Федеріко Гарсія Льорка. Дві дівчини

Дві дівчини


Присвячується Максімо Кіхано


Лола

Пере під помаранчем
бавовнянії льолі.
Зелені в неї очі
і голос фіялковий.

Ах, кохання
під квітучим помаранчем!

Аж світиться від сонця
водиця у канаві,
в оливовому гаї
горобчики співають.

Ах, кохання
під квітучим помаранчем!

Як пелюшки розклала
сушитися на сонці —
де взялися-примчали
малі тореадори.

Ах, кохання
під квітучим помаранчем!


Ампаро

Яка ти самотня, Ампаро,
удома, у біле убрана!

(Межи туберозою і ясмином
екватор).

Серед джуркотливих співів
прекрасних фонтанів у патіо
дослухаючись до таких тихих
ясно-жовтих трелей канарок.

Серед тріпотіння вечірнього
птахів на гілках кипарисів
повільно виводячи літери
голкою по канві.

Яка ти самотня, Ампаро,
удома, у біле убрана!

І як промовити важко, Ампаро:
«Тебе я кохаю!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)


Примітка
Ці дві поезії — не просто лірична замальовка. У них знайшла своє вираження тема нещасливої долі іспанських жінок — тих, що позбавлені щастя материнства, або через станові чи суспільні причини не можуть одружитись за сердечною схильністю, або узагалі лишаються на все життя самотніми, — тема, яка глибоко хвилювала поета і стала одною з провідних у його драматургії. Розповідь про прототип — у певному сенсі — Ампаро див. у кінці публікації.


Dos muchachas

A Maximo Quijano

La Lola

Bajo el naranjo lava
pañales de algodón.
Tiene verdes los ojos
y violeta la voz.

¡Ay, amor,
bajo el naranjo en flor!

El agua de la acequia
iba llena de sol,
en el olivarito
cantaba un gorrión.

¡Ay, amor,
bajo el naranjo en flor!

Luego cuando la Lola
gaste todo el jabón,
vendrán los torerillos.

¡Ay, amor,
bajo el naranjo en flor!


Amparo

Amparo,
¡qué sola estás en tu casa
vestida de blanco!

(Ecuador entre el jazmín
y el nardo.)

Oyes los maravillosos
surtidores de tu patio,
y el débil trino amarillo
del canario.

Por la tarde ves temblar
los cipreses con los pájaros,
mientras bordas lentamente
letras sobre el cañamazo.

Amparo,
¡qué sola estás en tu casa
vestida de blanco!

Amparo,
¡y qué difícil decirte:
yo te amo!


Дві дівчини


Лола

Пере білизну Лола,
цвіте кругом садок.
Зелені в неї очі,
а голос — як бузок.

Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!

Весняним щирим сонцем
хлюпочеться струмок,
а соловей в оливині:
«Тьох, тьох, тьоророх!»

Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!

Як змилить мило Лола
(іще один брусок),
прийдуть тореадори
до неї у садок.

Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!


Ампаро

Ампаро...
Одним одна в своїм домі,
сердешная паво!

Вся в білім — чи лілея,
чи купава?

Цілу днину тільки й чуєш
плюскіт млявого фонтана
та канарки жовті трелі,
сердешная панно!

А надвечір тільки й бачиш,
як тремтять за вікном пальми,
коли шиєш-вишиваєш
вензелі — собі ж на пам’ять.

Ампаро...
Одним одна в своїм домі,
білая купаво!
Ампаро,
і сказав би, та не смію:
будь мені за пару!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Миколи Лукаша)


Льоля

Пере між помаранчів
Дешеві пелюшки,
Зелені в неї очі,
Жалібні пісеньки...

Ой, любов,
В помаранчовім квіті твій схов.

В воді канави сонце
Купає промінці.
З оливника їй чути:
Цвіркочуть горобці.

Ой, любов,
В помаранчовім квіті твій схов.

Коли домилить Льоля
Обмилки (не бруски!),
Тоді додому з поля
Надійдуть пастушки...

