceite.
Сутичка
Альбасетські навахи
у чорнім бездонні глибу
вражою квітнуть кров’ю,
вилискуючи, як риби.
Тонший за гральну карту,
місяць твердо окреслив
над зазеленню з’ярілі
коні. На кожнім вершник.
Під тінню олив крислатих
плачуть жінки похмурі.
Дикий бик суперечки
дереться на древні мури.
Чорні ангели носять
воду і хустки білі.
Альбасетських навах
ангели чорнокрилі.
По схилах котиться мертвий
Хуан Антоньйо з Монтільї.
На скроні його — гранат.
Лілеї — на білім тілі.
На чорній дорозі смерті
мов вершник, хрест вогневіє.
Суддя і гвардійці строєм
йдуть через гаї оливи.
Слизька постогнує крівця,
як пісня німа зміїна.
— Сеньйори гвардійці, те, що
отут відбулось — буденне:
померло четверо римлян
і п’ятеро карфагенян.
Збожеволілий од смоковниць
і гомону спеки, вечір
непритомним упав на бедра
поранених вершників.
У небі повечоровім
ангели чорні літали.
Ангели з довгим волоссям
і масними серцями.
. . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . (пер. Василя Стуса
в редакції публікації в газеті «Голос України» від 5 січня 1991 р.)
в редакції публікації в газеті «Голос України» від 5 січня 1991 р.)
У яру блищать навахи,
альбасетські, гостролезі,
грають у крові ворожій,
ніби щуки-риби в плесі.
Прикре світло картярняне
вирізьбля на тлі зеленім
силуети верхівців
і їх коней тороплених.
На маслині суховерхій
плачуть дві неньки старенькі.
Бійка лютим бугаєм
на стіни осліп дереться.
Чорні янголи носили
хустки і воду явлену,
у них крила-криломахи,
мов навахи гостролезі.
Впав з коня Хуан Антоньйо,
покотився вниз по скелі,
усе тіло у лілеях,
лиш на скронях цвіт черлений.
На хресті вогненнім верхи
в’їде він у браму смерті.
*
Пригнав слідчий в гай оливний
з охороною своєю.
Кров слизюча сичить-стогне
без’язикою змією.
«Ех, жандарми, це ви дармо,
так із правіку ведеться...
Лягло четверо римлян
і п’ятеро карфагенців».
*
П’яний фігами і гамом,
причвалав гарячий вечір,
впав зомлілий, непритомний
на різані ноги й плечі.
Чорні янголи літали
при заході над землею,
у них довгі, буйні коси,
серця з мира і єлею.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)
Схватка
В чёрных глубинах
ущелья
Две альбасетских
навахи,
Красуясь
вражеской кровью,
Блестят, как рыбы
во мраке.
Под острой иглою
света
Из резкой листвы
возникли
Морды коней
исступлённых,
Профили всадников
диких.
Горестно плачут
старухи
Под сенью древней
оливы.
Неистовый бык
раздора
Кидается на
обрывы.
Чёрные ангелы
смерти
Приносят лёд и
рубахи,
Ангелы, чьё
оперенье —
Блеск
альбасетской навахи.
Хуан Антоньо
Монтильский
Катится мёртвый
по скатам.
Тело исполнено
лилий,
Лоб расцветает
гранатом.
Огненный крест
пламенеет
Над этой дорогой
ада.
* * *
Судья и за ним
жандармы
Проходят сквозь
тень маслины.
Кровь, пробиваясь
из раны,
Стонет напевом
змеиным.
— Сеньоры
жандармы, это
Обычные
приключенья.
Погибло четверо
римлян
И пятеро
карфагенян.
* * *
Сойдя с ума от
смоковниц,
От жгучих,
странных звучаний,
Вечер упал,
бездыханный,
Приникнув к
смертельной ране.
Чёрные ангелы
реют
В закатном небе
укором,
Ангелы с ликом
цыганок
И с
бальзамическим взором.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Валентина
Парнаха)
В токе враждующей крови
над котловиной лесною
нож альбасетской работы
засеребрился блесною.
Отблеском карты атласной
луч беспощадно и скупо
высветил профили конных
и лошадиные крупы.
Заголосили старухи
в гулких деревьях сьерры.
Бык застарелой распри
ринулся на барьеры.
Черные ангелы носят
воду, платки и светильни.
Тени ножей альбасетских
черные крылья скрестили.
Под гору катится мертвый
Хуан Антонио Монтилья.
В лиловых ирисах тело,
над левой бровью — гвоздика.
И крест огня осеняет
дорогу смертного крика.
Судья с отрядом жандармов
идет масличной долиной.
А кровь змеится и стонет
немою песней змеиной.
— Так повелось, сеньоры,
с первого дня творенья.
В Риме троих недочтутся
и четверых в Карфагене.
Полная бреда смоковниц
и отголосков каленых,
заря без памяти пала
к ногам израненных конных.
И ангел черней печали
тела окропил росою.
Ангел с оливковым сердцем
и смоляною косою.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Анатолия Гелескула)
Див. також переклад українською Сергія Осоки (в його блозі).
прочитання:
http://www.youtube.com/watch?v=KkNUCUBWWts
http://www.youtube.com/watch?v=o5V6V86STO4
http://www.youtube.com/watch?v=mnCRDpQc9js
http://www.youtube.com/watch?v=eMOtyIcPovw
спів:
http://www.youtube.com/watch?v=hTNwNIJ0I14 — José Manuel Ortega Heredia на прізвисько Manzanita
http://www.youtube.com/watch?v=R9IrygQs2P8 — Vicente Pradal
Немає коментарів:
Дописати коментар