Із циклу «Циганський романсеро»
Смерті гласи зазвучали
в околах Гвадалквівіру.
Древні гласи, що обстали
мужній голос гвоздика.
Кидався ярим вепром,
розмітаючи зграю псину,
пірнав і злітав серед герцю
лискучим порським дельфіном.
Купався в ворожій крові
галстух його кармазиновий,
та кинджалів було чотири
і долю його було вирішено.
У той час, коли зорі дротками
води проймали сірі,
як бичкам-сьоголіткам у марах
левкоїв веро́ніки снили,
смерті гласи наповняли
околи Гвадалквівіру.
*
— Антоніо Торрес Ередіа,
Камборйо густою гривою,
смаглявістю місяць зелений,
голосом мужній гвоздик:
хто тебе збавив віку
в околі Гвадалквівіру?
— Мої браття у первих,
Ередіа з Бенамехі.
Ті, що іншим не заздрили,
а заздрили лиш мені.
Сап’яновим черевикам,
медальйонам слонової кістки,
а ще оцій моїй шкірі,
на жасмині й оливах замішаній.
— Ай, Антоньїто Камборйо,
гідний імператриці!
Згадай же святую Діву,
пред смертю бо пристоїш.
— Ай, Федеріко Гарсія,
жандармів вже мусиш кликати!
Перетятим стеблом маїсовим
стан мій ся долу хилить.
*
Стікали три цівки крові,
карбуючи профіль у вічності.
Живий дукач, що ніколи
його вже не відтворити.
Янгол ставний прихиляв
голову на пуховицю.
Інші, потомлені гомоном,
тихо світили свічку.
І, як ті четверо в-первих
ступали до Бенамехі,
смерті гласи затихали
в околах Гвадалквівіру.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (переклад мій)
Вероніка — один з прийомів тореро, коли той, тримаючи плащ обома руками, пропускає під ним бика.
Voces de muerte sonaron
cerca del Guadalquivir .
Voces antiguas que cercan
voz de clavel varonil.
Les clavó sobre las botas
mordiscos de jabalí.
En la lucha daba saltos
jabonados de delfín.
Bañó con sangre enemiga
su corbata carmesí,
pero eran cuatro puñales
y tuvo que sucumbir.
Cuando las estrellas clavan
rejones al agua gris,
cuando los erales sueñan
verónicas de alhelí,
voces de muerte sonaron
cerca del Guadalquivir .
— Antonio Torres Heredia,
Camborio de dura crin,
voz de clavel varonil:
¿Quién te ha quitado la vida
cerca del Guadalquivir ?
— Mis cuatro primos Heredias
hijos de Benamejí.
Lo que en otros no envidiaban
ya lo envidiaban en mí.
Zapatos color Corinto,
medallones de marfil,
y este cutis amasado
con aceituna y jazmín.
— ¡Ay, Antoñito el Camborio,
digno de una emperatriz!
Acuérdate de la Virgen
porque te vas a morir.
—¡Ay Federico García,
llama a la Guardia Civil!
Ya mi talle se ha quebrado
Tres golpes de sangre tuvo
y se murió de perfil.
Viva moneda que nunca
se volverá a repetir.
Un ángel marchoso pone
su cabeza en un cojín.
Otros de rumor cansado,
encendieron un candil.
Y cuando los cuatro primos
llegan a Benamejí,
voces de muerte cesaron
cerca del Guadalquivir .
Як помер Антоньїто Камборйо
Загучали гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір,
заглушили, предковічні,
гвоздиковий буйний цвіт.
Він у чоботи гвоздив їх,
наче вепр іклив хортів,
він скакав халяндри в бійці,
мов запінений дельфін.
Він ворожою крівле́ю
заросив свій кармазин,
та в чотири кинджалюги
вороги його взяли.
Коли зорі в сірі води
гострі кидали списи,
коли снились бузів’ятам
левкойові прапорці,
гомоніли гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір.
*
«Антоньйо Торрес Ередьє,
ти Камборйо з синіх гір,
смаглий, мов зелений місяць,
гвоздиковий буйний цвіт, —
хто убив тебе, признайся,
де шумить Гвадалквівір?»
«То чотири побратими,
мої рідні вороги,
вони важили на мене,
на сап’янці дорогі,
вони заздрили на мене,
на сріберні дукачі,
на це личко, замішане
на мигдалю й аличі».
«Гей, Антоньїто Камборйо,
тобі б тільки до цариць!
Смерть твоя вже за плечима,
ти Пречистій помолись».
«Гей, Федеріко Гарсіє,
біжи стражників поклич!
Мов тонка кукурудзина,
вже мій стан переломивсь».
*
Хлянув кров’ю раз і вдруге
та й у профіль занімів.
Живий таляр неповторний —
карб загублено навік.
Прийшов янгол невиспаний,
під голови підмостив,
прийшов другий, натомлений,
лампадоньку засвітив.
Як чотири побратими
вернулися в батьків двір,
одбриніли гуки смерті,
де шумить Гвадалквівір.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. (пер. Миколи
Лукаша)
Замер за Гвадалквивиром
смертью исторгнутый зов.
Взмыл окровавленный голос
в вихре ее голосов.
Рвался он раненым вепрем,
бился у ног на песке,
взмыленным телом дельфина
взвился в последнем
броске;
вражеской кровью омыл он
свой кармазинный платок.
Но было ножей четыре,
и выстоять он не мог.
И той порой, когда звезды
ночную воду сверлят,
когда плащи-горицветы
во сне дурманят телят,
древнего голоса смерти
замер последний раскат.
Антоньо Торрес Эредья,
прядь – вороненый виток,
зеленолунная смуглость,
голоса алый цветок!
Кто ж напоил твоей кровью
гвадалквивирский песок?
– Четверо братьев Эредья
мне приходились сродни.
То, что другому
прощалось,
мне не простили они –
и туфли цвета коринки,
и то, что кольца носил,
а плоть мою на оливках
с жасмином бог замесил.
– Ай, Антоньито Камборьо,
лишь королеве под стать!
Вспомни пречистую деву –
время пришло умирать.
– Ай, Федерико Гарсиа,
оповести патрули!
Я, как подрезанный колос,
больше не встану с земли.
Четыре багряных раны –
и профиль, как изо льда.
Живая медаль, которой
уже не отлить никогда.
С земли на бархат подушки
его кладет серафим.
И смуглых ангелов руки
зажгли светильник над
ним.
И в час, когда четверо
братьев
вернулись в город родной,
смертное эхо затихло
гвадалквивирской волной.
Послухати в
оригіналі:
Читає
Miguel Herrero
Читає Constantino Romero
Співає Vicente Pradal
Немає коментарів:
Дописати коментар