Поет і вулиця
Не кажи, матусю:
— Синку, залишись...
Не кажи, матусю:
— Синку, залишись...
повечеряй з нами
і лягай поспи...
Як же я любила,
як ти був малий,
споглядати личко,
вид рожевий твій...
Я молила Бога:
хай не зна біди,
живе до ста років
здоровий і міцний.
Зносила й до Діви
ревні молитви:
нехай синок розрадить
мої похилі дні.
Хай такий не буде,
як ті чоловіки,
що тиняють барами
цілісіньку ніч...
Бог мене карає.
— За які гріхи!?—
Не кажи, матусю:
— Синочку, лишись...—
Кличе мене вулиця,
мені треба йти...
Болить мені, мамо,
і такий той біль,
що ні тобі, ні иншим
його не зрозуміть,
а отам, на вулиці
так добре мені!
Що за біль, питаєш?
Хто зна, звідки він.
Але мене змушує
бігти, потім йти,
аж поки не впаду
геть лишившись сил...
Кличе мене вулиця,
й підлягаю їй...
Як торкнуться бруку
стопи мої легкі,
сповняють мене рими,
линуть звідусіль...
Ех, вулице-вулице,
я гульвіса твій!
Ноче моя, ніченько,
як солодко п’яниш!
Ніч, поет і вулиця —
коханці навісні...
Кличе мене вулиця,
кличе мене ніч...
Тепер бувай, мамо,
я маю цвісти!
і лягай поспи...
Як же я любила,
як ти був малий,
споглядати личко,
вид рожевий твій...
Я молила Бога:
хай не зна біди,
живе до ста років
здоровий і міцний.
Зносила й до Діви
ревні молитви:
нехай синок розрадить
мої похилі дні.
Хай такий не буде,
як ті чоловіки,
що тиняють барами
цілісіньку ніч...
Бог мене карає.
— За які гріхи!?—
Не кажи, матусю:
— Синочку, лишись...—
Кличе мене вулиця,
мені треба йти...
Болить мені, мамо,
і такий той біль,
що ні тобі, ні иншим
його не зрозуміть,
а отам, на вулиці
так добре мені!
Що за біль, питаєш?
Хто зна, звідки він.
Але мене змушує
бігти, потім йти,
аж поки не впаду
геть лишившись сил...
Кличе мене вулиця,
й підлягаю їй...
Як торкнуться бруку
стопи мої легкі,
сповняють мене рими,
линуть звідусіль...
Ех, вулице-вулице,
я гульвіса твій!
Ноче моя, ніченько,
як солодко п’яниш!
Ніч, поет і вулиця —
коханці навісні...
Кличе мене вулиця,
кличе мене ніч...
Тепер бувай, мамо,
я маю цвісти!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)
—Hijo, quédate...,
cena con nosotros
y duerme después...
Cuando eras pequeño
daba gusto ver
tu cara redonda,
tu rosada tez...
Yo a Dios le rogaba
una y otra vez:
que nunca se enferme
que viva años cien;
robusto, rosado,
gallardo doncel
le vean mis ojos
allá en la vejez.
Que no tenga ese aire
de los hombres que
se pasan la noche
de café en café...
Dios me ha castigado.
¡Él sabrá por qué!—
Madre, no me digas:
—Hijo, quédate...—
La calle me llama
y a la calle iré...
Yo tengo una pena
de tan mal jaez
que ni tu ni nadie
puede comprender,
y en medio de la calle
¡me siento tan bien!
¿Qué cuál es mi pena?
¡Ni yo sé cuál es!
Pero ella me obliga
a irme, a correr,
hasta de cansancio
rendido caer...
La calle me llama
y obedeceré...
Cuando pongo en ella
los ligeros pies,
me lleno de rimas
sin saber por qué...
La calle, la calle,
¡loco cascabel!
La noche, la noche,
¡qué dulce embriaguez!
El poeta, la calle y la noche,
se quieren los tres...
La calle me llama,
la noche también...
Hasta luego, madre,
¡voy a florecer!
Немає коментарів:
Дописати коментар