Із циклу «Перші пісні» (1922)
Чотири жовті балади
I
Дерево зеленіє
на гірській верховині.
Пастух,
що ідеш самітно,
пастух,
що надходиш звільна.
Дрімотливі оливи
спускаються в спеку долини.
Пастух,
що ідеш самітно,
пастух,
що надходиш звільна.
Ні пса в тебе, ні білі вівці,
ні ціпка, ні коханих лиць.
Пастух,
що ідеш самітно.
Міг би тінню зазолотитись,
й у пшеничних ланах розчинитись.
Пастух,
що надходиш звільна.
II
жовтіла.
Пастушкова
сопілка
далеко
десь піла.
Ні місяць білий,
ані зірки не світили.
Пастушкова
сопілка
далеко
десь піла.
Сльози лози збирала
смаглявовида дівчина.
Пастушкова
сопілка
далеко
десь піла.
III
Двоє
волів червоних
у лану
золотому.
Воли прислухались
до стародавніх ритмів
і мали очі пташині.
Колись вони плавали
у зараннях туманних,
а тепер проштрикували
апельсини повітря літнього.
Від зроди безлітні,
вони не знали господарів
і пам’ятали крила
на своїх спинах.
Воли марили луками Руфі
і шукали броду,
споконвічного броду,
від зорь сп’янілі,
ремиґали свої плачі.
Двоє
волів червоних
у лану
золотому.
IV
Гуляю у
небі
серед
польового квіту.
Уявляю в цей вечір,
ніби я є святий.
Поклали до рук мені місяць,
він круглий і срібний.
Я повернув його знов
до небесних світил,
і Господь віддарував мені
розою й німбом.
Гуляю у
небі
серед
польового квіту.
І ось я крокую
долиною східною,
маю дівчат звільнити
від кавалерів негідних,
а хлоп’ят геть усіх
наділити червінцями.
Гуляю у
небі
серед
польового квіту.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (переклад мій)
Cuatro baladas amarillas
I
En lo alto de aquel
monte
un arbolito verde.
Pastor que vas,
pastor que vienes.
Olivares soñolientos
bajan al llano
caliente.
Pastor que vas,
pastor que vienes.
Ni ovejas blancas ni
perro
ni cayado ni amor
tienes.
Pastor que vas.
Como una sombra de
oro,
en el trigal te
disuelves.
Pastor que vienes.
II
La tierra estaba
amarilla.
Orillo, orillo,
pastorcillo.
Ni luna blanca
ni estrella lucían.
Orillo, orillo,
pastorcillo.
Vendimiadora morena
corta el llanto de la
viña.
Orillo, orillo,
pastorcillo.
III
Dos bueyes rojos
en el campo de oro.
Los bueyes tienen
ritmo
de campanas antiguas
y ojos de pájaro.
Son para las mañanas
de niebla, y sin
embargo
horadan la naranja
del aire, en el
verano.
Viejos desde que
nacen
no tienen amo
y recuerdan las alas
de sus costados.
Los bueyes
siempre van
suspirando
por los campos de
Ruth
en busca del vado,
del eterno vado,
borrachos de luceros
a rumiarse sus
llantos.
Dos bueyes rojos
en el campo de oro.
IV
Sobre el cielo
de las margaritas ando.
Yo la imagino esta
tarde
que soy santo.
Me pusieron la luna
en las manos.
Yo la puse otra vez
en los espacios
y el Señor me premió
con la rosa y el
halo.
Sobre el cielo
de las margaritas ando.
Y ahora voy
por este campo
a librar a las niñas
de galanes malos
y dar monedas de oro
a todos los
muchachos.
Sobre el cielo
de las margaritas ando.
Чотири жовті баладки
І
Ой на горі, на вершечку,
дуб стоїть густий, гіллястий.
Ти вівчарю,
ти нещасний!
А по згір’ю у долину
йдуть маслини самопаски.