Ой, любов,
В помаранчовім квіті твій схов.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Ігора Качуровського з видання «Ігор Качуровський. Круг понадземний. Світова поезія від VI по XX століття», 2007)


Две девушки


Лола

Лола стирает пеленки,
волосы подколов.
Взгляд ее зелен-зелен,
голос ее лилов.

Ах, под оливой
была я счастливой.

Рыжее солнце в канаве
плещется около ног,
ветку качая, воробушек
пробует свой голосок.

Ах, под оливой
была я счастливой.

Когда же измылит мыло,
маленькие тореро
нагрянут шумливо.

Ах, под оливой
была я счастливой.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Марка Самаева)


Ампаро

Ампаро!
В белом платье сидишь ты одна
у решетки окна

(между жасмином и туберозой
рук твоих белизна).

Ты слушаешь дивное пенье
фонтанов у старой беседки
и ломкие, желтые трели
кенара в клетке.

Вечерами ты видишь — в саду
дрожат кипарисы и птицы.
Пока у тебя из-под рук
вышивка тихо струится.

Ампаро!
В белом платье сидишь ты одна
у решетки окна.
О, как трудно сказать:
я люблю тебя,
Ампаро.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (пер. Валерия Столбова)


З книги Льва Осповата «Гарсиа Лорка» (серія ЖЗЛ, вид. «Молодая гвардия», Москва, 1965):
«Неподалеку от Аскеросы, в деревне Пинос Пуэнте, проводил каникулы Пепе Мора. Когда он приходил к Федерико, донья Висента, знавшая всех в округе, расспрашивала:
– Ну что, не вышла еще замуж Ампаро Медина? А Мария Санчес все так же хороша собой?
Федерико был знаком с Марией Санчес. Волосы у нее были седые, а лицо молодое, нежное. Поседела она в один день, много лет назад, когда у нее на руках умер жених, упавший с лошади. На старуху она не походила и всякий раз, как Федерико и Пепе навещали ее, встречала их оживленно и весело, болтала о всякой всячине. Но в самом этом ее оживлении, в слишком уж звонком смехе было что то щемящее, жалкое.
История Ампаро Медины была еще обыкновеннее: ее жених из года в год откладывал свадьбу под разными предлогами, а время шло, из девушки она превращалась в старую деву. Проходя мимо ее дома, Пепе и Федерико всегда видели, как она, в праздничном платье, тщательно причесанная, сидит у окна, устремив куда то в пространство свой голодный, неистовый, взывающий к справедливости взгляд.
Этот взгляд преследовал их всю обратную дорогу до Аскеросы, и Пепе, яростно сбивая палкой верхушки бурьяна, произносил речи о несчастной судьбе испанских женщин. Смолоду перед ними открыты лишь две возможности: если девушка красива, из нее делают приманку для богатого жениха, если же нет, то роли меняются и крючок забрасывает жених – разумеется, небогатый. Браки по любви – редкость, во всяком случае, в высшем и среднем классе. Но страшнее всего остаться одинокой, окруженной презрением и насмешками или той жалостью, которая хуже всяких насмешек. И вот, пока молодые франты прогуливаются по улицам, на каждом балконе, за каждой оконной решеткой надеются, томятся, изнывают тысячи девушек, разбиваются тысячи сердец!
Федерико шагал молча, завидуя Пепе, умевшему выговориться. То, что чувствовал он сам, не укладывалось в слова – это было глухой, привычной болью, шедшей откуда то из детства, может быть, из воспоминаний о случайно подслушанном разговоре, о потаенных материнских слезах. Иногда эта боль обострялась, к ней присоединялось ощущение своей вины – необъяснимое, но такое мучительное, что он готов был прибежать под окно к Ампаро, сказать слова любви, что угодно, лишь бы увидеть радость в ее глазах! Потом острота сглаживалась, боль словно засыпала, но никогда не уходила совсем и довольно было легкого толчка, чтобы вновь ее разбудить».


Послухати в оригіналі:
«Лола» — читає друг Лорки, іспанський поет Рафаель Альберті (1902–1999), чиї поезії ви також знайдете у цьому блозі
Ампаро — https://www.youtube.com/watch?v=wXKhL_26rMk 18:07–18:43


Немає коментарів:

Дописати коментар