Ти вівчарю,
ти нещасний!
Ні овечки, ні собаки,
ні гирлиги, ні любаски...
Ти вівчарю...
Хіба піти пшеницями
волошечки сині пасти.
Ти нещасний!
II
Земля з жалю
жовта стала.
Вода із яру —
де ти, вівчарю?
Місяць не зіходив,
зоря не зоряла.
Вода із яру —
де ти, вівчарю?
Виноградарка чорнява
виноградний плач збирала.
Вода із яру —
де ти, вівчарю?
III
На золотій оболоні
два воли червоні.
У волів тягучі ритми
дзвонів старовинних
і пташині очі.
Хоч створені для ранків
і мли, ці поторочі
улітку помаранчу
повітря все ж проточують.
Вони старими родяться
й не мають пана зроду —
не забувають крил
Давнього Сходу.
Воли
бредуть понурим ходом
урочищами Рути
до вічного того броду
за Сном, за рікою —
плачі свої ремигати
після зорепою.
На золотій оболоні
два воли червоні.
IV
Ой по небу ромен цвіте,
по ромену мій дух іде.
Примарилось мені сю ніч,
ніби я святий,
ніби в руки мені дано
місяць золотий.
А я д’горі простер руки,
і господь мені
дарував із рожі квітку
й на голову німб.
Ой по небу ромен цвіте,
по ромену мій дух іде.
Я ходжу, сповит
у зоряний цвіт,
та рятую од пагуби
весь дівочий рід,
та дарую дукачики
всім хлопцям взаміт.
Ой по небу ромен цвіте,
по ромену мій дух іде.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (пер. Миколи
Лукаша)
Четыре желтые баллады
I
Дерево на пригорке
зеленым пятном застыло.
Пастух идет,
пастух проходит.
Ветви склонив, оливы
дремлют, и зной им
снится.
Пастух идет,
пастух проходит.
Ни овец у него, ни
собаки,
ни посошка, ни милой.
Пастух идет.
Он золотистой тенью
тает среди пшеницы.
Пастух проходит.
II
От желтизны
земля опьянела.
Пастух, отдохни
в тени.
Ни облачка в сини небес,
ни луны
белой.
Пастух, отдохни
в тени.
Лозы...
Смуглянка срезает их
сладкие слезы.
Пастух, отдохни
в тени.
III
Среди желтых хлебов
пара красных волов.
В их движениях
ритмы старинных
колоколов.
Их глаза — как у
птиц.
Для туманов рассвета
они родились.
Между тем
брызжет соком ими
продетый
голубой апельсин
раскаленного лета.
Оба древни с рожденья,
и хозяина оба не знают.
Тяжесть крыльев могучих
их бока вспоминают.
Всегда им, волам,
вздыхать по полям
Руфи
и выискивать брод,
вечный брод
в те края,
хмелея от звезд
и рыданья жуя.
Среди желтых хлебов
пара красных волов.
IV
Среди маргариток неба
гуляю.
Почему-то святым в этот
вечер
я себя представляю.
Когда молодую луну
мне дали,
я опять ее отпустил
в лиловые дали.
И господь наградил меня
нимбом
и розой
из розариев рая.
Среди маргариток неба
гуляю.
Вот и сейчас
иду по небесному полю.
Сердца из лукавых сетей
выпускаю на волю,
мальчишкам дарю золотые
монетки,
больных исцеляю.
Среди маргариток неба
гуляю.
Жёлтая баллада
На горе, на горе высокой
деревцо стоит зелёное.
Пастух проходит
своей
дорогой…
Протянулись оливы сонные
далеко в поля
раскалённые.
Пастух проходит
своей дорогой…
У него — ни собак,
ни стада,
и ни посоха, и ни друга.
Пастух проходит…
Он растаял, тень золотая,
без следа исчез в поле
дальнем.
Своей дорогой.
Немає коментарів:
Дописати коментар